У Київському Молодому театрі 21–22 червня відбулася прем’єра «Я знайду тебе, тому що кохаю» за п’єсою американського драматурга Вільяма Сарояна «Гей, хто небудь!». Ця вистава є несподіваним поєднанням у одній творчій команді гравців різних «вагових категорій»: відомий досвідчений актор, а до того ж міністр культури Євген Нищук у ролі Хлопця та випускниця КНУ театру, кіно і телебачення

ім. І. К. Карпенка-Карого Анастасія Блажчук у ролі Дівчини, а на додаток – режисер та сценограф, теж випускниця цього вишу Анжела Крепець.

П’єса і за назвою, і за наповненням – екзистенційний дует двох загублених голосів живих, емоційних людей у цинічному, вульгарному, кримінальному просторі маленького техаського містечка. Нині на значній території України отакі криміналізовані міста, де чисті стосунки в соціумі, а особливо історії кохання, приречені на сумні, а то й трагічні фінали. Отже, вистава має звучати актуально. Але молода режисерка витягла з п’єси насамперед сентиментальну складову, що характерна для творчості американського письменника вірменського походження. Та в його драматичних творах (їх у нього 12), як і в прозі, є якесь споріднене з Сартром екзистенційне начало, що дозволяє говорити про нього як про предтечу драми абсурду. І в цій п’єсі Сарояна герої теж, як три сестри у іншого предтечі абсурду – Антона Чехова, бачать рай в іншому місЦІ, в іншому місТІ. У Чехова це Москва, а у Сарояна – Сан-Франциско. Закохані Хлопець і Дівчина так само на роздоріжжі, як «Емігранти» Мрожека, чи двоє старих у «Стільцях» Йонеско, чи персонажі «Чекаючи на Ґодо» Беккета. Вони чекають не так на якогось посланця, як на саме послання, на звістку про краще життя десь там, можливо, навіть у Царстві Небесному.

У виставі добре позначено оце роздоріжжя, оцю точку біфуркації, точку вибору подальшого руху головних персонажів у просторі – це металева клітка-камера в’язниці, повз яку пролягає залізнична колія і гримлять потяги до омріяного Сан-Франциско. Хлопець, якому інкримінують зґвалтування, сидить у клітці, як звір у зоопарку, а дівчина бігає довкола неї. Хлопець і для неї, і для самого себе виступає в ролі оцього міфічного ангела-посланця, який стверджує, що в місті, названому на честь католицького святого – Франциска, – існує щастя, що там закохані не можуть розминутися, а тому він її там обов’язково знайде, навіть якщо тепер доведеться розлучитися. Він просить її в разі чого виїхати туди, до Сан-Франциска, і він знайде її просто тому, що кохає.

Щодо пластики: Нищук–Хлопець не просто сидить у клітці, а Блащук–Дівчина не просто кружляє довкола. Олексій Скляренко, який диктує режисерові та акторам пластичні вирішення, змушує акторів обжити клітку, як власний дім, тільки Хлопця – зсередини, а Дівчину – іззовні. Яких тільки викрутасів ми не бачимо, і всі вони вельми вправні, навіть віртуозні. Виконавці нагадують навіть не мавп серед ліан, а радше павуків, для яких ніби не існує земного тяжіння. Особливо вражає, як Євген Нищук повзає по стелі клітки і при цьому весь час говорить слова кохання. Він у захопленні від краси Дівчини – Анастасії Блащук. Нічого іншого про неї він не може знати, адже вперше її бачить, і її душевна внутрішня краса йому не відкрилася, бо це відбувається через вчинки, а вчинків іще нема. Прикладів, коли чоловік втрачає тяму від жіночої краси, життя дає безліч, в це можна повірити, але тоді жінка мусить бути винятково вродливою. Автор п’єси, напевно, це знав, може, й сам не раз переживав. А ось жінка-режисер – навряд. Їй просто потрібно було наполягати на іншій виконавиці ролі. Анастасія Блащук, безумовно, талановита актриса, яка подає великі надії, від неї струменить трепетне світло, яке неможливо напрацювати, воно від природи, але за зовнішніми даними безумовною красунею не є. А тому запідозрюєш Хлопця в нещирості, тим паче, що він настирливо просить Дівчину дістати ключ від камери. Як це зробити бідній дівчині як не через ліжко з тим, у кого ключ є? Думаєш: ага, хід такий, спочатку він хоче її використати, а потім несподівано для себе закохується. Але з розвитком дії зламу в його поведінці не стається, Хлопець і далі тримає взяту спочатку сентиментальну ноту «високого кохання», яке зародилося десь там, за межами сюжету. Якщо це так, тоді дійові особи мали б зустрітися, як уже давно знайомі.

Найкращі психологи світу не знають механізмів зародження кохання, тим паче з першого погляду. Але коли в п’єсі є ця тема, режисер мусить появу почуття вибудувати чітко, бо далі ніхто не повірить, навіть якщо актори талановиті й дуже стараються. (Що ми й спостерігаємо тут. Нищук та Блащук і талановиті, і школу як учні професора Валентини Зимньої пройшли добру.) Помирати кохання може поступово, а от народжується в одну мить, і на сцені мусить бути відіграним просто і ясно, нехай це і найбільша таємниця Всесвіту. Магія театру в тому й полягає, щоб подавати глибини буття через прості актантні моделі. Цього не зроблено, тож п’єса, базована на певній аксіомі про кохання, просто розвалилася.

Ми побачили багато вишуканої хореографії, органічну, переконливу теплоту між акторами-партнерами, лаконічне, точне сценографічне вирішення, але не пережили разом з героями великого кохання маленьких людей серед світу, до якого неможливо докричатися, якому неможливо пожалітися, ми не стали разом з ними чистими серед бруду. А жаль.

Усі розмови закоханих супроводжують звуки потягів, що пролітають до Сан-Франциско, а у фіналі клітка тюрми розкладається, розгортається, наче картковий будиночок, на площину долівки, стає залізничною колією, на якій лежить підстрелений ревнивим бандитом Хлопець, а дівчина знову і знову кличе «кого-небудь», просить про допомогу у світу, що вбиває. Надія на порятунок до останнього бринить у голосі дівчини, але простір не відгукується людськими голосами, тільки гудками потягів. А вони ще ніколи не зупинялися на станції цього місТА, вони ніби насміхаються над закинутістю цього місЦЯ. Фінал вражаюче точний за сценографічно-постановочним вирішенням, за пластикою, та й уся вистава візуально гарно сконструйована. Деталі цієї конструкції ніби просять, аж вимагають у авторів вистави відповідної уваги до ключових психологічних нюансів.