«Темна ніч, ясні зорі»

Автор інсценізації та режисер – Вірляна Ткач

Музика і виконання на бандурі – Юліан Китастий

Актори: Микола Шкарабан, Джеремі Тарді, Марія Лешкевич, Шона Такер, Барак Такер. «Яра мистецька група», Нью-Йорк

На плакаті вистави «Темна ніч, ясні зорі» нью-йоркського театру «Яра мистецька група», що приїжджав до київського Центру Курбаса в середині травня, усього два речення. Короткі речення, де вміщено увесь подієвий ряд вистави, увесь сюжет. Текст такий: «У 1858 році Тарас Шевченко повернувся до Санкт-Петербурга після десяти років заслання. Там він зустрів афроамериканського трагіка Айру Олдріджа і намалював його портрет». З точки зору подій, які відбулися на сцені, це справді все. Утім, поліфонія образів така багата, що двома реченнями її аж ніяк не передаси... Бо йдеться про силу слова, силу мистецтва.

Айра Олдрідж — нью-йоркський чорношкірий актор, який із 1831 року гастролює спершу по Західній Європі, а згодом — і по Східній. У його репертуарі здебільшого п’єси Шекспіра, одна з найпопулярніших — роль Отелло. Коли у 1858 році Олдрідж прибув до Санкт-Петербурга, у домі графа Толстого він познайомився з Тарасом Шевченком. Про їхню зустріч і спілкування ми знаємо із щоденника чотирнадцятирічної доньки Толстого Катерини, яка була перекладачем у Олдріджа і Шевченка. Саме в цьому щоденнику згадано, що в якийсь момент переклад перестав бути потрібним — обидва митці розуміли один одного майже без слів. Оце «порозуміння без перекладу» і стало основою, на якій Вірляна Ткач побудувала всю виставу.

Порозуміння без перекладу парадоксальним чином виносить на перший план, додає насиченості і поліфонічності слову. Оскільки персонажі обмінюються лише найважливішими словами — у них звучить багатошаровість сенсів, яку ми пропускаємо у повсякденній мові. Слова «мама», «Україна = Мала Росія», «додому», «портрет», «друг» набувають у, здавалось би, побутовій комунікації, тих смислів, яких їм може надати лише поезія. Герої з’ясовують, що обоє втратили матерів у дев’ятирічному віці, що обоє втратили маму-землю і не можуть до неї повернутися («додому»), що обоє розуміють, що таке раб/кріпак, людина «нижчої касти», об’єкт насмішок. Що обоє можуть «розмовляти» творами мистецтва і розуміють, що таке «цензура».

Мистецтво тут стає ще одним інструментом комунікації. Такими є і тонко підібрані Шевченкові вірші, які в контексті «обговорюваної» між персонажами туги за багатостраждальною рідною землею для сучасного глядача звучать дуже сильно. І Олдріджеві акторські етюди, і Шевченкове малярство. Однією із тем вистави є портрет, який Шевченко малює з Олдріджа. Це малювання портрета на сцені стає способом показати не лише зовнішній образ, а й внутрішній світ актора. Його страхи, спогади, радощі.

Засобами мови мистецтва у виставі виступають гра бандуриста Юліана Китастого, весь час присутнього на сцені, народні співи (українські та африканські), а також англомовні спірічуелси — духовний фольклор афроамериканців. Яскравим образом у контексті нереалізованого і безперервно бажаного для обох персонажів повернення додому є спірічуел «Ми зустрінемось з тобою, де Новий Єрусалим» — Небесний Єрусалим, або Царство Боже. Ця пісня-обіцянка, яку на кілька голосів співають усі актори на сцені, стає кульмінацією вистави, по завершенні якої ми дізнаємося, що Шевченко помирає на чужині за декілька днів до вже запланованого повернення додому. Через шість років так само, спланувавши довгоочікуване повернення, за лічені дні до від’їзду помирає Айра Олдрідж.