В попередньому номері «Кіно-Театру» вміщено огляд українських фільмів, що вийшли в прокат 2014 року. В цьому номері ми підсумовуємо минулий кінематографічний рік, відібравши кращі зарубіжні фільми, які були в прокаті та на фестивалях.

«Готель “Ґранд Будапешт”» (2014). Американець Вес Андерсон – унікальний режисер. Найзатребуваніші актори залюбки знімаються в його авторських фільмах-казках за мінімальні гонорари. «Готель “Ґранд Будапешт”» зібрав вражаючу колекцію зірок: від Тільди Свінтон до Вільяма Дефо. Цього разу Андерсон зняв фільм-ностальгію за Європою початку ХХ сторіччя, для якої війна була лише «далеким відлунням у новинах». У роботі над сценарієм режисер надихався новелами Стефана Цвейґа, хоча загальний настрій стрічки більше нагадує його мемуари «Вчорашній світ. Спогади європейця». Мемуари були спробою Цвейґа зберегти хоча б на папері крихкий та витончений міжвоєнний світ, втрату якого він не зміг пережити. В «Готелі “Ґранд Будапешт”» трагічний історичний період стає відправною точкою для комедійної фантасмагорії. У вигаданій східноєвропейській країні Зубровці пакистанський портьє Мустафа Зеро та бездоганний консьєрж мсьє Ґустав рятують із пазурів лихих спадкоємців мадам Д., схожих на упирів та злих відьом, перлину живопису, – полотно «Хлопчик з яблуком». У цьому естетично довершеному суспільстві, що керується повагою до індивідуальності та вірить у справжню дружбу, поволі починає порядкувати небезпечна дивізія «Зіґ Заґ». Прискіплива увага до композиції та поєднань кольорів кожного кадру, що вирізняє режисерський стиль Андерсона, робить «Готель “Ґранд Будапешт”» схожим на набір подарункових листівок. Але легкість і безтурботність фільму лише підкреслюють прірву між «золотим віком» культури, яким бачився Цвейґу час його молодості, та монструозною фашистською тінню, що його знищила.

«ПМР» (2013). Придністровська Молдавська республіка – законсервований уламок Радянського Союзу, який за іронією історії опинився в центрі сучасної Європи. Естонський документаліст Меєліс Муху поглянув на нього зсередини під час потенційного моменту змін: 2006 року відбулися вибори, на яких Ігоря Смірнова, постійного президента ПМР із часів її заснування, заступив Євген Шевчук. Але спостереження Муху свідчать, що соціальні перетворення в ПМР навряд чи можливі. Ідеологія там визначає всі сфери суспільного буття: матеріальна реальність обговорюється лише як похідна від ідеологічних абстракцій. Навіть мати, яка щойно втратила сина, бо не мала ста доларів на операцію, звинувачує в усьому абстрактну відсутність «милосердя та добра в нашому народі» і парадоксальним чином закінчує свій монолог закликом більше «допомагати людям», бо «не в грошах щастя». Країні, з якої щомісяця емігрує від 6 до 9 тис. людей, бракує всього лиш нових «ефективних членів державного апарату», – переконані кандидати в президенти. Втеча працездатного населення помітна навіть візуально. Єдині молоді люди в кадрі – підлітки, що бігають із прапорами проросійської організації «за здоровий спосіб життя». Жінки в цьому задзеркаллі – або чиновниці, що стоять за спиною партійного керівника з папкою документів, або танцівниці-співачки, що розважають публіку на політичних мітингах. Тим часом газовий борг перед Росією, яка активно доклала зусиль до створення ПМР як форпосту «російського світу» на кордоні з Європою, перевищив 2006 року чотири мільярди доларів. (2014 року Верховна Рада Придністров’я звернулася до РФ із проханням офіційно закріпити фактичний тотальний контроль Росії над ПМР і розробити закон для її прийняття у склад РФ). А починалося все з невдалої мовної політики, захисту етнічних росіян від абстрактних фашистів і жаху перед «західною загрозою».

«Хмари Зільс-Марії» (2014). Олів’є Ассаяс, відомий своїми екстравагантними фільмами-сумішами (кіножанрів, естетик, сюжетних ліній), цього разу здивував класичною драмою про старіючу акторку, яка намагається втриматися в сучасній кіноіндустрії. Епоха великих французьких актрис – Деньов, Ардан, нарешті Бінош, яка в цьому фільмі грає ледь не саму себе, – схоже, добігає кінця. На зміну їм прийшли дівчата, які з серйозним виглядом розігрують ідіотські сюжетні колізії блокбастерів, основна функція яких – тримати вкупі спецефекти. «Хмари Зільс-Марії» – фільм-фрактал, який зачаровує грою паралелей та контрастів між реальністю та вигадкою. Серія віддзеркалень у фільмі Ассаяса розгортається між реальним життям трьох актрис (Жульєтт Бінош, Крістен Стюарт та Хлої Морец), життям їхніх екранних героїнь та сюжетом вистави, над якою вони працюють у фільмі. Бінош грає літню акторку Марію, яка не бажає поступатися місцем молодшій конкурентці Джо Енн. Роль Джо Енн, перспективної зірки підліткових блокбастерів про супергероїв, виконує Хлоя Морец, що стала відомою завдяки екранізаціям коміксів. Крістен Стюарт, на чиєму рахунку і популярна підліткова сага про вампірів, і камерні драми, виконує роль менеджерки Валентини, яка вагається між захопленням «старомодною» акторською грою Марії та сучасним кіно атракціонів, уособлюваним Джо Енн. Усередині фільму реальність також подвоюється: Марія грає Єлену – зрілу жінку, яка в знак протесту проти того, що «життя закінчилося», заводить роман із секретаркою (у виконанні Джо Енн), яка цілеспрямовано руйнує її кар’єру. Валентина обирає якийсь проміжний шлях: відмовляється і від ролі амбітної секретарки, і від життя в тіні Марії та раптово зникає в невідомому напрямку. Типово для французького кіно, фільм побудований на відтінках і півтонах. Прямолінійність у ньому під забороною: двозначні стосунки Марії та Валентини, а пізніше Марії та Джо Енн, не зводяться до банального повторення сюжету вистави. Ассаяс уникає і однозначних висновків. Історичні зміни поки що не є остаточними та незворотними: дві кіноепохи, конкуруючи, продовжують співіснувати; але з тим, що час індивідуального життя минає, Марії доводиться змиритися.

«Борґман» (2013). Сучасна Європа схожа на неприступну фортецю, об мури якої розбиваються хвилі біженців та мігрантів, метафорично, а іноді й буквально (час від часу новини повідомляють про катастрофи нелегальних морських човнів із північної Африки, в яких гинуть сотні людей). Голландський режисер Алекс ван Вармердам візуалізував соціальне занепокоєння благополучних мешканців цієї фортеці ерозією звичного буржуазного порядку. Протистояння заможних білих європейців і бідняків із різних національних та етнічних груп, що змішалися в єдине плем’я, метафорично втілено в образі лісових гномів, які вриваються в дім заможної родини. Прибульці – нелюдські істоти, які лише прикидаються людьми, коли їм це вигідно; їхні дії незрозумілі, спрямовані на безглузде вивертання, спотворення, збочення, врешті руйнування всього красивого та корисного. Під кінець гноми виймають серця в найбезвільніших членів родини (якими стереотипно виявляються діти й жінки), труять господаря руками господині та всім кланом вирушають на пошуки та розорення нових затишних буржуазних гніздечок. Попри те, що стрічку знято з погляду привілейованої соціальної групи і в ній некритично відтворено расистські та класистські дискурси, здобуток фільму Вармердама в тому, що йому вдається вловити в переконливому моторошному образі саму суть ксенофобії та демонізації інших, що є проблемою не лише європейського суспільства.

«Про коней та людей» (2013). Ісландське кіно не часто потрапляє на українські екрани. Цього року ситуацію виправив блок ісландських короткометражок у програмі Київського МФ короткометражних фільмів та стрічка Бенедикта Ерлінґссона в програмі Одеського кінофестивалю. «Про коней та людей» чесно відповідає своїй назві: люди та коні тут цілком рівноправні герої, але під кінець симпатії глядача залишаються безумовно на боці коней. Кожен епізод починається з прекрасного, як дорогоцінний камінь, конячого ока, що з нелюдським терпінням спостерігає за черговою дурістю лисих мавп, які вважають себе «царями природи». За ниці бажання та недолугі інтерпретації людей коні часом розплачуються життям. Виникають сумніви, чи справді люди варті центрального місця на кіноекрані.

«Важко бути богом» (2013). Олексій Герман вирішив екранізувати «Важко бути богом» ще в 1968-му, через чотири роки після виходу роману братів Стругацьких. Разом із Борисом Стругацьким він написав перший варіант сценарію, але через вторгнення радянських військ у Чехословаччину зйомки було припинено, аби фільм не викликав небезпечних алюзій. Наприкінці 80-х Герман повернувся до роботи над сценарієм, тепер у співавторстві зі своєю дружиною Світланою Кармалітою, але швидко покинув це заняття, бо на часі були прямі політичні висловлювання, а не езопова мова Стругацьких. В путінську добу потреба в інакомовленні з’явилася знову. Естетика фільму Германа має мало спільного із послідовним, прозорим літературним стилем братів Стругацьких. «Сірість», яка розповзається Арканаром, готуючи дорогу до приходу «чорних», матеріалізовано в багнюці, бруді, що, булькочучи, ковтає і перетравлює все. Як у цій атмосфері нічного жаху виживають місцеві мешканці, незрозуміло, та вони, як і гноми Вармердама, – не зовсім люди. «Протоплазма, що жере та розмножується», як охарактеризував їх Румата Есторський у романі Стругацьких, лопоче щось, імітуючи людську мову, але невідомо, що в неї на думці й чи пасує до неї взагалі слово думка. «Розумників» у «сірих» прийнято запихати головою в нужники. Борсаючись у цій в’язкій текстурі, Румата (у виконанні Леоніда Ярмольника), намагається зберегти залишки здорового глузду, що йому, як знаємо з роману, не зовсім вдається. Герман роками відшліфовував кожен кадр, кожен звук «Важко бути богом», наперед знаючи, що це останній його фільм. Позірна хаотичність і перевантаженість кадру деталями – результат копіткої роботи та нескінченних репетицій. Атмосфера тотальної схопленості, зв’язаності чимось деперсоніфікованим та всепроникним єднає фільм Германа з «Левіафаном» Звягінцева, іншим непересічним мистецьким висловлюванням про сучасну Росію.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)