Життєвий і творчий шлях Катерини Литвиненко, визначної української актриси, можна поділити на дві фази – до і після показу кінофільму «Доля Марини» в 1954 році на VII міжнародному кінофестивалі в Каннах^[1]. Невідома світові виконавиця продемонструвала в заголовній ролі талант зіркового рівня…

Перша фаза життя була уривчастою, в нервових пошуках місця роботи, ніби з рук людини вибили дороговказ. Причина крилася в тому, що під час Другої світової війни молодій Катерині Литвиненко, щоб уникнути примусової вербовки на роботу до Німеччини, довелося якийсь час працювати в театрі її рідного міста Дніпродзержинська. Яких тільки нагінок не зазнавали опісля ті, що жили «під німцями»… Довго не вщухала тривога актриси, котра працювала «перебіжками» в театральних колективах кількох міст. Та врешті ніщо не змогло затьмарити її яскравого професійного хисту. Від початку 50-их років у вимогливій Одесі Катерина Литвиненко міцно утвердила себе провідною виконавицею.

В Одесі ж 1953 року одержала з Києва виклик на кінопроби до фільму «Доля Марини». Роль стала її долею. Столиця подарувала їй тоді романтичне кохання з Романом Терещенком, відомим журналістом, поетом, перекладачем. Кохання пристрасне і світле, на все життя. Воно стало співтворцем образу Марини, збудником та емоційним стимулом творчого процесу. У вільний час вона разом з Романом відвідувала його батька Миколу Івановича, відомого перекладача світової поезії. На першому місці в нього були твори французької літератури. Катерина, вразлива до прекрасного в мистецтві, жадібно відкривала для себе унікальну гармонію світової поетичної класики.

Ці троє і гадки не мали, що невдовзі саме Франція відкриє світові екранний талант Катерини Литвиненко.

…Петро Кувик, що якийсь час працював головним редактором кіностудії імені О. Довженка, згодом згадував, що літературний сценарій «Долі Марини» був написаний ще за життя «вождя всіх народів» і мав, передусім, прославляти колгоспний лад. Фільм знімали вже після смерті Сталіна та розвінчання його культу. Змінився акцент сюжету: увага до духовного світу людини стала головною особливістю стрічки, її психологічним і чуттєвим камертоном. Правду характеру Марини актриса відтворювала з унікальною силою почуттів, щирістю й ліризмом. Її талант відразу відчули члени журі і глядачі фестивалю. Відгуки французької преси, збуреної талантом українки, зберегли настрій того вечора 2 квітня 1954 року (час демонстрації стрічки).

«Коли ввімкнули світло, вибухнула гучна овація на честь Катерини Литвиненко. Жан Кокто, голова журі фестивалю, сам пішов привітати Катерину, яка сиділа у своїй ложі і усміхалась крізь сльози. Її перший фільм сповістив про появу видатної актриси. Я бачив чисті риси обличчя, виразні великі карі очі. То була справжня українка».

«До самісінького готелю Катерина чула вітальні оплески. Жінка надзвичайної простоти, мало властивої зіркам світового кіно, дивовижної вроди і абсолютної природності в поведінці. Досі рекорд автографів належав Джині Лоллобриджиді, Катерина Литвиненко побила його 2 квітня».

«Катерина Литвиненко з гідністю і тактом, безпосередньою щирістю і скромністю зуміла не лише втілити образ героїні, а й зустріти шквал несподіваного визнання і слави…»

…У старому фільмі чарівна Попелюшка на балу в королівському палаці бадьоро вела в танці по колу гостей, приспівуючи: «Ти – мій друг, і я – твій друг…». «На балу» в Каннах вимальовувалось щось подібне. Схоже, міжнародна дружба стала потребою післясталінського часу. А там, де друзі, там і подарунки на пам’ять.

Від Пабло Пікассо особисто Катерина Литвиненко одержала настінну керамічну таріль його авторства із зображенням голови кози у фантазійних сіро-блакитно-білявих тонах. Таріль видовжена, мов човник, – своєрідне замилування ідилією природи…

Подарунок від Фернана Леже: прямокутний керамічний портрет – жіночий тип його багатьох праць. Густі червоний і чорний кольори запрограмовані митцем: «Я хотів досягти чистих, локальних тонів, щоб червоний був дуже червоним».

Раритети оселилися в помешканні Катерини і Романа. Я їх бачив, коли Катерини Петрівни, на жаль, уже не було серед живих, вона померла 1997 року… Переглядав тоді ж величезний альбом актриси зі світлинами в житті та ролях. Роман Миколайович коментував.

Не переповідаю далі біографію талановитої актриси-красуні. Малі діти часто просять батьків: «Не читай мені страшних казок». Так і я захотів зупинитися лише на її творчому злеті міжнародного рівня. 1960 року К. Литвиненко стала заслуженою артисткою України. Далі спалахували талантом на франківській сцені багато її незабутніх робіт. Найвищий злет таланту й майстерності актора, успіх у глядачів – у непересічній художності створених образів. І цей показовий рівень професійного сходження, як правило, у «наших широтах» відзначається почесним званням «народний артист України». Комплекс ролей К. Литвиненко був саме такого рівня: Гільда («Свіччине весілля» І. Кочерги), Маруся («Ой, не ходи, Грицю...» М. Старицького), Варка («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Мавра («У неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською), Гонерілья («Король Лір» В. Шекспіра), Дорімена («Міщанин-шляхтич» Мольєра), Клеопатра («Дума про Британку» Ю. Яновського), Анет («Патетична соната» М. Куліша) і ще, і ще...Образи жінок молодих змінювалися на образи літніх і радували новими відтінками артистизму... Знімалась і далі в кіно... Була бажаною на багатьох творчих зустрічах з глядачами...

На жаль, це діялося у 1960-1970-х роках, коли театр не мав стабільного художнього керівництва і тоді брутально нехтувалися правила етичного ставлення до митців. Постраждало й перебування в театрі Катерини Литвиненко – вона перестала одержувати нові ролі... Гіркоту стану Катерини Петрівни описала її партнерка по сцені, народна артистка України Галина Яблонська у щемливій статті «Золотий профіль». Не було вже і доброго генія театру Гната Петровича Юри, що міг цінувати акторський талант і йти на бій за його вшанування.

То що ж мене страшить у цій театральній «казці»? Момент, коли почалося холоднокровне забуття заслуг Катерини Петрівни, і вона, відчувши себе в рідному театрі самотньою, пішла звідти. Це нагадує середньовічний японський звичай відводити літніх батьків до лісу або в гори на вмирання…

Сьогодні творча особистість Катерини Литвиненко заслуговує не коротких нотаток, а ґрунтовної монографії. Візьміться, шановні колеги! Ця непересічна біографія – справжня глибінь – хвилюватиме читачів та зігріє серця теплом.

Автор дякує за спілкування і надання ілюстрованого матеріалу Сергієві Литвиненку – кузену Катерини Петрівни Литвиненко.

1. ↑Фільм «Доля Марини» (режисери І. Шмарук та В. Івченко за сценарієм Лідії Компанієць, Київська кіностудія художніх фільмів) був у конкурсі цього МКФ. В межах теми протиставлення благородної праці й обмеженого кар’єризму і непорядності (чоловік заради кар’єри в місті залишає дружину-ланкову) акторка створила характер сильної жінки, яка зберегла людську гідність і досягла визнання в суспільстві. – Прим. редакції.