В останні числа серпня й перші вересня блискавкою вдарила інша звістка — про те, що почалися політичні арешти в кількох містах України. Ще не знати було точно, кого заарештовано, хоч уже називали прізвища братів Горинів, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва; потім з'ясувалося, що серед заарештованих Іван Світличний. (...)

Потрібна була якась акція, що привернула б увагу до події, яка виразно знаменувала повернення до політики політичних репресій. Нагода трапилася: 4 вересня в кінотеатрі «Украї­на» мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». (Власне, вже була прем'єра — в Малій залі Жовтневого палацу, але не для широ­кої публіки, а переважно для мистецької громади, в «Україні» ж мав бути масовий глядач.)

Подія, про яку йдеться, бувши надто незвичайною, вже достатньо описана в різних спогадах та свідченнях, і мені не було б потреби до неї звертатися, якби вона не обросла різними сумнівними подробицями, а то й міфами. Залишаю осторонь питання про те, хто і яким чином був до неї причетний, — це, зрештою, не важливо. Хочу тільки спростувати вже майже канонізовану версію про те, що це була спланована, добре продумана й організована акція. Насправді було тіль­ки бажання якось використати нагоду для публічного протесту, а як це зробити і чи вдасться взагалі щось зробити, було неясно. Напередодні я зустрівся коло станції метро «Університет» з Михайлиною Коцюбинською та Юрієм Бадзьом, і ми, прогулюючись бульваром Шевченка, дійшли думки, що хтось із нас пови­нен виступити перед публікою під час презентації фільму. Вирішили, що це маю зробити я, хоч, правду кажучи, мені на той час уже трохи набридла роль про­мовця, — але тут була ситуація надзвичайна, що не допускала вагань. Не знаю, чи Михайлина і Юрій обговорювали цю справу ще з кимось, але я «затаївся»: по-перше, тому, що будь-який розголос міг усе погубити, надія була тільки на неспо­діваність дій; по-друге, не було уявлення, як саме діяти: імпровізація.

Прем’єра фільму мала відбутися на вечірньому сеансі. Ідучи до кінотеатру, ми з Мартою купили гарний букет квітів. І він став у добрій пригоді. Почалася цере­монія рекомендування авторів фільму, їх вітали кожного персонально і дарували квіти. Але чомусь поза увагою залишилася художниця, майстер чудових костюмів до фільму Лідія Байкова. Ось тут і пригодився мені мій букет квітів. Я ви­йшов на сцену, щоб подарувати його їй — це виглядало природно і навіть зворуш­ливо: не можна ж обійти таку важливу учасницю свята. І тут я зразу звернувся до аудиторії: у нас сьогодні справді свято мистецтва, але в Україні почалися тра­гічні події. І почав говорити про арешти. Зразу ж заревла сирена: виявляється, в радянських кінотеатрах, як, певно, і в інших громадських місцях, були перед­бачені не лише заходи протипожежної безпеки. А директор кінотеатру кинувся стягувати мене зі сцени. Що було далі, я бачив як у тумані. Чув, що Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти політичних репресій, піднятися зі своїх місць. Але, здається, піднялося небагато: хто був смертельно переляканий, а хто не зрозумів, у чому річ, або просто був до всього байдужий, По кількох хвилинах замішання розпочався показ фільму. Я повернувся на своє місце. Ми сиділи з Мартою, тримаючи одне одного за руку. Поруч з нами — Віта­лій Коротич. Зовні незворушний, замкнений, відсторонений, не сказав ні слова. Певно, він належав до тих, хто не вставав, використовуючи своє законне право триматися осторонь непевного гурту.

Атмосфера в залі була тривожна. Дехто потім зізнавався, що думав: при ви­ході будуть затримувати, арештовувати, принаймні тих, хто вставав на знак протесту. Але все обійшлося. Хоча Юрій Іллєнко, оператор фільму, який зразу ж після інциденту вийшов на вулицю і сидів на лавці в сквері навпроти кінотеатру, потім розповідав, що були під'їхали машини з брезентовими кузовами, і «люди в цивільному» оточили кінотеатр. Але через деякий час ретирувалися. Очевидно, не дістали дозволу від вищого керівництва на свої акції. До речі, в чиїхось спога­дах читаю: після закінчення сеансу Дзюба, Стус і Чорновіл, чекаючи арешту, хо­дили, взявшись за руки. Ще один міф — сентиментально-сміховинний. Ми тоді навіть близько один до одного не підходили, розчинившись у натовпі.

Крім іншого, мене дуже бентежило питання: як поставиться Сергій Параджанов до цього ексцесу. Ми з ним товаришували, але те, що сталося, було для ньо­го цілковитою несподіванкою (всупереч кадебістській версії про нашу змову). Я розумів, що все це дуже йому зашкодить, але ж ішлося не тільки про долю кіль­канадцяти наших друзів, а й про майбутнє України, — так думалося, а якоюсь мірою так і було. На мою радість, Сергій не тільки не був стривожений за себе чи якось невдоволений — він гордився тим, що таке сталося на прем'єрі його фільму; він був просто щасливий! Тут треба знати, що Сергій Параджанов, не кажучи вже про його власну екстравагантність, одверто ненавидів бюрократич­ний режим, який душив його творчі поривання, і радий був підтримувати все, що кидало йому виклик.

Мушу сказати й про те, що нинішні версії про значення події 4 вересня та й ефект, на мій погляд, дуже перебільшені. Звичайно, як перший у Радянському Союзі акт публічного протесту проти політики влади вона має бути внесена в літопис опору (знаменита демонстрація кількох москвичів на Красній площі проти окупації Чехословаччини, від якої ведуть цей літопис, відбулася через три роки): напевне, вона змусила і владу трохи маневрувати, враховуючи можли­вість масштабних протестів, — але безпосередній ефект від неї був мінімальний. Адже наша мета полягала в тому, щоб розтаємничити арешти, щоб люди про них заговорили. Але говорило про них тільки вузьке коло тих, кого назвали по­тім «дисидентами». Решта ж мовчала. Слова протесту, що пролунали в залі кіно­театру «Україна», впали як камінь у болото. Доброзвичайні громадяни боялися говорити на ці теми, хіба що в родинному колі, та й то для багатьох це було чуже й незрозуміле: якісь там «націоналісти», чогось хочуть, — а нам воно що? До того ж із присутніми в кінотеатрі проводили профілактичну роботу, збирали свідчен­ня — частину з них мені пред’явили через сім років (!), після арешту 1972 року.

Тут треба сказати, що радянський режим усе робив для того, щоб неприємні для нього події, а надто ж факти спротиву йому залишалися невідомими громад­ськості, і це було однією з найважливіших умов непорушності, «незламності» ладу і могутнім важелем маніпулювання свідомістю народу, безвідмовним чинником деморалізації потенційних противників режиму. (...)

Тимчасом бодай у вузькому колі інтелігенції Києва та ще деяких великих міст інформація про політичні арешти все-таки поширювалася — завдяки «самвидавові», звісно, та особистим контактам «дисидентів». Особисті контакти були вирішальними й при організації кількох колективних листів до ЦК КПУ із запи­тами й легенькими протестами. Так, підпис славетного авіаконструктора Олега Антонова, чиє ім'я і титули багато в цій справі важили, з'явився тому, що до ньо­го особисто звернулася Ліна Костенко, на авторитет якої він не міг не зважити. Натомість інша знаменитість — Віктор Глушков — не дуже ввічливо обійшовся зі своїм співробітником Леонідом Плющем, коли той попросив його поставити і свій підпис під колективним листом. Звичайно ж, далося взнаки й те, що Глушков був більшим конформістом, ніж Антонов. Лист, про який ідеться, підписали також Сергій Параджанов, Ліна Костенко, Іван Драч, Леонід Серпілін, композитори Віталій Кирейко та Платон Майборода. Ще раніше із запитом до ЦК КПУ звернулися Михайло Стельмах як депутат Верховної Ради СРСР та Андрій Ма­лишко і Георгій Майборода як депутати Верховної Ради Української РСР. Хто-хто, а вже вони за всіма навіть радянськими законами мали б дістати відповідь. Але вони також її не дістали.

Складалося враження, що влада вважає, буцімто їй немає з ким і не має про що говорити. А говорити було про що. Тому я і сів за написання памфлету (такий був початковий задум), а він у процесі роботи набрав форми чималенького «трактату» (так його означили в офіціозі) — «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Я намагався пояснити суть українського національного питання й тривог та ви­мог патріотичної інтелігенції, показати облудність політики партійних вождів, які проголошують одне, а роблять прямо протилежне, які діють методами придушення всякої чесної думки, компрометуючи цим ідеали соціалізму, фактич­но зраджуючи їх. (Іван Дзюба. Не окремо взяте життя. – К. : Либідь, 2013 - С. 345-348).