Унікальну можливість подивитися найкращі вистави провідних театрів Великобританії мали цього року жителі Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька та Одеси завдяки фестивалю «Британський театр у кіно», організованому Британською радою в Україні та арт-об’єднанням «Cool Сonnections».

Британський театр відомий своєю тривалою історією, геніальними драматургами та високопрофесійною акторською школою. Донедавна українські глядачі могли оцінити майстерність британських акторів лише в кінострічках та телесеріалах: британські колективи не приїжджають на наші театральні фестивалі, а тим паче на гастролі. Проте художні керівники британських театрів, заклопотані економічним виживанням своїх інституцій не менше від українських колег, винаходять спрособи привабити в театр нові аудиторії та не розгубити вже існуючі. Один зі шляхів, – показ у кінотеатрах зафільмованих наживо вистав, – робить британське театральне мистецтво доступним для глядачів із найвіддаленіших куточків світу.

З початку березня театрали п’яти наших міст змогли подивитися кіноверсії близько 20 вистав Королівського національного театру Великобританії, Шекспірівського театру «Глобус» та Королівської Шекспірівської трупи. Переважали твори Вільяма Шекспіра: від «Короля Ліра» до «Коріолана» й «Дванадцятої ночі». Окрім класики, Національний театр показав вистави за п’єсами сучасних британських авторів: «Загадкове нічне вбивство собаки» за романом Марка Хеддона, «Бойовий кінь» на основі роману Майкла Морпурго та «Маленький сімейний бізнес» за Аланом Эйкборном. А також документальний фільм «Національний театр: 50 років на сцені» – історію теату у фраґментах вистав за участю ста найвідоміших акторів Британії.

Фестиваль британського театру в Україні збігся із всесвітнім святкуванням 450-річчя з дня народження Вільяма Шекспіра. З нагоди круглої дати Шекспірівський театр «Глобус» вирушив у безпрецедентних маштабів турне, щоб показати свою версію «Гамлета» в усіх без винятку 205 країнах світу. В травні «Глобус» завітав і до Києва, тож дехто мав можливість побачити цей театр не тільки на екрані, а й навіч. Проте вистава в Мистецькому Арсеналі не була розрахована на широкого глядача ані за ціною квитків, ані за кількістю місць. На кінофестивалі ж було показано вистави «Глобуса», зіграні в їхньому лондонському приміщенні, відновленому за оригінальними кресленнями XVII сторіччя: сцена розташована півколом посеред округлої зали з триярусними галереями, в партері – стоячі місця для незаможної публіки, а замість даху – небо. В Арсеналі цю просторову диспозицію зберегти не намагалися: навряд чи представники нашої політичної еліти, що чинно розсілися в першому ряду, оцінили б, якби їх запроторили на другий ярус галереї, де за часів Шекспіра були місця аристократів.

Але повернімося до фестивалю. Передумовою його появи стала програма Королівського національного театру Великобританії «Національний театр навіч», розпочата 2009 року. Кіноверсія «Федри» з Хелен Міррен у головній ролі мала великий успіх спочатку в самій Британії, а потім і за кордоном, тож задум цим не завершився. За п’ять років у циклі вийшло 30 кіноверсій вистав, серед яких немало прем’єр. У Британії ці записи демонструють не тільки в прокаті, а й у школах, виховуючи нове покоління глядачів. Національний театр так поширює не лише власний доробок, а й вистави менших неприбуткових театрів, які не можуть налагодити власне виробництво кіноверсій, зокрема Лондонського «Donmar Warehouse». «Коріолан» з театру «Донмар» у постановці його художньої керівниці Джозі Рук відкрив фестиваль в Україні.

Театр «Донмар» міститься в будівлі, де раніше був овочевий склад ринку. Йдеться про досить маленький і тісний простір. Сцена – чотирикутник вільного місця між глядацькими рядами на мінімальному підвищенні. В такому приміщенні неможливо поставити помпезне костюмоване видовище про Римську імперію з масштабними батальними сценами. Тож Джозі Рук зосередилася на розкритті характерів. Після перегляду її вистави важко уявити «Коріолана» якось інакше, ніж у камерному виконанні, настільки органічно це виглядає.

Центральний персонаж п’єси – талановитий полководець Кай Марцій, який, завоювавши місто вольсків, здобув ім’я Коріолан, – весь час у центрі, під яскравим освітленням, виставлений на огляд (і осуд) публіки. Людина, яка претендує на політичну владу в Римі, не має права на приватність, навіть його тіло належить місту. Рим вимагає публічної демонстрації ран, здобутих на війні проти загарбників, прискіпливо екзаменує емоційні порухи Кая Марція та його необережні висловлювання. Уособлюють вічне місто сенатори, міщани та воїни, що рухаються ближче до країв сцени і темної глядацької зали та уникають потрапляти у фокус освітлення.

Римські громадяни тримаються за демократичні свободи республіки і згодні коритися авторитарному полководцю лише на час війни. В мирний час їхні симпатії на боці популістів Брута та Цицинія, які всіляко підкреслюють, що вони – лише смиренні слуги римського народу. Коріолан від початку також є громадянином республіки, першим серед рівних, але, здобувши військову славу та претендуючи на посаду консула, починає обурюватися тим, що боягузи та нікчеми, які щойно тікали з поля бою, сміють його судити. Він доходить до того, що пропонує скасувати інститут народних трибунів. У сенаті мають бути лише найдостойніші, щоб правити більшістю – невігласами, черню. Постать Коріолана засвідчує, що самого лише патріотизму недостатньо для збереження демократичного суспільства. Коріолан вірний батьківщині і готовий віддати за неї життя. Але батьківщина для нього – кровно-споріднена спільнота, уособлювана матір’ю, дружиною та сином. Проти Риму як політичної сукупності рівноправних громадян Коріолан розв’язує кровопролитну війну.

Протистояння між особистістю і натовпом підкреслено мінімалістичною сценографією Люсі Осборн. На початку вистави хлопчик (син Коріолана, як стане зрозуміло далі) малює межі сцени фарбою, що фокусує глядацьку увагу на дії та одночасно підкреслює межі між особистим та публічним, які будуть весь час проблематизуватися під час вистави. Сцена посеред амфітеатру глядацьких місць відсилає до гладіаторської арени, на якій Коріолан змагається з ворогами. Символом боротьби за владу є драбина в центрі, яка веде в нікуди.

Цю шекспірівську трагедію про сильну особистість, що тяжіє до авторитаризму, не часто ставлять навіть у самій Британії. В 2013 році до неї раптом стався сплеск інтересу в різних країнах: «Коріолана» поставили у Вашингтоні (Шекспірівська театральна трупа), Берліні (Deutsches Theater Berlin), а на Единбурзькому фестивалі свою версію вистави за участю двох рок-гуртів показав навіть китайський режисер Лінь Чжаохуа. Джозі Рук пояснює своє зацікавлення «Коріоланом» політичною актуальністю сюжету.

Суперечність між суверенітетом народу, який формально є джерелом влади, та реальною владою обраного народом правителя, лежить в основі будь-якої представницької демократії. Сучасні парламенти, в яких популісти протистоять авторитаріям, вельми нагадують Римський сенат у «Коріолані». Виконавець ролі Мененія Марк Гетіс у передмові до вистави звертає увагу на ріст популярності ультраправих ідей в Європі, пов’язаних із культом сили та пригнобленням «людей другого сорту» (мігрантів, геїв, жінок). У короткому документальному вступі показано кадри парламентських бійок у різних країнах світу, в тому числі й в українській Верховній Раді, та марші неонацистських угруповань у Росії та Греції.

Історична тяглість та позачасова актуальність конфлікту між демократією та авторитаризмом підкреслюється одягом героїв, що містить елементи всіх епох, пов’язаних з виставою: римських часів, Англії XVII сторіччя і наших днів. Про те, що дія відбувається в наші дні, сигналізують також мультикультурний склад учасників та зміна гендеру деяких персонажів: жінки з’являються серед трибунів (Цициній стає Цицинією) та бунтівних громадян, чого не могло бути ані в республіканському Римі, ані в часи Шекспіра. В «Донмарі» не вперше встановлюють гендерну рівність у класичних п’єсах. Минулого року Філліда Ллойд поставила тут «Юлія Цезаря» Шекспіра в суто жіночому складі, а на жовтень заплановано прем’єру «Генріха IV» цієї ж режисерки у виконанні жінок-акторок.

Виконавець головної ролі Коріолана Том Хіддлстон українським глядачам відомий своїми кіноролями Локі в блокбастерах «Тор», «Тор-2» та «Месники» за марвелівськими коміксами та меланхолійного вампіра Адама у нещодавньому фільмі Джима Джармуша «Виживуть тільки коханці». Проте, виявляється, Хіддлстон також хороший театральний актор. 2008 року він отримав найпрестижнішу британську театральну премію Лоуренса Олів’є за кращий дебют у ролі Цимбеліна в однойменній постановці за Вільямом Шекспіром. В «Коріолані», попри переконливу гру, Хіддлстон все ж видається занадто симпатичним та м’яким для ролі жорсткого полководця. Зате його ім’я на афішах приваблює до театру підліткову публіку. Том – не єдина кінозірка, яку на Фестивалі Британського театру в кіно можна було побачити в незвичному образі. В іншому спектаклі «Франкенштейн» Національного театру зіграв Бенедикт Камбербетч, відомий роллю Шерлока в однойменному серіалі.

Театр «Глобус» та Королівська Шекспірівська трупа підхопили ідею Національного театру фільмувати свої вистави та започаткували власні цикли: «Глобус на екрані» та «Навіч зі Стретфорда-на-Ейвоні». Обидва спеціалізуються переважно на творах Шекспіра і пов’язані з його біографією. Шекспірівська трупа розташована у Стретфорді, де Шекспір народився і провів більшу частину життя. Одним з її проектів є міжнародний фестиваль «World Shakespeare Festival», під час якого режисери ставлять вистави поза межами Британії з участю акторів з усього світу. До української програми ввійшла вистава «Цезар та Клеопатра» за Бернардом Шоу, поставлена в Канаді.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)