Брюховецька Лариса.

Магія паралельного буття.

– К.: Задруга, 2013. – 140 с., іл.

Про збірник театрознавчих статей Лариси Брюховецької хочеться писати легко, прозоро, відверто, подібно до того, як написана сама книжка (за всієї її інформаційної насиченості). Хоча авторка наголошує, що її книга – це «вдячність людям театру за їх самовіддану працю і палку любов до свого мистецтва», насправді це подарунок кінознавця нам, практикам і теоретикам театру, а насамперед історикам. В анотації зазначено: «Ясна річ, ці фіксації ніяк не можуть замінити того, що діялось на сцені і викликало переживання. Однак усе це фіксується для того, щоб продовжити життя вистав. Те, що було зафіксовано, що залишилося в пам’яті впродовж багаторічного спілкування з театром, і спонукало до появи цієї книжки».

Кожен, хто хоч раз пробував писати найменшу театрознавчу розвідку, хоча б бакалаврську дипломну роботу, знає, наскільки важливим є найменше свідчення критика про виставу, наскільки потрібні для істориків театру живі свідчення. І не так важливо, чи вдала вистава чи ні, адже щоби якнайоб’єктивніше охарактеризувати театральні процеси певного періоду, потрібне різноманіття матеріалів, вражень, думок очевидців. А в цій книзі зібрано не тільки критичні зауваження про театральні твори, а й різножанрові оглядові чи аналітичні статті, які узагальнюють певні процеси, тенденції. Багато чого вже підсумовано, введено в науковий обіг. Таким чином збірник може використовуватися як посібник для студентів чи викладачів з історії театру. У книзі охоплено період з 1995 по 2013 рік, але авторка, ясна річ, зачіпає контекстуально і більш ранні процеси. Більшість рецензій на вистави вплетено у контекст чи загальної театральної ситуації, чи якоїсь події, але знайдете тут і детальніші статті з описом вистав. Це характерно, наприклад, для оглядової статті «Мандри у минувшину. Сім вистав Андрія Приходька», де через аналіз театральних творів проглядається вдалий, точний портрет режисера, а разом з тим розкрито його як особистість діяльну, небайдужу до проблем театру, країни в цілому.

В мистецтвознавстві рідко зустрінеш теплоту інтонації, власне, саме слово «критика» несе певний негатив. В сучасній критиці, і не тільки українській, панує такий собі усталений відсторонений, «очужений» (як сказав би Бертольд Брехт) тон, що надає статтям холодності, часто награної, адже, певна річ, критикам не раз доводиться тісно, по-приятельськи спілкуватися з тими, про чию творчість потрібно давати об’єктивні публікації. В цій книзі гостро відчувається небайдужість автора до проблем у країні, у сфері культури й театру, що надає певного нерву, хоча сам тон викладу тем і проблем – виважений, спокійний, можна навіть сказати, добрий, адже автор не приховує дружніх стосунків з багатьма творцями вистав, а деколи навіть відважно підкреслює це, як у випадку з оглядовою статтею «Театр у Донецьку. Сім кроків за горизонт», коли в передмові зазначає: «Оскільки з Донецьким академічним українським музично-драматичним театром та з його директором– художнім керівником, заслуженим працівником культури України Марком Матвійовичем Бровуном у мене склалося творче та концептуальне – в сенсі поглядів на театральне мистецтво та його функціонування в Україні – взаєморозуміння, я дозволю собі розповідати про цей театр від першої особи, тобто з особистісною інтонацією». Ця неприхована зануреність у ситуації, у людей театру як живих особистостей надає книзі певного мемуаристичного настрою, душевності, теплоти. Починаєш сам згадувати подвижників театру, які пішли від нас, того ж Бровуна, чи Мерзлікіна, чи Данченка, чи менш знаного Богдана Березу, який був директором Волинського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка і в якого мені довелося побувати на практиці студенткою режисерського відділення Луцького культурно-освітнього училища ще тоді, коли він був директором будинку культури у Володимирі-Волинському.

Книга не така й об’ємна, але вона не тільки часово, а й просторово охоплює значну територію. Лариса Брюховецька у післяслові зазначає: «Ця книжка – результат спілкування з древнім і нев’янучим мистецтвом Мельпомени, що зачаровує і підтримує духовно, розкриваючи силу і можливості творчої фантазії. А якщо конкретніше, то результат поїздок до Торуня, Лодзі, Дніпропетровська, Варшави, Черкас, Нью-Йорка, Донецька, Рівного, Львова, Сімферополя, Ялти, Луцька, і, звісно, відвідування театрів Києва». Прикметно, що для авторки, яка мала змогу подивитися по світу чимало вистав у різних містах світу, Донецьк інтонаційно стоїть поряд з Нью-Йорком.

У книзі ненав’язливо, органічно відображено взаємозв’язки між культурами різних країн, зв’язки між діячами на фестивалях, їхнє спілкування не тільки, так би мовити, на творчій ниві, а й просто спілкування, яке в людей мистецтва завжди є творчим. Адже неможливо сепарувати твір мистецтва від психофізики актора чи режисера, який навіть у побуті, а особливо у спілкуванні з колегами на різного роду мистецьких форумах, фестивалях, уже творить нові світи. Й оця «магія паралельного буття», оця духовна реальність, що постійно присутня у взаємодії між творчими натурами й ширше – творчими колективами різних країн, – схоплена автором навдивовижу легко. Це є, так би мовити, зерно образу цієї книги. В цьому широкому просторі духовного спілкування – всі живі, всі спільно творять мистецьку реальність: Шекспір, Анджей Вайда, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Еймунтас Някрошус, Валерій Фокін, Антон Чехов, Ліна Костенко, Валерій Більченко, Ярослав Гашек, Григорій Сковорода... Сотні особистостей різного походження, різних століть, різних континентів спілкуються у позачассі на території Театру, хоча, як справедливо підкреслює Лариса Брюховецька у статті «Скромна принадність персонажів», «театр – це мистецтво, що не зберігається в часі, й тому кожного разу знову і знову потрібно доводити свою самовідданість».

Ця книга вводить у науковий обіг, а отже дає шанс жити у вічності такій інформації, яку навряд чи оприлюднив би інший театрознавець. Чого тільки варте інтерв’ю, взяте у Нью-Йорку 2003 року в Іларіона Чолгана (народився 1918 року), під загадковою назвою «Мамай – невмирущий, бо Мамай – це кожний з нас». У Чолгановій п’єсі «Хождєніє Мамая» головну роль грав Йосип Гірняк, який разом з Олімпією Добровольською грав у багатьох інших його п’єсах, на жаль, мало знаних в Україні...

Не буду відкривати всі «цікавинки» книги!

У ній є іменний покажчик, чорно-білі фотоілюстрації, вона по-простому, не дорого виглядає, не так, як подарункове видання, але це, повторюся, подарунок для кожного театрознавця, тільки навряд чи для всіх вистачить, бо наклад усього двісті примірників.