Микола Лабінський – дослідник історії українського театру, літературо- і театрознавець. У 1957 році закінчив театрознавчий факультет КІТМ ім. І. Карпенка-Карого. З 1974 року – старший науковий редактор у видавництві «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана. Упорядкував такі видання: «Лесь Курбас. Спогади сучасників» (1969), «Лесь Курбас. Березіль. З творчої спадщини» (1988), «Молодий театр. Генеза. Завдання. Шляхи» (1991), «Лесь Курбас. Філософія театру» (2001). Автор статей про М. Бажана, П. Тичину, І. Кочергу, Ю. Смолича, М. Шудрю, М. Верхацького та ін. Підготував енциклопедичні довідники «Митці України» (1992), «Мистецтво України» (1997), «Художники України» (2006) «Шевченківські лауреати. 1962 – 2007» (2007). У 2012 планується вихід ще одного довідника – «Драматичний театр України», з приводу чого ми вирішили поспілкуватися з Миколою Гнатовичем.
- У вас уже великий досвід упорядкування енциклопедичних видань. «Драматичний театр України» – логічне продовження ваших напрацювань?
– Так, майже 25 років я працював в «Українській енциклопедії», де вів розділ діячів драматичного театру: дореволюційних і радянських. З 1992-го почався занепад книжкової справи, і все ж того року вийшла книжка «Митці України», яка об’єднала чотири з половиною тисячі персоналій театру, музики, кіно і образотворчого мистецтва. І надалі видавництво «Українська енциклопедія» випускало чимало мистецьких довідників. Так, у 1997 році вийшов біографічний довідник «Мистецтво України», куди теж увійшли митці всіх напрямків. Це було і певне доповнення до попереднього довідника, адже між ними минуло п’ять років, а довідник налічував вже шість з половиною тисяч персоналій. Тобто своєрідний банк даних, матеріали до збірника, над яким працюю нині, накопичувалися тривалий час. Мене до цього спонукали два академіки: Ігор Дмитрович Безгін і Віктор Дмитрович Сидоренко. Зараз з’явилася потреба максимально повністю зібрати та систематизувати діячів українського драматичного театру, серед яких актори, режисери, драматурги, художники-сценографи, композитори, театрознавці-критики, історики театру.
– Як відбувається селекція персоналій?
– Є загальноприйнята особливість – вибираємо найвидатніших: з почесними званнями, з державними преміями, хоча це й не обов’язкова умова, головне – аби вони себе певним чином виявили. Адже талант завжди якось проявляється, тому його обов’язково помічають і відзначають званнями. У довіднику «Драматичний театр України» – всього дві тисячі персоналій, серед яких Герої України – 14, академіки, члени-кореспонденти Національної академії мистецтв – 36, лауреати Шевченківської премії – 107, народні артисти СРСР – 60, народні артисти України – 445.
– Упорядковувати енциклопедичний довідник – дуже копітка робота. Хто вам у цьому допомагає?
– Я сам упорядковую. Звичайно, після мене його читають ще коректори і літературні редактори. Щоб себе дисциплінувати, веду зошит, в якому фіксую всі зміни, доповнення, події. Таким чином, нікого не пропускаю: став народним – і вже у моєму зошиті. Окремо працюю над лауреатами Шевченківської премії, у 2011 році до 50-річчя з дня заснування цієї премії вже вийде третій том лауреатів. Щодо відбору, то мені також допомагає театрознавець, критик, який тридцять років керував журналом «Український театр», Юрій Богдашевський, він підказує, які актори заслуговують на те, щоб їх не забули. Та й сам я намагаюся слідкувати за театральними подіями, ходити в театри, а ще головні режисери діляться своїми думками.
– Імена зовсім молодого покоління діячів театру можна буде там знайти?
– Звичайно. Так, на Шевченківську премію висували групу акторів з Івано-Франківська з «Солодкою Дарусею». Тож я вніс їхні імена і режисера Р. Держипільського у довідник. Це один з прикладів. Також у театрі ім. І. Франка висували на Шевченківську премію постановку «Назар Стодоля». Тому я теж усю групу, задіяну у виставі, помістив у довідник. Але неможливо приділити увагу всім, через те доводиться обмежувати себе, робити якийсь вибір.
– Який період охоплює довідник?
– Це XІX – початок XXI ст. Тобто це театр, починаючи від М. Щепкіна, корифеїв: М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької. Далі корифеї радянського театру: А. Бучма, Ю. Шумський, Н. Ужвій; ще пізніші: наприклад, Н. Яблонська, яка досі працює в театрі ім. І. Франка. Про корифеїв, звісно, статті більші за обсягом.
– Яка інформація подається в статтях?
– Наводиться прізвище, ім’я та по батькові, дати життя за старим та новим стилем, місце народження і місце смерті за сучасним і колишнім адміністративним поділом, вказується фах, навчальний заклад, де митець здобув освіту і в кого навчався, перелік найкращих творів митця. Імена деяких відомих і популярних акторів супроводжує певна характеристика. До багатьох статей додано бібліографію мовою оригіналу. Крім того, статті ілюстровані фотопортретами, дружніми шаржами, репродукціями художніх портретів, фрагментами художнього оформлення вистав. Ще одна особливість цього довідника полягає в тому, що мистецькі родини об’єднано в одну статтю. Раніше кожну персоналію давали окремо, але ще коли ми працювали над збірником «Митці України», я прийшов до висновку, що ліпше подавати сім’ю в одній статті. Коли показуєш гніздо митців (родоначальник, дружина, діти, внуки, правнуки), одразу видно їхню значимість, їхній внесок у культуру, театр зокрема. Наприклад, у сім’ї відомого композитора Левка Колодуба – близько десяти музикантів, які увійшли в історію. Ще один приклад: родоначальник родини Ступок – Сильвестр, Богданів батько, – працював 35 років хористом у хорі Львівської опери. Син Остап – народний артист, багато знімається, грає в театрі, і внук Дмитро вже виступав у кількох виставах. Дружина Остапа веде популярний журнал «Контрамарка», також оформляла декілька вистав і працює як організатор в «Сузір’ї». Її сестра – Оксана Батько – акторка в театрі Франка. Так вимальовується вже Ступчине гніздо. Таким чином вийде своєрідна історія театрального мистецтва в Україні – через енциклопедичний довідник, портрети, біографії.
– Я думаю, що це буде дуже корисно: структурована і систематизована інформація. Але ще б хотілося запитати про вашу роботу з курбасівськими матеріалами, над чим ви, по суті, працювали протягом усього життя, починаючи з упорядкування спогадів сучасників.
– Це давня історія. Я почав збирати матеріали в 1964 році з Василем Степановичем Васильком після того, як звернувся до нього з пропозицією упорядкувати збірник спогадів. Головним редактором був Микитенко, а редакцією завідував Віктор Гончар. Він написав листа Васильку, мовляв, молодий театрознавець проявляє ініціативу, і попросив допомогти при зборі матеріалів спогадів про Леся Курбаса. Наступного дня я вже був у помешканні Василька в Одесі на Короленка, 10. Господар прочитав листа і погодився мені допомагати. Так почався збір матеріалів: я писав листи березільцям з проханням написати спогади, ми їх з Василем Степановичем читали. Я був навіть у Чистякової. Спершу вона не хотіла зі мною говорити, адже досі була налякана: у неї і в багатьох березільців було відчуття, що не з усіма ще розправилися. Та після клопотань Василька все-таки мене прийняла: показала багато книг, якими користувався Лесь Степанович, пообіцяла написати спогади. Але так і не набралася сили волі для цього. Пізніше у листуванні з Валерієм Гаккебушем вона прохопилася, що не може переступити через усе, що трапилося, оскільки тоді довелося би писати правду про владу, якій вона досі не може простити. Я боявся, що ця книга не вийде після того, як її прорецензувала Ірина Стешенко. Спочатку вона обіцяла, що буде літературним редактором. Але коли до неї потрапив рукопис, то вона написала дуже різку рецензію на 41 сторінку з різними зауваженнями, які стосувалися в основному певних деталей, про які могла б просто сказати Василькові, без рецензії. Але книга, завдяки Васильку і Микитенку, все-таки вийшла, і буквально за рік до приходу секретаря ЦК КПУ з ідеології Валентина Маланчука. Паралельно з роботою над спогадами я збирав лекції Курбаса, засідання режисерського штабу. Минув час, я носився з цими матеріалами. Вже була готова до друку збірка «Березіль» у видавництві «Дніпро», але з приходом Маланчука все зупинилося, і ми мусили чекати аж до горбачовської відлиги, коли у 1988 році змогли видати ці праці. З Лесем Танюком ми здійснили видання Курбасових театрознавчих праць в Москві у видавництві «Искусство» російською мовою. А в 2001 році вийшов найповніший збірник теоретичних праць реформатора вітчизняного театру Леся Курбаса «Філософія театру», редактором був Михайло Москаленко.
– І особисто мені дуже згодився в моїх наукових дослідженнях. Тепер чекатимемо виходу збірника «Драматичний театр України», який, я впевнена, стане у пригоді багатьом.
Корисні статті для Вас:   Олексій Кравчук "Важливо шукати в театрі прояв любові"2011-10-02   Володимир Карашевський: сценарії умовностей2011-10-02   Сергій Лозниця: анатомія чутливості2011-04-06     |