Ще донедавна словосполучення «воєнна кінохроніка» асоціювалося з Другою або Першою світовими війнами: чорно-біла плівка, злегка «потерте» зображення, слова коментатора, що пояснюють, як інтерпретувати побачене. Та за останні місяці це словосполучення, на жаль, зі сфери історії впевнено перейшло в реалії нашого життя.

Звісно, «хронікери» ХХІ століття (зокрема й нинішньої війни на сході України) мобільніші, часто оснащені потужнішою та легшою (або й надлегкою) апаратурою, яка майже не сковує рухів і дає змогу знімати і в темряві. Але, як і раніше, ті, хто знімають на війні, ризикують життям. Ба більше, в Україні чимало з них (у тому числі й професійні оператори, режисери та журналісти) роблять це на власні чи зібрані доброчинцями коштами, – як-от Леонід Кантер, журналісти «Громадського телебачення» чи оператори «Вавилону’13».

Зрозуміло, на цьому етапі ще рано говорити про аналітику. Як через те, що неможливо осмислити процес, який досі триває, так і через непрозорість того, що відбувається (коли з міркувань безпеки, а коли й через численні інформаційні спотворення). Та все ж маємо перші спроби не лише фіксації, а й інтерпретації подій в Україні.

Найоперативніше на події зреагували автори «Вавило-ну’13» – документального проекту, розпочатого ще в перші дні Євромайдану, які з березня переключилися на події в Криму, а згодом і на те, що відбувалося на сході. Від березня в їхньому доробку з’явилося близько сорока документальних стрічок – не так репортажного характеру, як авторських нарисів різних жанрів. У цих фільмах важить не тільки факт (хоч уперше зафіксували «зелених чоловічків» у Криму саме в цьому проекті), а й настрої людей, атмосфера місця тощо. Окремий акцент зроблено на «мирних» вимірах воєнного життя: часто, навіть якщо показують солдатів чи добровольців, то не лише в їхній військовій, а й у приватній іпостасі. Незрідка є намагання «розкрити» героїв – дати їм слово, пояснити їхню мотивацію та прагнення.

Одним із найпопулярніших за кількістю переглядів в Інтернеті став зроблений наприкінці серпня «Лист до Царя» – така собі ігрова реконструкція картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», в якій вже нинішні «запорожці», сповнені не меншого завзяття, пишуть лист президентові РФ, формулюючи все дуже стисло та вичерпно: «Якщо ти, падлюко, сюди прийдеш – ми дамо тобі під зад».

Особливістю «Вавилону’13» залишається його «анонімність»: оператори, режисери, журналісти, монтувальники, хоч і не приховують своєї участі, не вказують імен у титрах. Адже, як і раніше, йдеться про кіно «громадського спротиву» – зробленого колективними зусиллями на колективні кошти.

Наприкінці червня окремий проект розпочали журналісти «Громадського телебачення» – Мустафа Найєм і Богдан Кутєпов (оператор). Мова про вже завершений відеоцикл «Восток» (назва фігурує саме російською, хоч сам проект – двомовний), до якого ввійшло вісімнадцять короткометражок. Не діставши дозволу супроводжувати батальйон «Донбас» (про що було домовлено спочатку), журналісти вирушають на схід самі: потягом із Києва до Харкова, а потім, за допомогою волонтерів, усе далі вглиб Донбасу. Початок роботи над проектом збігся з тимчасовим перемир’ям, і під сумнозвісний Слов’янськ журналісти дістаються за кілька годин до завершення офіційного миру.

«Восток» також не є суто репортерським. Це серія нарисів-замальовок: автори їздять по блокпостах, ходять «у розвідку», спускаються в землянки, спілкуються з українськими бійцями, командирами, подаючи цілу галерею персонажів (які розповідають не лише про війну, а й про себе), а також фіксують руйнування в селищах і містах, де тривали бої. Цикл не залишає якогось однозначного враження; глядачеві не пропонують версій, як розвиватимуться події, і не підштовхують до якихось висновків. Адже авторам, як і глядачам, невідомо, що буде навіть завтра.

Чи не єдиним на сьогодні повнометражним фільмом про війну на сході є «Війна за свій рахунок» Леоніда Кантера. Оператор, режисер, засновник кіностудії «Лізард філмс», актор і мандрівник Кантер зняв побачене на власні очі – очі бійця Другого добровольчого батальйону Нацгвардії. Стрічку з аншлагом презентували 31 серпня в київському кінотеатрі «Жовтень», а згодом в інших містах України.

До задуму Кантера спонукав режисер Іван Ясній, переконавши взяти з собою в зону АТО портативну камеру. І хоч певний час йому не дозволяли знімати через «підозру в шпигунстві» (керівництво відібрало апаратуру, а частину відзнятого матеріалу ледь не знищило), зібраного виявилося досить для повноцінного фільму.

«Преамбулою» стають кадри зимового Майдану: саме там, за автором, – витоки нинішніх подій. В інтерв’ю режисер наголошує, що в кожному батальйоні має бути свій оператор, який би фіксував події і завадив перекрученням чи фальшуванням фактів (що, за його словами, нерідко стається в зоні АТО). Він знімає щоденне життя свого батальйону, і частина з показаного викликає доволі неоднозначні почуття. Приміром, коли нацгвардійці скаржаться, що на підготовці, замість вчитися стріляти, їх учать ходити маршем. Чи коли їм видають каски, в яких можна «тільки борщ варити або ходити в туалет», а все якісне спорядження куплено або на власні кошти, або на гроші волонтерів. Леонід Кантер зосереджує увагу не на військовому керівництві, а на звичайних солдатах і тому, що називає «їхньою правдою». Той факт, що нинішня війна є «війною за власний рахунок», має і несподівано позитивний вимір: те, що люди (і таких, на думку режисера, чимало) готові брати на себе відповідальність за події в країні (як каже один із хлопців, «ця країна потрібна лише нам»), і готові вкладати в це власні кошти, зусилля або й віддавати життя, робить їх ­­– хоч би як дивно це звучало – непереможними. Такий патріотичний месидж, хай і не висловлений у фільмі прямо, відчитується з побаченого. Вже невдовзі автор планує повернутися в лави Нацгвардії і як солдат, і як оператор.

Нещодавно було презентовано ще один документальний фільм Мустафи Найєма та Богдана Кутєпова «Контакт» ­­– про тих, хто домовляється про обмін і звільнення військовополонених на Донбасі. Прикметно, що це найостанніша журналістська робота Мустафи Найєма, котрий наприкінці серпня оголосив про рішення балотуватися в парламент і відійти від журналістики. «Контакт» подає різні сторони «конфлікту»: від самих переговірників (частина людей вважає їх зрадниками та підозрює в шпигунстві на користь Росії; інші ж, навпаки, дякують їм за подарований шанс на життя) до звільнених із полону українських солдатів; тих, хто вважає себе «ополченцями» та ідентифікує себе як «слов’яни»; і врешті місцевих мешканців. І якщо перші три групи мало чим можуть здивувати (адже мотивація та логіка дій цих людей відома), то місцеві мешканці можуть стати для декого з глядачів сумним «сюрпризом»: агресивно налаштовані до української держави й армії, вони звинувачують їх у всіх своїх бідах і почасти продовжують вірити Путіну, сподіваючись, що він їх порятує.

Автор не ставить крапку, а радше залишає глядача дезорієнтованим і засмученим. Одне зрозуміло напевне: розкриту скриньку Пандори найближчим часом не закрити. Навіть за найоптимістичнішого сценарію.

Вже є фільми присвячені батальйонам – як-от «Батальйон 24» від журналістів каналу «Еспресо-тв» (про «Айдар» – добровольчий батальйон колишніх майданівців) чи «Кіровоградці та війна», знятий на кошти локального благодійного фонду (про земляків, що служать у зоні АТО, а також про волонтерську діяльність регіону). Нещодавно свій напіваматорський фільм про зону АТО «На лінії вогню» презентував 19-річний студент Сергій Якименко. А на цьогорічному першому дзвонику в школах Вінниці демонстрували документальну стрічку про Костянтина Могилка – місцевого військового пілота, посмертно удостоєного звання Героя України (він загинув 6 червня над Слов’янськом, відводячи від житлового кварталу підбитий терористами літак).

Все згадане, звісно, – лише перші підступи до (кінематографічного) осмислення війни. Відомо, що чимало українських режисерів та операторів ведуть зйомки. Частина з авторів не хоче робити фільми «по гарячих слідах», а чекає спокійніших часів. І в цьому, звісно, теж є своя логіка.

Пізніше з’являться і художні фільми. І, певна річ, не лише українські: приміром, у серпні стало відомо про початок зйомок у Калінінграді ігрового (!) фільму російського режисера Олега Джураєва про події в «ДНР» із красномовною назвою «Правда» (як не згадати Орвелла?). За першими спойлерами, там фігуруватимуть і бійці Нацгвардії, і «ополченці», і, звісно, «американські найманці». Іншими словами, кіно в найпопулярнішому в сусідній державі жанрі «ідеологічної фантастики».

Але, як відомо: важливо, не лише хто буде першим, а й чиє слово буде останнім…