У польському театрі нинішнього століття молоді режисери здебільшого працюють разом із автором, який доробляє текст п’єси для потреб їхньої вистави.

Зазвичай це означає адаптацію, якщо матеріалом є повість, репортаж чи драма, щоб пристосувати його до сучасних реалій і дещо модифікувати проблематику. Однак усе частіше з’являється текст, іноді ще тематично закорінений у драмі, але значною мірою самостійний, або навіть оригінальний. Він переважно призначається для однієї конкретної вистави.

Згадані тенденції врахувала краківська Державна вища театральна школа, створивши на режисерському факультеті поряд із класичною режисурою драми, другу спеціалізацію – драматургію. Це сприяло тому, що режисери одного з трьох польських мистецьких навчальних закладів навчаються по-новому, що, звісно, впливає на обличчя нашого театру. Робота над виставою виглядає таким чином: у дискусіях режисера і драматурга гартується остаточна форма тексту та ідея спектаклю. На образ вистави впливають також сценографи та, дедалі частіше, хореографи, особливо, якщо це постійні співробітники.

Театр Яна Кляти

Одним із перших тандемів режисер–драматург були Ян Клята (який навчався ще за старим зразком) і Себастіан Маєвський, який співпрацює з ним, починаючи від спектаклю «Трансфер!», потім з’явилася «Справа Дантона», яка отримала, зокрема, Премію імені Конрада Свінарського, що її вручає щомісячник «Театр», і ця співпраця триває досі, хоча здається, що ось-ось закінчиться (Маєвський іде зі Старого театру, де був заступником Кляти: від нового сезону він стане художнім керівником Театру ім. Ярача у Лодзі). Протягом семи років співпраці Маєвський ставив також і власні спектаклі, керував Сценою Віткаци у Вроцлаві і Драматичним театром у Валбжиху, однак був драматургом усіх спектаклів Кляти від «Трансферу» (2006) до «У Дамаск» (2013). А до того Клята сам створював адаптацію чи опрацьовував текст своїх вистав.

Постійним співробітником режисера є хореограф Мацько Прусак. У сценографії Клята співпрацює зі своєю дружиною Юстиною Лаговською і Мірком Качмарком. Лаговська робила візуальне оформлення перших спектаклів чоловіка, а також таких видовищних виступів, як «Орестея», «Трилогія», «Весілля графа Оргаза», «Твір про Матір і Батьківщину», «Копрофаги», «Тітус Андронікус», «Польські Фермопіли» чи останніх вистав «Король Убу» і «Король Лір». Вони були створені у Старому Театрі, яким кілька років керує Клята, і в Театрі Польському у Вроцлаві, де в нього прекрасне порозуміння із трупою. Клята завдячує Лаговській виміром своєї «Орестеї». Без намальованої стіни вогню та всюдисущого пилу на сцені та в залі, які були знаком терористичного акту у Світовому торговельному центрі, спектакль із Анною Димною в ролі сучасної Клітемнестри не прозвучав би так гостро. А «Твір про Матір і Батьківщину», в якому точилася дискусія поколінь між матерями і доньками, – без металевих шаф, де зберігаються архіви і в яких на сцені було розташовано акторок. Спектакль показував, що покоління матерів, яке не може обійтися без історії і самовизначення у ній, тримає молодих під ковпаком, а вони проти цього бунтують. Натомість «Польські Феромпіли» – це приклад вдалої постановки складного твору Міцінського, з князем Потьомкіним у гімнастичному костюмі національних кольорів Росії і з серпанком, який повис над ріллею, – вони розповідали про польську сучасність (фінальна сцена показувала, хто повстав проти спадщини давніх героїв).

Другу групу спектаклів Клята поставив з Мірком Качмарком. Чудесна «…донька Фіздейка» з Валбжиха, гданський «Фантази», вроцлавські – «Трансфер!», «Справа Дантона», «Казимир і Кароліна», де дія розгортається в торговельному центрі на тлі ескалатора; «Джеррі Спрінгер», збагачений квазікостьольними вітражами зі зверненням до релігійної тематики, занапащеної у світі споживання; або «У Дамаск» в Старому Театрі в Кракові, який своїм оформленням сцени (що нагадувало каплицю черепів, як у чеському храмі, де вшановуються більше попередні покоління, ніж Творець) показував, чим є сучасна метафізика.

Клята – один із перших польських режисерів, який зрозумів, яку роль відіграє сучасна поп-культура. Світ його спектаклів пронизаний ґротеском, начебто серйозність і трагедія стали неможливими. Розпач Клітемнестри в «Орестеї» контрапунктована виступом співака у стилі поп, великі ідейні суперечки у «Справі Дантона» поступилися місцем пристрастям і політичним іграм, а обох лідерів позбавлено поваги, з якою їх досі зображали на сцені як видатних персонажів, що змінили хід історії.

Гендерний дует

З Мірком Качмарком від самого початку співпрацює також дует Йоанна Янічак і Віктор Рубін. Драматургію спектаклів спершу здійснював Бартош Фронцков’як. А починаючи від «Елементарних часточок» (2008) у вроцлавському Театрі Польському, в цій сфері співпрацює і Янічак. Невдовзі Качмарек почав ставити твори своєї партнерки, яка й надалі відповідає у цих спектаклях за драматургію. Поставлені в келецькому театрі «Йоанна Безумна. Королева», в торунському – «Офелії», в келецькому – «Цариця Катерина» (поки що найкращий спектакль дуету) – це добрий приклад творів, які розвивають одну тематику. Всі три присвячені жінкам і тому, як до них ставилися в історії, але це інтерпретується з гендерної перспективи. Йоанна Безумна – прізвисько іспанської королеви, яка, як би ми сказали сьогодні, занадто сильно кохала, а оточення викинуло її поза своє коло, оскільки вона порушила придворний етикет. «Офелії» – це історія трьох пар, у яких чоловіки паразитували на таланті своїх обраниць або доводили їх до психічного зриву (Каміла Клодель, партнерка Оґюста Родена, Сильвія Плат – Теда Х’юза і Зельда Фіцджеральд). А «Цариця Катерина» показує, як ставилися до героїні перед тим, як вона сіла на трон, і проти чого вона повстала. Автори абстрагуються від того, яку роль вона відіграла у польській історії і яка була автократична (героїні, щоб отримати владу, довелося убити кількох людей, а потім лік пішов на сотні). Вони цікавляться процесом емансипації, мабуть, першим у таких масштабах. Качмарек зробив фантастичну сценографію до всіх трьох спектаклів, значно підвищивши їхню цінність. Над сценою повісив історичні костюми героїв «Цариці Катерини», а самі актори ходять у білизні – що найглибше і найбільш образно розкриває ідею вистави.

Дует для класових конфліктів

Разом працюють Павел Демірський і Моніка Стшемпка, хоча бувало, що Демірський робив спектаклі з Міхалом Задарою («Валенса», «Іфігенія»). Професійно дует працює від 2007 року. Однак тут інший поділ ролей: Демірський пише тексти, Стшемпка ставить, немає взагалі поняття драматургії. При цьому текст виникає паралельно до репетицій, піддається змінам до останнього моменту, як тоді, коли режисер працює з драматургом; і водночас – це не одноразовий сценарій, що довели інші постановки (Войтка Клемма і Реміґіуша Бжика). Стшемпка – випускниця варшавської Театральної академії. Відточена майстерність – це особливість її спектаклів. У роботі з актором вона традиціоналістка, що підкреслюють актори, які з нею співпрацюють. Новими є теми, які порушуються на сцені, мова, якою висловлюються персонажі, і підхід до роботи.

Спектаклі міцно вкорінені у суспільно-політичний контекст і ґротескну мову. Впізнаваною стала власна формула театру режисерки, а фраза Демірського – дедалі досконалішою, що перетворило їх на чи не найоригінальніше театральне явище останньої декади. Вони атакують однаково всі сторони суперечок: лівих і правих, варшавський салон, неоліберальну демократію, антисемітизм, але також і розгульну ізраїльську молодь, яка відвідує Аушвіц. «Хай живе війна!!!» – це інтерпретація післявоєнної історії, здійснена за допомогою культового серіалу, котрий показує конфлікт між власниками землі й інтелігентами, з одного боку, та людьми, які після війни просунулися вгору соціальною драбиною, – з другого. «Був собі Анджей…» – це непереборно смішне переосмислення ролі польської еліти, яка виступила проти ідей, за які боролася. «У справі Якуба Ш.» – це захист нинішніх потомків Якуба Шелі, який у середині ХІХ століття організував знищення польської шляхти; тут звернено увагу на соціальну несправедливість, котру зазвичай применшують. «Не-божественна комедія. Я все скажу Богу!!!» – діалог із великою класикою і продовження роздумів про революцію та роль митця протягом двохсот років, які минули від часу написання п’єси Красінського, із використанням сьогоднішніх відповідників його героїв. Спектакль, зокрема, критикує ліберальну демократію, яка високо цінує гроші, поглиблює соціальні відмінності, що призводить до напруги, відчуття непевності долі і збурення ієрархії цінностей.

За сценографію спектаклів, починаючи від «Хай живе війна!!!» відповідає Міхал Корховець. Сценічний світ, як правило, розпадається або виглядає, як після катастрофи, це було особливо відчутно у виставі «В справі Якуба Ш.» і в «Courtney Love».

Названі митці – найхарактерніші творці нового театру, хоча треба додати ще Міхала Ліберу, Міхала Задару, Барбару Висоцьку чи таких окремих зірок, як Павел Пассіні. На сцену вступає наступне покоління: Евеліна Марціняк, Павел Свьонтек, Кшиштоф Гарбачевський і Марцін Хинцар, який працює традиційно, але з прекрасними результатами.

З польської переклала Тетяна Чужа