Польський театр не міг оминути проблем

України, він звернув увагу на ті контексти

конфлікту, про які не йдеться у дискурсі

мейнстриму.

Повідомлення основних ЗМІ зосереджувалися на ситуації України тільки доти, доки можна було з цього склепати новини про героїзм молодих революціонерів, звершувалася гонитва за сенсаціями про перших жертв Майдану. Воєнні дії на сході вже не підходять як матеріал для публікацій, особливо через те, що закордонна політика щодо України неоднозначна і пов’язана з глобальною економікою. Європа не хоче знати війни біля самих кордонів ЄС. За цих обставин помічати її і говорити про неї вголос намагається театр як інституційний, так і незалежний.

Першим такого типу виступом стали відомі «Щоденники Майдану» (Dzienniki Majdanu) Наталії Ворожбит в інсценізації Войтка Клемма у варшавському Театрі Повшехному. Польська прем’єра не зачіпала, на жаль, суті проблеми – суха за своїм характером і вибудувана крізь призму відстороненої акторської гри розповідь про хронологію протестів залишилася тільки театралізованим історичним свідченням. Так, вона пропонувала перспективу, що відрізнялася від журналістських повідомлень, але не дала змоги глядачам солідаризуватися з анонімними героями. Однак Клемм прочинив віконце, яким успішно скористалася Аґнешка Вонсіковська, режисерка альтернативного спектаклю «Ми приманка, любий!» (Jesteśmy przynętą, kochanie!). Вистава, створена на свідченнях, зібраних на київському Майдані співавтором сценарію Марціном Кундерою, уникає цієї анонімності, яка часто свідчить про слабкість документальних вистав. Героїв усього троє, на Майдан глядач дивиться їхніми очима. Очима сповнених ідеалів двадцятилітніх людей, водночас зрілих і наївних, які започаткували Майдан і досі розплачуються за це піднесення.

Герої – це поляк Кундера та українці, Данте і Наташа. Кундера не розмірковує, навіщо їде на Майдан, але відчуває: якщо в його повсякденні не відбувається нічого цінного, варто пережити те, чим живе Київ. Данте – патріот, він прагне діяти, у нього не залишилося іншого виходу, відколи мати, побачивши його, не почала викликати міліцію. Наташа, молода розлучена жінка, вирішила будь-що долучитися до справи, не будучи ні до чого прив’язаною у власному житті. Усіх трьох поглинула атмосфера революції, бо здійснювалася утопія свободи і рівності, яку досі придушували тільки палицями. Вони зустрілися там із рівними собі молодими людьми без приналежності, які в ідеї Майдану знайшли Дім, котрий компенсував їм недоліки звичайного життя. Спектакль певним чином звертається до історій хіпі, які розгортаються на тлі революції: тут ключовий момент розповіді становить зародження почуттів між Кундерою і Наташею, а також наростання ревнощів Данте. Однак камерний, чуттєвий характер вистави порушують відповідні порції гіркоти. У вигляді цитати із «Прийде Мордор і нас з’їсть» Земовіта Щерка, яка характеризує польську участь у Майдані: «Ви приїжджаєте сюди, бо деінде з вас сміються і ставляться до вас так, як ви ставитеся до нас», – або появи українського національного гімну.

«Ми приманка…» насправді говорить про подорож-ініціацію. Кундера свою подорож відбув, але одразу ж після повернення до Польщі із новин по телебаченню дізнався, що на Україні почали застосовувати вогнепальну зброю. Утопія свободи виявилася маревом. Сьогодні, коли ясно, що триває війна (навіть якщо її називають гібридною), розповідь про дітей Майдану звучить особливо проникливо. Адже їх жорстоко обманули, цю можливість прискореного дозрівання і загартування характеру під час ідеалістичної соціальної революції вони отримали, щоб врешті зрозуміти, що на кону стояло не тільки розпалювання конфлікту, а й глобальні політичні інтереси.

Про брехню і зловживання розповідає також спектакль Ремігіуша Бжика із люблінського Театру ім. Остерви «Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян» (Przyjdzie Mordor i nas zje, czyli tajna historia Słowian). Сюжетний репортаж уже згаданого Земовіта Щерека у блискучій адаптації Міхала Кмеціка став прекрасним матеріалом для театру. Дісталося всім: Європі, полякам, українцям, але не ex cathedra, а самим від себе. Маршалок Пілсудський зізнається, що заохочення до створення Незалежної України заради вигоди Польщі принесло такі нещастя, яких він не передбачав; український бізнесмен із Галичини твердить, що всі на колишніх радянських землях, крім його регіону, – це темний руський люд, туристи з Польщі ставляться до України майже як до колонії, приходять, як до себе додому, але дозволяють обманювати себе місцевим шахраям, котрі користуються їхньою довірою.

Додаються і суперечливі питання спільної історії: вплив Австро-Угорщини на розвиток регіону, діяльність УПА, антисемітизм, антагонізми між селянством і шляхтою, на все це лягає теж тінь Росії, як більшовицької, радянської, так і сучасної. Пильну увагу звернуто на проблемні питання ідентичності; герої, наприклад, розглядають культурну приналежність Бруно Шульца, польського письменника єврейського походження з української частини австрійської Галичини. «Мордор» гостро передає геополітичні контексти, які накопичувалися сотні років у країнах Східного блоку і які призводять, в кращому випадку, до недовіри. До оповідача спектаклю, поляка Лукаша, якоїсь миті підходить українець і каже, що шукає партнерів по бізнесу. Лукаш обурюється: «Але, пане українцю, я вас не знаю!» «І роби тут, курва, капіталізм. Бери справи у свої руки, казали, вудка, а не риба, казали», – чує він у відповідь. Розчарування амбітного українця змушує замислитися над власною щирістю у підтримці української справи. Нікого в цьому спектаклі не звільнено від провини.

Про загальну провину йдеться також у виставі «Що нового» (Co w trawie piszczy). У ній беруть участь митці, пов’язані з польськими театрами «Брама» і «Крик», а також німецьким «Theater Vorpommern». Із ними також – Олег Нестеров, українець, який кілька років виступає в трупі «Брами». «Ми працювали понад кордонами», – звучить уступна настанова. Вся структура спектаклю ґрунтується на схожих псевдожестах, які вибудовують поп-революційний колаж. Глядачам пропонується поглянути на проблеми з безпечної дистанції – у стендап-зверненнях до глядачів та ксенофобських перепалках, – особливо експлуатуються польсько-німецькі вочевидь проблемні справи.

Перелом настає, коли починається аукціон на користь України. Лоти продаються за ціну від кількох десятків до кількох сотень злотих. Аудиторія долучається, мало хто помічає, що ситуація стає абсурдною і шахрайською. «Справжній фраґмент бруку з Майдану» продається за більше, ніж двісті злотих. У цьому нічого дивного: туризм у Берліні досі стоїть на широкомасштабному виробництві «оригінальних уламків» Берлінського муру. Революція – це товар, на який завжди знайдеться попит. Про справжніх жертв аудиторія згадує тільки тоді, коли під молоток іде час, проведений з Нестеровим за ціною злотий/хвилина. Українець походить із територій, охоплених боротьбою, його будинок зруйновано бомбардуванням; начебто в кабінеті дивовиж, глядачі роздивляються його шрам на потилиці від осколкового поранення. Ніхто не зважується придбати більше, ніж сорок хвилин. Настрій споважнів, але веселощі мають тривати далі. Нестеров перевдягається у форму солдата, потім, наспівуючи пісеньку «Герой», роздає глядачам кульки. Так ми бачимо, що за самим кордоном триває війна, забуваючи, що гра йде на людське життя і гідність.

Техніка, застосована у «Що нового», є очевидною і подекуди примітивною, але вона працює. Не було ані спонсорів, ані справжнього аукціону, але викрито механізм охолодження суспільних настроїв до благодійних заходів, на які витрачається більше, ніж вдається зібрати. Спектакль не має конкретного героя – у ньому йдеться про ставлення Європи до кожної ситуації, яка загрожує безпеці і спокою: про показний інтерес і поширеність егоцентричної брехні.

Важливо, що польський театр не боїться не тільки говорити про Україну, а насамперед складати іспит совісті і викривати глобальний фальш, частиною якого є сам; один зі згаданих спектаклів не зміг поїхати в турне по Польщі, бо на це не погодилася фірма-постачальник енергетичної сировини, яка є спонсором театру, котрий організовував турне.

З польської переклала Тетяна Чужа