3–5 жовтня 2014 року в Києві вп’яте відбувся міжнародний міні-кінофестиваль «Європейський експрес» – спільний проект Центру Леся Курбаса та Візуальної лабораторії (керівник Станіслав Сукненко) за підтримки Польського інституту в Києві. Організатори вважають, що митці не можуть перебувати осторонь драматичних подій. Якщо досі на фестивалі показували фільми Центральної та Східної Європи і Франції, то цього разу – України. Під гаслом «Допоможемо тим, хто потребує допомоги» зібрали 6 тисяч 442 гривні для поранених воїнів, які брали участь в АТО й потребують лікування та реабілітації. Конкурсів та нагород не було.

014-й – рік ювілеїв: 120-річчя з дня народження Олександра Довженка, 50-річчя фільму «Тіні забутих предків», 75-річчя польського режисера, почесного гостя Кшиштофа Зануссі. В експозиції «Кінопостаті. Колаж життя» – кадри з фільмів О. Довженка, С. Параджанова, Ю. Іллєнка, І. Миколайчука, К. Кесльовського, Р. Поланського, А. Вайди, К. Зануссі та Н.Б. Джейлана, рядки з віршів Віслави Шимборської, Ліни Костенко, Назима Хікмета. Вабили око свіжі червоні яблука, що нагадували про творчість Довженка. Лунала музика з польських та українських фільмів.

В українській програмі – документальні та студентські роботи. Після дипломної роботи Никона Романченка «Обличчя» глядачі дякували йому за мужність. Він, учасник Майдану, прагнув показати обличчя людей, їх особливе сяйво. Він робив невеличкі ролики та викладав їх в Інтернет. «Чи знімати, чи допомагати?» – постійно розривався між двома потребами. З фотоапаратом Сanon документував, як протестувальники спали, готували їжу, тренувались. Анастасія Лисенко, його дівчина, знімала події на Грушевського, а робили фільм утрьох. 25-хвилинна стрічка «Обличчя» перемогла в Національному конкурсі короткого метра на 44-му МКФ «Молодість». У «Красній Маланці» Дмитро Сухолиткий-Собчук детально розповів про народну традицію карнавального свята Маланки на Буковині.

Кінокласику репрезентувала «Сумка дипкур’єра» (1927) Олександра Довженка – одна із помітних гостросюжетних стрічок свого часу. Митець не любив її згадувати, але глядачі відзначають, що якісна робота з кадром, виразність людських облич є сучасними й сьогодні.

До циклу «Українська документалістика 80-х: критична школа» увійшла стрічка «Завтра свято» Сергія Буковського (1987). Йдеться про убоге життя «будівників комунізму» в гуртожитку Баришівської птахофабрики. Кінокамера фіксує жахливі побутові умови. «Ні літератури, ні кіно, людина тупіє, ми не прожили, а проіснували. Приходиш з роботи, вмикаєш телевізор – і все», – зізнається одна з робітниць. Друга додає: «Усі так живуть, хоча хтось виривається із замкненого кола. У НДР, наприклад». Фільм закінчується демонстрацією перед пам’ятником Леніну, але парад та свято не тішать людей. Тоді проблем з гостросоціальними стрічками майже не було, згадує режисер. До речі, ті, хто у фільмі «Завтра свято» поскаржилися на життя, отримали квартири, а директор птахофабрики, якому мали присвоїти звання Героя соціалістичної праці, відзнаки не діждався. Показали і стрічку Буковського «Дах» (1989), зняту в колишній церкві Миколаївського монастиря на Волині, де розташувався інтернат для літніх людей, колишніх в’язнів.

Третя стрічка в добірці – «Стіна» Ізраїля Ґольдштейна. В 1968–1981 роках скульптори Ада Рибачук та Володимир Мельниченко працювали над створенням Стіни Пам’яті Київського крематорію. Горельєф не вкладався в канони соцреалізму, і 13 січня 1982 року високопосадовці з промовистими прізвищами – міністр культури УССР С. Безклубенко та голова «Держбуду» Г. Злобін заборонили її. Барельєф площею 2500 м2 залили бетоном. Скульптори після цього не змогли жити в Києві та виїхали на острів Колгуєв у Баренцовому морі. Їхнє творче життя, втім, не завершилося – але це вже за рамками фільму.

Дві стрічки представляли сучасну українську документалістику. Валентин Васянович зняв «Присмерк» (2014) у селі Полісся Коростенського району Житомирської області. 82-річна бабуся Марія, тітка режисера, та її 62-річний сліпий син Сашко живуть удвох. Марія, наділена від природи неабияким почуттям гумору, їздить на велосипеді, співає пісні. «Їм важко, але вони гідно ідуть цією дорогою», – каже режисер. Сашко помер через три місяці після завершення зйомок, Марія у лікарні. Інший документаліст – Леонід Кантер – записався добровольцем до Національної гвардії. Разом із Іваном Ясним зняв короткометражку «Війна за власний рахунок», де задокументовано будні військових навчань і буття у фронтових умовах. «Проблеми Нацгвардії ті ж самі, що й усієї України», – говорить один з вояків. Коротко та своєчасно – так можна сказати про цю роботу.

У серії «Короткий метр. Нові режисерські імена» було показано стрічки 2014 року: комедію «Сироїд» Софії Лаврів, «Qara» Навруза Хікмета, «Знеболювальне» Валерії Сочивець, а також «Seni sevem/Тебе кохаю» Нарімана Алієва. Останню фільмували в Криму, сюжет простий: кримськотатарський Ромео та російська Джульєтта. Був і художній український фільм: «Жучок» (2014). Режисери Алла Пасікова та Андрій Ржанов знімали його в Центрі Леся Курбаса, хоча дія відбувається в Чечні. У цій чорній комедії йдеться про українських акторів, що їхали на фестиваль, а потрапили в полон. Щоб визволитися, мали зіграти щось на тему «Чайки» Чехова, але в дусі, потрібному чеченським захоплювачам. Глядачі добре відгукувалися про колоритну гру українських акторів Андрія Самініна, Сергія Солопая та Миколи Баклана.

Глядачі переглянули ретроспективу фільмів турецького режисера Нурі Більґе Джейлана: «Відчуження» (2002), «Кокон» (1995) та «Пори року» (2006). Цього режисера за глибинну проробку теми відчуження дехто називає турецьким Антоніоні, хоча сам він захоплюється Андрієм Тарковським. Його фільми неквапливі, в них майже нічого не відбувається. Так, у «Відчуженні» до успішного стамбульського фотографа приїжджає бідний родич з села, який шукає роботу, певний час вони мешкають разом, але ближчими не стають. Запам’ятовуються довгі плани, переважно пейзажні, зимовий вологий Стамбул. У продемонстрованому записі інтерв’ю з Джейланом той розповідає про свої довгі плани: «Я інстинктивно відчуваю, коли пора переривати план. Акторам довгі плани робити легше, бо вони мають більше часу».

Велику аудиторію зібрав у недільний вечір Кшиштоф Зануссі. Він говорив про мистецтво в сучасному світі та, звісно, про Україну. «Треба показувати світу, чим ми відрізняємось, який у нас архетип. Сьогодні Україна вирізняється Майданом. Але я бачу в ній значно більше». Зануссі не згоден з постмодернізмом, його герої шукають, за що можна зачепитися: за добро, великодушність. Він прийшов до релігійності через фізику, яку любить. Фізикам відомо, що ми знаємо про світ тільки маленьку частину. Після першого Майдану Зануссі залишився оптимістом: то був перший крок України до свободи мислення. Другий Майдан є наступним кроком. На запитання, чи має митець залишатися аполітичним, відповів: «У нормальних умовах моє політичне життя – це приватне життя, і для мене питання, за кого голосувати, таке ж приватне, як що купувати в магазині. В скандинавському варіанті голосування – це ліки: коли в суспільстві якийсь перекіс, голосуєш за відповідну партію, аби це виправити. Але коли закінчується політика і починається етика, я зобов’язаний висловити власну позицію як громадянин. Якщо когось убивають, це вже не політика». Зануссі надихав на добро та оптимізм.

«Європейський експрес» мав гідне завершення – фільм Анджея Вайди «Валенса. Людина з надії». У ньому розказано історію життя Леха Валенси: від електрика до лідера руху «Солідарність», президента Польщі та лауреата Нобелівської премії миру. Якраз під час проведення кінофестивалю Лех Валенса перебував у Києві, на Майдані.