50-літній російський режисер своїм четвертим повнометражним фільмом зробив фурор як у світі (ще до «Золотого глобуса» та номінації на «Оскар» його згадували в контексті кращих фільмів 2014-го), так і в себе вдома. Щоправда, в Росії незадоволених – чи то пак, обурених – голосів виявилося значно більше, і їх кількість почала «зашкалювати» ще до виходу фільму в офіційний прокат. Зрештою, саме на «піратську» версію фільму зреагували і більшість тамтешніх критиків^[1], і глядачів (на деяких сайтах «Левіафан» обігнав за кількістю переглядів навіть американські блокбастери).

Отож Звягінцева вже традиційно звинуватили в підіграванні фестивальним (або ширше – «західним») уподобанням, свідомому – а то й проплаченому – «очорненні» російської дійсності та безлічі інших «гріхів»^[2], які престижні нагороди не лише не нейтралізували, а навпаки, посилили. Мало допомогли й коментарі режисера, який від початку стверджував, що розповідає універсальну історію, як і той факт, що в основі задуму його фільму – реальний випадок із життя не російського, а американського зварювальника Марвіна Джона Гімеєра, в якого цементний завод намагався відібрати дім^[3] (хоч фінальна версія сценарію і справді далека від першоджерела).

Мабуть, згадувати про все це не було б сенсу, якби не одне спостереження: річ у тім, що більшість обурених реакцій, по суті, стала дзеркальним відображенням численних захоплених відгуків західних критиків, які проголосили стрічку «ще одним російським шедевром», «епічним полотном» і чи не найбільшим фільмом у доробку режисера^[4]. І водночас західні критики теж побачили тут цілком конкретну нинішню Росію – корумповану, деморалізовану, злиденну, залиту горілкою і фальшиво релігійну (де церква злилася з корумпованою владою). Відтак і «Левіафан» у цьому контексті сприймається передусім як вислів соціальної критики – як-от «нестерпно отруйний портрет зловживання владою в сучасній Росії»^[5]. Якщо ж помістити це твердження в міжнародний політичний контекст і пов’язати з нинішньою поведінкою російського керівництва – не дивно, що фільм сприймається на Заході і як актуальне політичне висловлювання (тим паче, з прозорим відсиланням до «Левіафана» Томаса Гоббса).

До того ж, історія Колі, в якого незаконно забирають дім, погрожують, а потім убивають дружину і нарешті запроторюють його самого до в’язниці, дуже нагадує, приміром, документальні розповіді Світлани Алексієвич із життя російської глибинки чи й навіть історії з різних кримінальних хронік. Іншими словами, впізнаваність реалій неминуча.

І водночас наважуся припустити, що фільм Звягінцева – це не лише актуальна соціальна і політична критика. Ба більше, – політична й соціальна критика далеко не насамперед (у цьому сенсі «Єлена» була потужнішою). Тож не дивно, що деякі російські автори зауважують неузгодженості у фільмі (пригадується, і до попередніх робіт режисера вистачало закидів у «нереалістичності»): мовляв, звідки взялися кити на Кольському півострові; і що веранда в домі Колі начебто більше пасує драмам Чехова, ніж тамтешнім широтам; і навіщо мерові відбирати саме цю ділянку, коли навколо так багато вільної землі, тощо. Інша річ, що ці критики розтрачують своє обурення на дрібниці, не помічаючи значно важливішого: Звягінцев і справді не лукавив, стверджуючи, що не знімав «антипутінське» кіно. Як і не дурив, заявляючи, що не творив портрет сучасної Росії.

Власне, як і попередні, ця його історія теж закорінена в Старому Заповіті, але відсилає до неї режисер уже не натяками, а буквально (стаючи, до речі, майже нав’язливим): відповідний уривок про Левіафана Колі цитує батюшка; алюзії до історії біблійного Йова, котрий утратив усе, що мав, теж безпосередньо вербалізовано; ба більше, і той-таки загадковий кит у кадрі – не що інше, як a href="http://uk.wikipedia.org/wiki/Левіафан"style="text-decoration: none;" target="_blank">відсилання до імені чудовиська на їдиші.

Врешті можна сказати, що «Левіафан» Звягінцева і російський, і не-російський водночас. Історія Колі – як історія сучасного Йова, що безпричинно став жертвою нинішнього Левіафана (як біблійного, так і гоббсівського), – і справді універсальна, й розповісти її можна і на ґрунті американської кримінальної хроніки. Але, з іншого боку, саме цей «Левіафан» дуже російський – сповнений безнадійної чеховської «тоски» та балабановської безпросвітності. Втім сама Росія тут не так нинішня, як радше узагальнена. І, здається, «критикує» Звягінцев не лише її сучасну іпостась (що так зацікавило західних глядачів), а й усю ту тривалу традицію самодержавства, зневаги до людини та потакання безкарній владі, на якій і виросла нинішня Росія.

Інша річ, що назагал цей фільм – далеко не найсильніший у доробку режисера. Та, як виявилося, достатньо сильний і, головне, політично актуальний, щоб стати однією з головних кіноподій року.

1. ↑Згадаю лише декілька найцікавіших, на мою думку, відгуків на фільм: Андрей Плахов. Заполярные мнения; Антон Долин. Три кита; Юрий Гладильщиков. Левиафан против «Левиафана»
2. ↑До критиків долучилися і одіозні російські політики. Приміром, глава КПРФ Геннадій Зюганов назвав фільм «антинаціональним», а член Суспільної палати Сергій Марков закликав режисера стати на коліна й покаятися за зняте
3. ↑Антон Долин. Три кита
4. Ось декілька вибраних відгуків: Peter Bradshaw. Cannes-2014: Leviathan – a New Russian Masterpiece // The Guardian;Mark Kermode. Leviathan Review – Andrey Zvyagintsev’s outstanding tale of the epic and the everyday // The Guardian; Anthony Lane. Good Fights // New Yorker. Також див. відгуки польських критиків на фільм у «Кіно-Театрі», № 1, 2015.
5. ↑Mark Kermode. – Там само.