«Левіафан»

Режисер Андрій Звягінцев

Сценарій Олега Негіна, Андрія Звягінцева

Оператор Михайло Крічман

Музика Філіпа Гласса

У ролях: Олексій Серебряков, Олена Лядова, Володимир Вдовиченков, Роман Мадьянов

«Non-Stop», Росія, 2014.

Нагорода за найкращий сценарій на МКФ у Каннах, 2014

Якуб Маймурек

Левіафан

[…] Замість повторного благословення, визнання прав людини, яка за них боролась, маємо у фільмі Звягінцева всепроникний фаталізм. У символі Гоббса йшлося врешті-решт про створення раціональної політичної машини, однаково віддаленої від усіх груп приватних інтересів, здатної забезпечити свободу особистості. Але на євразійській периферії суверен, Левіафан суспільства, служить винятково реалізації інтересів тих злочинців, які дорвалися до влади.

Фільм є цікавим парадоксом. З одного боку, в російському кіно останніх років важко знайти проникливішу критику Росії Путіна: влада, яку не відрізниш від організованої злочинності, державний апарат, що пригноблює мешканців і служить накопиченню капіталу через людей, з ним пов’язаних, релігія, яка все це легітимізує. Оскільки в попередніх фільмах Звягінцева були хоч якість алюзії духовності як порятунку для Росії, то в «Левіафані» релігія є виключно частиною апарату влади і репресій. Бургомістр-ватажок радиться з ієрархом, що керує місцевою церквою, місцеві віряни вклякають перед сяючим від оздоб іконостасом, спектакль влади співзвучний зі спектаклем вівтаря. Про те, що в православній релігії може йтися про щось більше, ніж ствердження влади, нагадує тільки зруйнований, занедбаний будинок старої церкви, де вночі при світлі багаття виникає єдність молоді, що втікає до цієї тимчасової, егалітарної автономної спільноти із задушливого, ієрархічного, як військові казарми, світу містечка.

А з другого боку, світ, що його зображує Звягінцев, є таким тотальним, щільним, а особа, що намагається проти нього бунтувати, така безсила, що важко в його творі дошукатися бодай якогось емансипаційного виміру. Тому і виникає парадоксальне враження, що фільм зміцнює владу, патологію якої так проникливо критикує. У ньому немає місця для морального, символічного подвигу скривджених, навіть для відблиску надії, що можливе щось інше. Єдина сила, яка може дати раду з владою, – це час. Врешті в силу вегетації, ерозії, ритму народження і вмирання схолонуть церква й бургомістр, вода викине на берег їхні білі кості так, як нині викидає рештки допотопних ящурів. Але для таких жертв, як Микола, це не матиме ніякого значення. Не принесе їм це жодної втіхи.

«Левіафан» – це, поза сумнівом, найбільш довершений твір Звягінцева. Можливо, навіть твір видатний. І при тому для мене особисто неприємний, задушливий. Його фаталізм відштовхує, викликає протест, тугу за бодай наївним оптимізмом голлівудської продукції, де завжди приходить порятунок. Тут порятунку годі сподіватися: не допоможе адвокат з Москви, влада не здатна добродіяти, немає і Божого втручання. Микола не викликає навіть того ефекту очищення, який викликала доля героїв античних трагедій. Окрім біблійних паралелей, світогляд фільму трагічний, і в цьому сенсі він далекий від оптимізму іудейсько-християнської міфології. Звягінцев вважає, що з силою, зображеною у фільмі, варто змиритись.

Переклад з польської. Друкується зі скороченннями.

«Kino». – 2014. – № 11. – St. 66 – 67.

Пйотр Черкавський

Метафізика і реалізм

У ключовій сцені «Левіафана» показано групу чоловіків, які розстрілюють з карабінів подобизну колишніх провідників країни. […] Залишається таємницею, як Звягінцеву вдалося умовити кремлівське Міністерство культури, аби з’явився такий контроверсійний фільм. Хоча у викритті актуальної ситуації в Росії «Левіафан» парадоксально нагадує теледиск Пуссі Райт, Звягінцев подбав однак, щоби його робота виходила за публіцистичний вимір.

Фільм відіграє особливу роль у кількісно скромному, хоча й стилістично різнорідному, доробку режисера. «Левіафан» міцно припечатує означений уже в «Єлені» (2011) поворот від метафізичних фантазій до гіркого реалізму та їдкої іронії.

Позначена в «Єлені» криза духовності у «Левіафані» набирає ще більшої сили. У провінційному містечку піп виявляється одним із найбільших прибічників демонічного бургомістра, а церква стає місцем зустрічей місцевих ґанґстерів. Символіка цілком виразна. Адже не таємниця, що союз трону і вівтаря становить один із фундаментів диктаторської влади Путіна. Постановник «Левіафана» відважився на значно більше, ніж критика російської церкви. Весь фільм можна прочитати як гнітючу реінтерпретацію книги Гоббса. Коля з «Левіафана» немовби нагадує біблійного героя, але – на противагу йому – не знаходить у стражданнях ніякого сенсу і не дістає винагороди за завдані йому кривди. В пориві розпачу він вирішує помститись своїм переслідувачам, але та справа виявляється винятково ґротескною. Чи таке бачення Апокаліпсису – спільного для усіх фільмів Звягінцева – не вражає значно більше, аніж зловісна музика Арво Пярта у претензійному «Вигнанні»?

Переклад з польської. Друкується зі скорченнями.

«Kino». – 2014. – № 11. – St. 20–22.