«Осіння соната» Інґмара Берґмана

Режисер А. Аркадін-Школьник

У ролях: студенти-випускники С. Коваль (Шарлотта),

М. Купрішвілі (Єва), А. Бойченко (Віктор)

Неабиякою сміливістю має бути наділений педагог-постановник, щоб обрати для дипломної вистави на ступінь магістра таку тонку психологічну річ, як «Осіння соната» Інґмара Берґмана. Спектакль викликає найкращі почуття. Працював зі студентами режисер А. Аркадін-Школьник. Його метод роботи з випускниками розкриває нові грані саме української театральної школи. Разом з тим він і його студенти ретельно вивчили основні принципи вчення Станіславського, а це – в руслі пошуків нової художньої енергії театру, яка останнім часом перекрилась естетикою естради, низькопробними п’єсами так званої «нової драми». Та й учення Станіславського у нас перетворилося на такий собі стандарт. Про нього багато говорять, не завжди чітко знаючи його принципи, декларуючи, що грають «за Станіславським», а насправді грають «хто на що здатний». Суб’єктивізм вирізняє і сучасну режисуру, що насамперед позначається на художності спектаклю й нерідко призводить до нерозуміння того, що діється на сцені. Студентська «Осіння соната» щасливо уникла цього завдяки глибині істинних пристрастей, художній енергії кожного епізоду. Це тим важливіше, що сьогодні існує хибне судження, ніби вчення Станіславського до певної міри чуже менталітету наших акторів. Мистецтво театру набуло нині спрощених форм. Виникло навіть щось, що синтезує оперету, балет, пантоміму і, в останню чергу, слово.

«Осіння соната» показує повільне вмирання хвилювань і сильних почуттів, це смуток, що тривожить душу. Осінній ритм природи пронизує всю виставу. Немає вибухів емоцій, гучних діалогів. Тут відчуття внутрішнього болю, безвиході, хворобливої любові найближчих людей – матері й доньки. Тліюча любов, яка розвела їх, але яка не може померти. В легкому сплеску емоцій, в одкровенні слів, навіть у докорах, які вони кидають одна одній, звучить головне — прагнення не розлучатись. Це зіграно студентами переконливо, стримано, дуже життєво. На мить виникла ілюзія, що на сцені студійці перших студій МХАТу.

Як мені здалося, в «Осінній сонаті» виконавці утверджують естетику Станіславського, нехай навіть і не в усьому, одначе багато в чому наблизились до неї. У виставі немає грубих сварок, докорів, утрируваних переживань. Вона гармонійна і в оформленні, і в музиці – у всьому відчуття подиху осені. Про смуток і прощання говорить прекрасна музика Шопена – вона розкриває душу спектаклю. І одинокий човен на ставку, в якому вже ніхто не плаває. Він притулився до берега, ніби хоче тепла. І гойдалка в саду, на якій уже ніхто не гойдається, так, присядуть на мить і залишать її. Чайний столик без квітів – неприбраний атрибут літа. Костюми неяскраві, тільки в Шарлотти червоний одяг – певний дисонанс, але все стає ясно, коли вона виголошує монолог про своє невдале життя і спрагу любові, що вирує в ній.

Однак попри всі плюси недоліком є невиразна мова студентів. Дикція і артикуляція – це, як відомо, ввічливість актора. У драмі надто важливі діалоги матері й доньки, а механізм мови належно не відпрацьовано. Мовний бік знижує переваги спектаклю.

І все ж складна вистава – це старт майбутніх сценічних перемог юних акторів. Вони вибудували серйозну основу для подальшого шляху на сцені і не повинні втратити віру в себе.