Кіно між мелодрамою і пафосом революції

16 серпня 1945 року, коли в Олександра Довженка з’явився задум написати комедію «Молода кров» (незакінчена), він занотував у Щоденнику: «Як би мені хотілося зробити веселу комедію. Адже до кіно, пригадую добре, пішов я 19 літ тому з єдиною метою – робити комедійні фільми. Все в мене не так, як у людей»^[1]. Довженко здобув прижиттєву славу фільмами поетичного стилю, щоправда, перебувала та слава, як і саме його життя, під постійною загрозою. Важко сказати, яку славу він здобув би як комедіограф, але про гостроту його зору, вміння схопити найхарактерніше в людині, свідчать його шаржі та карикатури 1923–1926 років.

Що ж зашкодило йому в цих намірах? Комедія була не на часі: кіно мало творити міф революційної величі, та й комедія – це жанр, який потребує актора, який би був носієм гумору. Тоді ж на екрані домінували революційні маси. Навіть з’явилася теорія непотрібності актора: в Росії режисер Лев Кулешов, що в часи громадянської війни був хронікером, бачив суто зовнішній вияв поведінки героїв, утверджував людину-виконавця як єдино прийнятну для екрану, бачив людей як цікавий матеріал для кінематографічної обробки і виховав акторів суто зовнішньої виразності. В Україні акторів для кіно ніхто не готував. Утім, акторів, які б відповідали потребам нової естетики театру, виховував видатний режисер і педагог Лесь Курбас. Студійці театру «Березіль» чимало часу присвячували тренінгам, та для Курбаса-режисера індивідуальність людини була не менш важливою, ніж фахова акторська майстерність.

Характер кіно в Україні 1920-х років у вимірі політичному не особливо відрізнявся від загальносоюзного. Це зрозуміло, адже більшовики, жорстоко придушивши опір тих, хто боровся проти них зі зброєю в руках, оцінили можливості кіно як зброї ідеологічної, що дозволяє впливати на уми, формувати свідомість громадян, маніпулювати цією свідомістю, культивувати класову ненависть, яка розколювала не тільки соціальні прошарки, а й родини, робила ворогами найближчих людей.

Такою в загальних рисах була ситуація в кіно, коли Довженко1926 року переїхав з Харкова до Одеси. Тут він застав масштабне й безперебійне виробництво фільмів. На той час в культурі вже минула ейфорія маніфестів і гострого «захворювання» експериментом. Щоправда, в Україні з участю партійних функціонерів саме точились дві дискусії – літературна і театральна. За коротких чотири роки українізації та відносної творчої свободи література і театр досягли значних успіхів (а водночас загрозливих розмірів набуло графоманство, що прикривалося революційною фразою), і за естетичними параметрами тих дискусій прочитувалася потреба геополітичного вибору: куди тяжітимуть письменники й митці театру – на Захід чи на Схід, що оберуть – своєрідність чи наслідування російських зразків? Театр і кінематограф тяжіли до глядача, оскільки в умовах непу (тобто підприємливої ініціативи) були в глядачеві зацікавлені. До того ж надміру революційні експерименти на сцені «Березоля» з їх масовими дійствами і перебільшена хвала революції вже втомили глядача – він хотів чогось веселішого і легшого. Саме тоді в «Березолі» з’являються «Шпана», а також ревю, поставлені за дотепними текстами Майка Йогансена.

«Присвятити себе виключно жанру комедійних фільмів»

Економічні успіхи ВУФКУ були очевидні, й кіно почало приваблювати людей різного мистецького профілю, у чому було зацікавлене й керівництво галузі. Фахівців, яких бракувало на Одеській та Ялтинській кінофабриках (операторів, художників-декораторів, навіть режисерів), почали запрошувати із-за кордону. 1926–1927 роки, коли Москва ще не почала зазіхати на підпорядкування кінематографа союзних республік, можна вважати найбільш благополучними. 1926-го ВУФКУ випустило 16 фільмів, серед них такі масштабні, як «Боротьба велетнів» і «Тарас Шевченко». Шістнадцятою стала комедія Довженка «Ягідки кохання».

Олександр Довженко, автор сценарію під назвою «Вася-реформатор», на запрошення тодішнього головного редактора Одеської кінофабрики Юрія Яновського приїхав подивився, як знімається цей фільм. Ставив його Фавст Лопатинський, котрий щойно в квітні завершив пригодницьку стрічку «Синій пакет». «Постановка “Васі-реформатора” закінчилась скандалом. Довженко пише гнівного листа до Бюро “Кореліса”. Лопатинський відмовився завершувати фільм – і це довелося робити оператору Й. Роні», – пише автор книги «Зачарований Десною»^[2].

Що ж не влаштовувало Довженка на знімальному майданчику? Очевидно, низький рівень постановки. Фільм не зберігся, але якщо судити за знімком кадру, вміщеного в журналі «Кіно», то враження негативне: двоє акторів явно переграють, зображаючи п’яниць.

Довженко взявся за комедію. «Переключаючись на роботу в кіно, – писав він у своїй автобіографії, – я думав присвятити себе виключно жанру комічних і комедійних фільмів. (…) І перша моя режисерська проба на п’ятсот метрів «Ягідки кохання» за власним сценарієм, написаним мною протягом трьох днів, теж була в цьому жанрі»^[3]. Короткометражний дебют Довженка був наслідувальним і наслідував комедії Чарлі Чапліна. Герой стрічки Довженка – перукар Жан Ковбасюк, якого зіграв Мар’ян Крушельницький, як і Чаплін, невисокого зросту, навіть своєю ходою трохи нагадував американську знаменитість. Сюжет цієї комедії положень обертався довкола немовляти, яке молода мати хитрістю залишає батькові – тому самому перукареві. Той своєю чергою також намагається його позбутися, підкидає то в чужі коляски, то залишає в магазині дитячих іграшок як нібито ляльку. Довженко захоплювався творчістю Чарлі Чапліна, надзвичайно популярного у світі. Зрештою, не виключено, що бажання Довженка смішити походило від особливості його вдачі: він вірив у цілющу силу українського гумору й міг повторити услід за Миколою Гоголем «сміх створено на те, щоб сміятися над усім, що ганьбить правдиву людську красу». А крім того, мав необхідного для комедій актора.

«З таким матеріалом працювати не можна»

У журналі «Кіно» (1926, № 9. – С. 24), у замітці «Нові сценарії», повідомляється: «О. Довженко, що закінчив ставити фільм “Вася-реформатор”^[4], написав новий сценарій “Весілля Капки”^[5]». Це й були ті самі «Ягідки кохання» – короткометражний фільм, що мав інші назви: «Перукар Жан Ковбасюк», «Одруження Капки». Довженко знімає стрічку восени 1926-го. Сам він згадував: «Фільм вийшов не комедійним, але сам я сміявся п’ять діб під час постановки. Після чого я почав ставити фільми некомедійні, сподіваючись, що в мене комедійні картини вийдуть у майбутньому. Але в майбутньому вони теж не вийшли…»^[6]. Про зйомки згадував і помічник О. Довженка Олексій Швачко у книзі «Розповіді про сучасників»: «Я не пригадую жодного іншого фільму, який би знімали так швидко, з таким задоволенням. А як ми сміялися під час фільмування "Ягідок кохання"!.. Наприклад, епізод бійки перукаря (М. Крушельницький) з професором (В. Лісовський). Бились вони артистично. Жбурляють один в одного гнилими помідорами, і кожен націлюється влучити в обличчя іншого. Уявляєте, як за якусь мить виглядає кожен з них! А ще коли на закінчення цієї бійки М. Крушельницький розбиває на голові В. Лісовського здоровенного кавуна і надягає його по самі вуха на голову супротивникові – хіба може хто втриматися, щоб не зареготати?». До речі, перукар Жан Ковбасюк носив прізвище реальної особи – кінооператора, відомого під псевдонімом Тамарський.

Довженко знімає Дмитра Капку, Івана Замичковського. Мар’ян Крушельницький як комедійний актор сподобався Довженкові, але він не збирався робити кінокар’єру: був одним із провідних у «Березолі» й не хотів поривати з театром. Капка ж виступав носієм гумору, з ранньої юності захоплювався французьким коміком, королем сміху Максом Ліндером. Захоплюватись було чим: герой Ліндера – Макс – чоловік різних професій, який шукає задоволень, любові. Комік досягав сміху тим, що вводив різні трюки у повсякденний побут. Театральні актори, навіть Сара Бернар, не були такими знаменитими, як він: на Великих бульварах у кінотеатрі «Макс Ліндер» щотижня відбувалися прем’єри його фільмів. До 1914 року він їх випустив близько 500 – сам писав сценарії і сам ставив.

Любов до комедій зблизила Капку (справжнє прізвище Капкунов) з Довженком, з’явились плани зняти низку комедійних стрічок. Однак цим планам не судилося здійснитися. У згаданому дев’ятому номері журналу «Кіно» в статті Б. Ліфшиця «Проблеми кіно» знаходимо пояснення, чому: «Єсть на Одеській кінофабриці, – пише він, – комедійний актор Капка. І от пішли: “Капка-спортсмен”, “Капка-футболіст», “Капка жениться”, “Капка – член профспілки” і т.д. і т.д. Ясно, що з таким матеріалом працювати не можна»^[7].

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Довженко Олександр. Щоденникові записи 1939–1956. – Харків: Фоліо, 2013. – С. 359.
2. ↑Марочко Василь. Зачарований Десною. – К., 2006. – С. 75.
3. ↑Довженко Олександр. Автобіографія // Олександр Довженко. Твори в п’ятьох томах. Том І. – К. : Дніпро,1964. – С. 29-30.
4. ↑Це твердження не зовсім відповідає дійсності. Закінчував Й. Рона.
5. ↑Нові сценарії // Кіно. – 1926. – № 9. – С. 24.
6. ↑Довженко О. Автобіографія // Олександр Довженко. Твори в п’ятьох томах. Том І. – К. : Дніпро, 1964.
7. ↑Ліфшиць Б. Проблеми кіно // Кіно. – 1926. – № 9. – С. 2.