«Великий музей»

Режисер Йоганнес Гольцгаузен

Австрія, 2014

Документальний фільм «Великий музей» 24 квітня в кінотеатрі «Київ» відкрив ІІІ Тиждень австрійського кіно в Україні. Режисер Йоганнес Гольцгаузен, для якого було несподіванкою те, що фільм на сорока різноманітних МКФ мав неабиякий успіх, адже це просто фільм про один з, хай і з найкращих, музеїв (Музей історії мистецтв у Відні), сказав на відкритті: «Йдеться, як минуле впливає на сьогодення, можливо, тому?».

Фільм починається з прибирання музею... Але інтимного: з якимось самозаглибленням прибиральники пензликами «чистять яйця» давньогрецькій скульптурі, що розляглася над сходами центрального входу. Цей красивий та іронічний кадр вишуканого інтер’єру задає тон усьому фільму. Це ніби епіграф. А потім тема обростає іншими деталями, поглиблюється, розгортається і врешті узагальнюється аж до філософських висновків. І справді виглядає так, що фільм – «про Австрію в цілому», як було зазначено на тому ж відкритті.

Документальні фільми про помпезні музеї так не починаються, а тому публіці, на відміну від автора, одразу стає зрозуміло, що фільм винятковий – а звідси й успіх.

Ідеться про бережне ставлення австрійців до культурно-мистецького надбання. Фраза звучить банально, але те, як це показано у фільмі, виглядає зовсім не так. Не названо жодного прізвища. Ні директора, ні заввідділів, ні Міністра культури, ні мера міста. Хоча, до речі, хтось із них був присутній. Це тільки слуги. Всі – служителі у великому храмі мистецтва, які мають відповідних собі ворогів. Наприклад, моль. Коли наші чиновники у сфері культури (ясно, що не тільки у сфері культури) говорять у робочий час на робочих місцях не про свою «моль», а про високу політику, просто впадаєш в істерику.

Захоплює один з мікросюжетів: технічний робітник у кабінці крана кудись довго піднімається, і ось – стеля. Він відкриває непримітний люк, дістає якусь коробочку і каже вниз іншому (з амбарною книгою в руках): шість штук у «молеловці», і той фіксує. «Подивися, щоб нижні перлинки не торкалися столу», – реставратори в білих рукавичках обережно ставлять на стіл щедро обсипану дорогоцінним камінням імператорську корону. Інші складають докупи дві частини невеличкої золотої скульптури – два оголені тіла, які фіксуються в основу за принципом «болт-гайка». «Я б зараз була у дірці, а ти криворукий». Тихенко сваряться між собою...

Співробітники захоплені роботою, ніхто не бачить камери. Як вдалося знімальній групі змусити не акторів не бачити камери? Враження таке, ніби фільм знято прихованою камерою (до речі, прекрасна операторська робота: від широти інтер’єрних зйомок до найдрібніших деталізацій – усе виразно, точно). У співробітниць-жінок – ні лакованих гнізд на головах з приводу «кіно на роботі», ні «зіркових» манікюрів, ні високих підборів та шикарних спідниць. Мистецтвознавці-експерти сперечаються над картиною: «Рубенс чи не Рубенс?» на рівні шекспірівського тексту «Бути чи не бути?».

Ось у чому питання! Всі занурені в роботу органічно, а тому чи то зосередженість, чи сварка, чи пристрасні діалоги – усе так щиро, що хочеться крикнути: «Вірю!» А технічний директор з менеджерами про бюджетні та спонсорські кошти говорять так, ніби це не стосується високої культури. Вони розмовляють про бізнес, туристичний чи якийсь інший, про прибутки і т.п. І теж при цьому не бачать камери, адже прибутки чесні. Їх не цікавить моль прибиральників, гамлетівські сумніви експертів, агресивна снайперська зосередженість реставраторів. Бо ось наступні кадри, які про це свідчать: якийсь волосатий не надто доглянутий чоловік складає модель старого парусника, де все має діяти: оркестр на палубі грати, паруси рухатися, гармати стріляти, штурман давати команди. А воно не складається. От старі супертехнології! Невдаха матюкається так, що український переклад «От дідько!» нагадує переклад російських телевізійних «мєнтовських» серіалів. І цього реставратора розумієш: кайзер у ролі штурмана – символ держави, – не хоче командувати, а відкриття Великого музею після реставрації – на носі. Як не лайнутися? А інший тим часом реставрує скульптуру бога Діоніса, зашпакльовує мікротріщинки внизу животика (в нього не така марудна робота).

Торги. Вище керівництво прагне придбати нові шедеври. На цей раз не вийшло, ціни стрімко пішли вгору. Велике розчарування.

А перебивкою до цих закулісних сюжетів іде якась украй самітницька робота літнього служителя музею. Він у маленькій кімнатці, підсобці з книгами на полицях, яких багато знайдеться в кожному музейному приміщенні, – то за комп’ютером, на моніторі якого сидить опудало ворони носом у ніс до нього, то годує живих ворон на підвіконні дорогим сиром, то приймає інших співробітників для вирішення питань... Орлиним (не воронячим) носом він до болю нагадує профіль когось із Габсбургів, та й кремезність така ж, і нижня губа так само випнута... А згадати, кого саме нагадує і хто створив знаменитий портрет того представника династії, чомусь несила. Ці кадри в келії музейника вкидають у медитативний стан, у якому споглядаєш цього співробітника – теж експонатом музею. І ось настає час іти на пенсію: невеликий колектив збирається разом, вітає його, дає грамоту-подяку від когось із тих керівних гостей, прізвища яких не називали, – і справу, тобто папку, ставлять на височенну довжелезну полицю з такими ж папками. Невже назбиралося так багато справ подібних шляхетних архівістів чи охоронців мистецької слави, одне слово, музейників?

Утім, в цьому королівстві консерваторів, яке заворожує примарою острова-монастиря, куди можна втекти, є ще дизайнери. Вони сміливо прилаштовують кубофутуристичні люстри у високі позолочені ліпнини склепінь, але не відважуються на щось геть кардинальне в цьому генеральному оновленні музею. З революціонерів у колективі є ще бабуся-наглядачка, схожа на тих, які в нас ходять на мітинги. Вона все життя пропрацювала у музеї і прагне хоч якоїсь уваги: «Можливо, у 2020 році мене нарешті представлять співробітникам інших відділів?». Це єдина опозиція-акула у цьому глибокому океані, симбіозі збереження Краси.

Режисер хвилювався, як українська публіка сприйме його роботу. Глядача вона захопила. Цей фільм – мораліте для слуг народу – депутатів. Потрібно одягнутися стандартно просто, як будь-який середньостатистичний чиновник у Європі, а особливо німецькомовний, і ловити свою моль, а не тільки уявляти себе великим полководцем у битві проти «ворогів», що крали в народу гроші.