Один із найважливіших у Європі міжнародних кінофестивалів авторського кіно знову призначив побачення у Вальядоліді, древній столиці Кастилії, місті Колумба та Сервантеса. Започаткований як МКФ релігійного кіно, цього року фестиваль нагородив «Золотим колоском» фільм, присвячений темі евтаназії. Також SEMINCI-59 і далі демонструє тенденцію до зростання: цьогоріч з’явилася ще одна програма. Загалом же протягом восьми днів було показано майже 190 повно- і короткометражних кінофільмів усіх видів і жанрів з усіх куточків світу.

Немає жодного кінофестивалю без потужної підтримки глядачів. У Вальядоліді ними щоразу стають не тільки численні зацікавлені мешканці міста, а й кінолюбителі з усієї Іспанії. Порівняно з попереднім, на SEMINCI-59 кількість глядачів збільшилась на 15 тисяч (сягнувши 80 тисяч), таким чином, зросла і загальна кількість тих, хто голосував у номінації «Премія публіки».

Нова програма «Кіно й вино»віддає належне вельми важливій та успішній в Іспанії галузі харчової промисловості, хоч першого разу вона охопила лише три повнометражних ігрових фільми, зняті в США та Франції і присвячені народженню нового вина та його виробництву. А от до програми для дітей та юнацтва MINIMINCI ввійшли фільми з Франції, Мексики, Аргентини, Канади, Малайзії. Дитячі перегляди знайшли прописку в сучасному культурному центрі «Аудиторія Міґеля Делібеса», де більшість дітей уперше побачила кіно на великому екрані. Саме це стало предметом гордості для директора SEMINCI Хав’єра Анґуло, про що він і доповів на підсумковій прес-конференції.

Офіційну програму (17 конкурсних і три позаконкурсні стрічки) показували в театрі «Кальдерон»; до міжнародного журі входить шестеро осіб. Один із членів журі, Ахмет Боясіогли, очолював делегацію з Туреччини, що була також «запрошеною країною» і представляла національну ретроспективу під назвою «Золоте десятиліття турецького кіно (2004 –2014 роки)». Цікаво, що з показаних 18 повнометражних ігрових фільмів майже половину було створено в спільному виробництві з іншими країнами, як-от Німеччиною, Францією, Грецією та Голландією. В рамках «Запрошеної країни» відбулися прес-конференції з турецькими митцями кіно та інші заходи, спрямовані на популяризацію турецького кінематографа. З цією метою було видано і дві книги, в яких ішлося зокрема про динаміку зростання кіноіндустрії країни з 1914-го по 2014-й. Програму підготувало турецьке Міністерство культури і туризму з нагоди 100-літнього ювілею національного кінематографа. Члени делегації також входили до складу журі програми «Місце зустрічі» та FIPRESCI. «Турецьке кіно й далі фінансує держава, як і в колишньому Радянському Союзі, але вже з’явилося чимало спонсорів і меценатів, тож останнім часом виробництво досягло 150–200 фільмів на рік», – повідомив Ахмет Боясіогли.

В офіційній програмі брав участь турецький фільм «Ягня» (Туреччина–Німеччина), який отримав премію Міґеля Делібеса за найкращий сценарій. Її лауреатом став режисер Кутлуг Атаман, автор сценарію власного фільму, присвяченого соціальним і моральним проблемам сучасного села. Бідна сільська родина з усіх сил намагається зібрати гроші на купівлю ягняти, якого за традицією мають зарізати на свято, коли п’ятилітньому синові сімейства зроблять обрізання. Драматургійна пружина сюжету розкручується почасти завдяки чорному гумору: старша сестра хлопчика, ревнуючи до брата через посилену увагу родини, переконує того, що батьки засмажать його самого, якщо не зуміють купити ягня. Фільму дісталася також премія за найкращу операторську роботу (належить відзначити майстерність Фези Кальдірана в зображенні сільських пейзажів).

Головну нагороду – «Золотий колосок» – міжнародне журі присудило фільмові «Свято прощання» (Німеччина–Ізраїль) ізраїльських режисерів: Шарона Меймона і Таля Греніта, для яких це перша повнометражна стрічка (до цього була спільна праця над трьома короткометражками, одна з яких – «Вбити хруща» – здобула «Золотий колосок» на SEMINCI-55). Режисери працювали над «Святом прощання» впродовж п’яти років. Чорний гумор тут наявний у крайньому прояві, іноді навіть на межі зі святотатством. Починається все з того, що Егезкель, котрий проживає разом з дружиною в резиденції для людей похилого віку в Єрусалимі, телефонує найстарішій із мешканок цього закладу начебто «з небес» і зміненим голосом повідомляє тій від імені Всевишнього, що скоро забере її до себе. При цьому, в реальному житті друг Егезкеля ніяк не може вмерти і нестерпно страждає на лікарняному ліжку, роблячи нестерпними і страждання дружини, яка мало не вкорочує собі віку, прийнявши надмірну дозу заспокійливих. Хворий друг звертається до Егезкеля з проханням допомогти йому нарешті вмерти, і вигадливий жартівник, всупереч бажанню своєї дружини Лавани, винаходить для цього спеціальний пристрій. Але Яна, дружина хворого, переконує Лавану в необхідності зробити «це». Ба більше, троє друзів звертаються по допомогу до двох інших мешканців резиденції – відставного поліцейського та ветеринара, двох гомосексуалів. Для ветеринара усипляти тварин – звична справа, та й кожен із них робить свій «внесок» у підготовку евтаназії, при цьому усвідомлюючи, що ніхто з них не здатний «натиснути на курок».Тому це робить сам хворий. Після цього всі п’ятеро чимдуж тікають із лікарні і мчать на авто з такою швидкістю, що їх зупиняє поліцейський. В Ізраїлі евтаназія поза законом, тож перше, що спадає на думку п’ятьом: їх засікли.Та коли з’ясовується, що поліцейський вимагає лише сплатити штраф за перевищення швидкості, напруга друзів несподівано переходить у непідробні гіркі ридання (першою втрату усвідомлює дружина загиблого Яна, а за нею – і всі інші). Дивлячись на таку реакцію літніх людей, молодий поліцейський милостиво їх відпускає. Режисери фільму, вони ж і сценаристи, пропонують ще не одну сцену подібного гумору на межі. Попри сувору «конспірацію», до Егезкеля приходить незнайомий старий із проханням допомогти відправити на той світ невиліковно хвору дружину. Звісно, за добру винагороду. Та коли винахідник пристрою рішуче відмовляється, старий погрожує донести на нього в поліцію. Пізнім дощовим вечором герої організовують іще одну евтаназію, і стара хвора жінка, лежачи вдома в ліжку, за кілька хвилин до смерті раптом чує прощальну пісню, яку виконує за вікном ціле зібрання людей під парасольками, весь кібуц, що прийшов провести її в останню дорогу. Та коли через певний час дружина Егезкеля Левана сама опиняється у вегетативному стані, його «винахід» виявляється націленим уже на нього самого. Міжнародне журі відзначило наративну майстерність авторів і чудовий акторський ансамбль фільму. А Левана Фінкельштейн і Аліца Розен (відповідно, за роль Левани і Яни) стали найкращими актрисами SEMINCI-59.

На противагу комедійному підходу до сакральних питань у «Святі прощання», у «Хресній дорозі» Дітріха Брюґґеманна (Німеччина–Франція) панують зовсім інші погляди на життя і смерть. Головна героїня – чотирнадцятирічна Марія (Лея ван Акен), найстарша з-поміж чотирьох дітей у сім’ї католицьких фундаменталістів. У стосунках із батьками вона переживає особливий стан похмурого пригнічення. Завжди сумній і меланхолійній, сімейні випробування видаються їй аналогією Хресної дороги, пройденої Ісусом Христом.

Фільм побудовано за принципом: 14 зупинок Христа – 14 частин кінематографічної оповіді від рішення Марії померти заради братика-аутиста і до смерті на ліжку в лікарні. Саме туди її терміново відсилає лікар, попри незгоду рідної матері, не знаючи, що до стану крайнього виснаження дівчина дійшла не через якусь загадкову хворобу, а через постійні «сеанси» випробування холодом і фактичну відмову від їжі. Найодіознішою постаттю у фільмі є мати дівчини(Франсіска Вейс), яка навіть після втрати власної дитини захоплена насамперед можливістю канонізувати Марію як святу: після смерті сестрички братик раптом цілком усвідомлено заговорив.

Міжнародне журі SEMINCI-59 нагородило «Хресну дорогу» «Срібним колоском», відзначивши «сильну і оригінальну розповідь про те, як ортодоксальність і трансцендентність можуть убивати». Крім того, стрічка отримала відзнаку FIPRESCI та Премію молодіжного журі Вальядоліду. Співавторкою сценарію стала Анна Брюґґеманн, сестра режисера, яка не вперше з ним співпрацює, тож стрічку можна впевнено назвати сімейним авторським кіно.

Попри позірну несхожість фільмів-лауреатів «Золотого» і «Срібного колоска», насправді вони перебувають ніби на різних полюсах людських проявів: від евтаназії як порушення однієї з Божих заповідей до крайнього релігійного фанатизму. Другий так само не має нічого спільного із заповіддю любові до ближнього.

Саме до такої любові в душі німецького генерала намагається достукатися шведський консул у Парижі, коли за наказом Гітлера це місто має злетіти в повітря. Коли 25 серпня 1944 року союзні війська увійшли в Париж, окупаційна нацистська влада вже встигла замінувати всі найвизначніші архітектурні споруди столиці Франції, а німецький генерал-губернатор мусить лише віддати наказ... Дія фільму «Дипломатія» (Франція–Німеччина) відомого майстра німецького і європейського кіно Фолькера Шльондорфа майже повністю відбувається в кабінеті німецького генерал-губернатора, де триває стратегічний двобій шведського консула з нацистським генералом, тримаючи глядача в постійній напрузі. Від закликів, що перш ніж виконувати накази, варто дослухатися до власної совісті, консул переходить до плану порятунку дружини та дітей генерала в разі невиконання ним гітлерівського наказу. Ролі генерала і дипломата виконують французькі актори Нільс Ареструп і Андре Дюссольє. Ці ролі вже майже 300 разів вони виконували на сцені у виставі за однойменною п’єсою Сіріла Джелі. Цей драматург був першим співавтором сценарію разом із Шльондорфом.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)