Микола Лабінський – дослідник історії українського театру, літературо- і театрознавець. У 1957 році закінчив театрознавчий факультет КІТМ ім. І. Карпенка-Карого. З 1974 року – старший науковий редактор у видавництві «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана. Упорядкував такі видання: «Лесь Курбас. Спогади сучасників» (1969), «Лесь Курбас. Березіль. З творчої спадщини» (1988), «Молодий театр. Генеза. Завдання. Шляхи» (1991), «Лесь Курбас. Філософія театру» (2001). Автор статей про М. Бажана, П. Тичину, І. Кочергу, Ю. Смолича, М. Шудрю, М. Верхацького та ін. Підготував енциклопедичні довідники «Митці України» (1992), «Мистецтво України» (1997), «Художники України» (2006) «Шевченківські лауреати. 1962 – 2007» (2007). У 2012 планується вихід ще одного довідника – «Драматичний театр України», з приводу чого ми вирішили поспілкуватися з Миколою Гнатовичем.

- У вас уже ве­ли­кий досвід упо­ряд­ку­ван­ня ен­цик­ло­пе­дич­них видань. «Дра­ма­тич­ний те­атр Ук­раїни» – логічне про­­дов­жен­ня ва­ших на­пра­цю­вань?

– Так, май­же 25 років я пра­цю­вав в «Ук­раїнській ен­цик­ло­педії», де вів розділ діячів дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру: до­ре­во­люційних і ра­дянсь­ких. З 1992-го по­чав­ся за­не­пад книж­ко­вої спра­ви, і все ж то­го ро­ку вий­ш­ла книж­ка «Митці Ук­раїни», яка об’єдна­ла чо­ти­ри з по­ло­ви­ною ти­сячі пер­со­налій те­а­т­ру, му­зи­ки, кіно і об­ра­зо­твор­чо­го ми­с­тецтва. І на­далі ви­дав­ництво «Ук­раїнська ен­цик­ло­педія» ви­пу­с­ка­ло чи­ма­ло ми­с­тець­ких довідників. Так, у 1997 році вий­шов біог­рафічний довідник «Ми­с­тецтво Ук­раїни», ку­ди теж увійшли митці всіх на­прямків. Це бу­ло і пев­не до­пов­нен­ня до по­пе­ред­нь­о­го довідни­ка, ад­же між ни­ми ми­ну­ло п’ять років, а довідник налічу­вав вже шість з по­ло­ви­ною ти­сяч пер­со­налій. Тоб­то своєрідний банк да­них, ма­теріали до збірни­ка, над яким пра­цюю нині, на­ко­пи­чу­ва­ли­ся три­ва­лий час. Ме­не до цьо­го спо­ну­ка­ли два ака­деміки: Ігор Дми­т­ро­вич Безгін і Віктор Дми­т­ро­вич Си­до­рен­ко. За­раз з’яви­ла­ся по­тре­ба мак­си­маль­но повністю зібра­ти та си­с­те­ма­ти­зу­ва­ти діячів ук­раїнсько­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру, се­ред яких ак­то­ри, ре­жи­се­ри, дра­ма­тур­ги, ху­дож­ни­ки-сце­но­гра­фи, ком­по­зи­то­ри, те­а­т­роз­навці-кри­ти­ки, істо­ри­ки те­а­т­ру.

– Як відбу­вається се­лекція пер­со­налій?

– Є за­галь­но­прий­ня­та особ­ливість – ви­би­раємо най­ви­датніших: з по­че­сни­ми зван­ня­ми, з дер­жав­ни­ми премі­ями, хо­ча це й не обов’яз­ко­ва умо­ва, го­ло­вне – аби во­ни се­бе пев­ним чи­ном ви­я­ви­ли. Ад­же та­лант завжди якось про­яв­ляється, то­му йо­го обов’яз­ко­во поміча­ють і відзна­ча­ють зван­ня­ми. У довідни­ку «Дра­ма­тич­ний те­атр Ук­раїни» – всьо­го дві ти­сячі пер­со­налій, се­ред яких Ге­рої Ук­раїни – 14, ака­деміки, чле­ни-ко­ре­с­пон­ден­ти Націо­на­ль­­ної ака­демії ми­с­тецтв – 36, ла­у­ре­а­ти Шев­ченківської премії – 107, на­родні ар­ти­с­ти СРСР – 60, на­родні ар­ти­с­ти Ук­раїни – 445.

– Упо­ряд­ко­ву­ва­ти ен­цик­ло­пе­дич­ний довідник – ду­же копітка ро­бо­та. Хто вам у цьо­му до­по­ма­гає?

– Я сам упо­ряд­ко­вую. Зви­чай­но, після ме­не йо­го чи­та­ють ще ко­рек­то­ри і літе­ра­турні ре­дак­то­ри. Щоб се­бе дис­ципліну­ва­ти, ве­ду зо­шит, в яко­му фіксую всі зміни, до­пов­нен­ня, події. Та­ким чи­ном, ніко­го не про­пу­с­каю: став на­род­ним – і вже у моєму зо­шиті. Ок­ре­мо пра­цюю над ла­у­ре­а­та­ми Шев­ченківської премії, у 2011 році до 50-річчя з дня за­сну­ван­ня цієї премії вже вий­де третій том ла­у­ре­атів. Що­до відбо­ру, то мені та­кож до­по­ма­гає те­а­т­роз­на­вець, кри­тик, який трид­цять років ке­ру­вав жур­на­лом «Ук­раїнський те­атр», Юрій Бог­да­шевсь­кий, він підка­зує, які ак­то­ри за­слу­го­ву­ють на те, щоб їх не за­бу­ли. Та й сам я на­ма­га­ю­ся слідку­ва­ти за те­а­т­раль­ни­ми подіями, хо­ди­ти в те­а­т­ри, а ще го­ловні ре­жи­се­ри ділять­ся своїми дум­ка­ми.

– Іме­на зовсім мо­ло­до­го по­коління діячів те­а­т­ру мож­на бу­де там знай­ти?

– Зви­чай­но. Так, на Шев­ченківську премію ви­су­ва­ли гру­пу ак­торів з Іва­но-Франківська з «Со­лод­кою Да­ру­сею». Тож я вніс їхні іме­на і ре­жи­се­ра Р. Дер­жипільсько­го у довідник. Це один з при­кладів. Та­кож у те­атрі ім. І. Фран­ка ви­су­ва­ли на Шев­ченківську премію по­ста­нов­ку «На­зар Сто­до­ля». То­му я теж усю гру­пу, задіяну у ви­с­таві, помістив у довідник. Але не­мож­ли­во приділи­ти ува­гу всім, че­рез те до­во­дить­ся об­ме­жу­ва­ти се­бе, ро­би­ти якийсь вибір.

– Який період охоп­лює довідник?

– Це XІX – по­ча­ток XXI ст. Тоб­то це те­а­т­р, по­чи­на­ю­чи від М. Щепкіна, ко­ри­феїв: М. Са­довсь­ко­го, П. Сак­са­гансь­ко­го, М. Зань­ко­вець­кої. Далі ко­ри­феї ра­дянсь­ко­го те­а­т­ру: А. Бу­ч­ма, Ю. Шумсь­кий, Н. Ужвій; ще пізніші: на­при­клад, Н. Яб­лонсь­ка, яка досі пра­цює в те­атрі ім. І. Фран­ка. Про ко­ри­феїв, звісно, статті більші за об­ся­гом.

– Яка інфор­мація по­дається в стат­тях?

– На­во­дить­ся прізви­ще, ім’я та по бать­кові, да­ти жит­тя за ста­рим та но­вим сти­лем, місце на­ро­д­жен­ня і місце смерті за су­ча­сним і ко­лишнім адміністра­тив­ним поділом, вка­зується фах, на­вчаль­ний за­клад, де ми­тець здо­був освіту і в ко­го на­вчав­ся, пе­релік най­кра­щих творів мит­ця. Іме­на де­я­ких відо­мих і по­пу­ляр­них ак­торів су­про­во­д­жує пев­на ха­рак­те­ри­с­ти­ка. До ба­га­ть­ох ста­тей до­да­но бібліог­рафію мо­вою оригіна­лу. Крім то­го, статті ілю­с­т­ро­вані фо­то­пор­т­ре­та­ми, дружніми шар­жа­ми, ре­про­дукціями ху­дожніх пор­т­ретів, фраг­мен­та­ми ху­дож­нь­о­го оформ­лен­ня ви­с­тав. Ще од­на особ­ливість цьо­го довідни­ка по­ля­гає в то­му, що ми­с­тецькі ро­ди­ни об’єдна­но в од­ну стат­тю. Раніше кож­ну пер­со­налію да­ва­ли ок­ре­мо, але ще ко­ли ми пра­цю­ва­ли над збірни­ком «Митці Ук­раїни», я прий­шов до вис­нов­ку, що ліпше по­да­ва­ти сім’ю в одній статті. Ко­ли по­ка­зуєш гніздо митців (ро­до­на­чаль­ник, дру­жи­на, діти, вну­ки, прав­ну­ки), од­ра­зу вид­но їхню зна­чимість, їхній вне­сок у куль­ту­ру, те­атр зо­к­ре­ма. На­при­клад, у сім’ї відо­мо­го ком­по­зи­то­ра Лев­ка Ко­ло­ду­ба – близь­ко де­ся­ти му­зи­кантів, які увійшли в історію. Ще один при­клад: ро­до­на­чаль­ник ро­ди­ни Сту­пок – Силь­вестр, Бог­данів бать­ко, – пра­цю­вав 35 років хо­ри­с­том у хорі Львівської опе­ри. Син Ос­тап – на­род­ний ар­тист, ба­га­то знімається, грає в те­атрі, і внук Дми­т­ро вже ви­с­ту­пав у кількох ви­с­та­вах. Дру­жи­на Ос­та­па ве­де по­пу­ляр­ний жур­нал «Кон­тра­марка», та­кож оформ­ля­ла декілька ви­с­тав і пра­цює як ор­ганіза­тор в «Сузір’ї». Її се­с­т­ра – Оксана Бать­ко – ак­тор­ка в те­атрі Фран­ка. Так ви­ма­ль­о­вується вже Ступ­чи­не гніздо. Та­ким чи­ном вий­де своєрідна історія те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва в Ук­раїні – че­рез ен­цик­ло­пе­дич­ний довідник, пор­т­ре­ти, біог­рафії.

– Я ду­маю, що це бу­де ду­же ко­рис­но: струк­ту­ро­ва­на і си­с­те­ма­ти­зо­ва­на інфор­мація. Але ще б хотіло­ся за­пи­та­ти про ва­шу ро­бо­ту з кур­басівськи­ми ма­теріала­ми, над чим ви, по суті, пра­цю­ва­ли про­тя­гом усь­о­го жит­тя, по­чи­на­ю­чи з упо­ряд­ку­ван­ня спо­гадів су­час­ників.

– Це дав­ня історія. Я по­чав зби­ра­ти ма­теріали в 1964 році з Ва­си­лем Сте­па­но­ви­чем Ва­силь­ком після то­го, як звер­нув­ся до ньо­го з про­по­зицією упо­ряд­ку­ва­ти збірник спо­гадів. Го­ло­вним ре­дак­то­ром був Ми­ки­тен­ко, а ре­дакцією завіду­вав Віктор Гон­чар. Він на­пи­сав ли­с­та Ва­силь­ку, мов­ляв, мо­ло­дий те­а­т­роз­на­вець про­яв­ляє ініціати­ву, і по­про­сив до­по­мог­ти при зборі ма­теріалів спо­гадів про Ле­ся Кур­ба­са. Наступ­ного дня я вже був у по­меш­канні Ва­силь­ка в Одесі на Ко­ро­лен­ка, 10. Гос­по­дар про­чи­тав ли­с­та і по­го­див­ся мені до­по­ма­га­ти. Так по­чав­ся збір ма­теріалів: я пи­сав ли­с­ти бе­резільцям з про­хан­ням на­пи­са­ти спо­га­ди, ми їх з Ва­си­лем Сте­па­но­ви­чем чи­та­ли. Я був навіть у Чи­с­тя­ко­вої. Спер­шу во­на не хотіла зі мною го­во­ри­ти, ад­же досі бу­ла на­ля­ка­на: у неї і в ба­га­ть­ох бе­резільців бу­ло відчут­тя, що не з усіма ще роз­пра­ви­ли­ся. Та після кло­по­тань Ва­силь­ка все-та­ки ме­не прий­ня­ла: по­ка­за­ла ба­га­то книг, яки­ми ко­ри­с­ту­вав­ся Лесь Сте­па­но­вич, по­обіця­ла на­пи­са­ти спо­га­ди. Але так і не на­бра­ла­ся си­ли волі для цьо­го. Пізніше у ли­с­ту­ванні з Ва­лерієм Гак­ке­бу­шем во­на про­хо­пи­ла­ся, що не мо­же пе­ре­сту­пи­ти че­рез усе, що тра­пи­ло­ся, оскільки тоді до­ве­ло­ся би пи­са­ти прав­ду про вла­ду, якій во­на досі не мо­же про­сти­ти. Я бо­яв­ся, що ця книга не вий­де після то­го, як її про­ре­цен­зу­ва­ла Іри­на Сте­шен­ко. Спо­чат­ку во­на обіця­ла, що бу­де літе­ра­тур­ним ре­дак­то­ром. Але ко­ли до неї по­тра­пив ру­ко­пис, то во­на на­пи­са­ла ду­же різку ре­цензію на 41 сторінку з різни­ми за­ува­жен­ня­ми, які сто­су­ва­ли­ся в ос­нов­но­му пев­них де­та­лей, про які мог­ла б про­сто ска­за­ти Ва­силь­кові, без ре­цензії. Але кни­га, за­вдя­ки Ва­силь­ку і Ми­ки­тен­ку, все-та­ки вий­ш­ла, і бук­валь­но за рік до при­хо­ду се­к­ре­та­ря ЦК КПУ з іде­о­логії Ва­лен­ти­на Ма­лан­чу­ка. Па­ра­лель­но з ро­бо­тою над спо­га­да­ми я зби­рав лекції Кур­ба­са, засідан­ня ре­жи­серсь­ко­го шта­бу. Ми­нув час, я но­сив­ся з ци­ми ма­теріала­ми. Вже бу­ла го­то­ва до дру­ку збірка «Бе­резіль» у ви­дав­ництві «Дніпро», але з при­хо­дом Ма­лан­чу­ка все зу­пи­ни­ло­ся, і ми му­си­ли че­ка­ти аж до гор­ба­човсь­кої відли­ги, ко­ли у 1988 році змог­ли ви­да­ти ці праці. З Ле­сем Та­ню­ком ми здійсни­ли ви­дан­ня Кур­ба­со­вих те­а­т­роз­нав­чих праць в Москві у ви­дав­ництві «Ис­кус­ст­во» російською мо­вою. А в 2001 році вий­шов най­повніший збірник те­о­ре­тич­них праць ре­фор­ма­то­ра вітчиз­ня­но­го те­а­т­ру Ле­ся Кур­ба­са «Філо­софія те­а­т­ру», ре­дак­то­ром був Ми­хай­ло Мос­ка­лен­ко.

– І осо­би­с­то мені ду­же зго­див­ся в моїх на­уко­вих досліджен­нях. Те­пер че­ка­ти­ме­мо ви­хо­ду збірни­ка «Дра­ма­тич­ний те­атр Ук­раїни», який, я впев­не­на, ста­не у при­годі ба­га­ть­ом.