«Наш чесний хліб». Автор сценарію Іван Бондін. Режисери Кіра і Олександр Муратови. Оператори А. Рибін, Ю. Романовський. Художник М. Заєць. Композитори Л. Бакалов, Б. Карамишев. У ролях: Дмитро Мілютенко, Олег Фандера, Г. Бутовська, Л. Калюжна, Марчела Чеботаренко, Віктор Мірошниченко, Петро Любешкін, Геннадій Юхтін, Л. Карицька, Л. Караух.

Земля має належати тому, хто її обробляє. Та самому селянину з нею не впоратись, треба об’єднати зусилля і господарювати колективом – такою була логіка утворення комун, а згодом – колгоспів, що проіснували в СРСР 60 років. Однак є інша логіка – землі потрібен господар, а не п’яниця чи пристосуванець, що діятиме за вказівками вищого начальства. А справжніх господарів система до керівних посад докускала вкрай неохоче, тож частина землі та людей на ній просто ниділи. Проблема землі без господаря загострилась на початку 1960-х, продуктивність сільського господарства падала, а з нею падали показники врожайності. Те саме – з тваринництвом. Аби забезпечити країну хлібом, Хрущов закликає піднімати цілину – тобто казахські степи. Тоді як цінні ґрунти європейської частини раціонально не використовувались. Ця криза колгоспного ладу хвилювала письменників і митців. В кіно за неї чи не першими взялися дебютанти Одеської кіностудії Олександр і Кіра Муратови.

Чи не застарів їхній на той час такий злободенний фільм «Наш чесний хліб»? Адже давно відійшли в минуле і колгоспне життя, й похмурі будні українського села часів хрущовської відлиги, коли дозволено було вести гарячі дискусії і писати про занедбаність села й невміле господарювання. Але дивишся фільм, якому вже виповнилось 50 років, і розумієш, наскільки він актуальний. Це тільки на перший погляд він про суто «колгоспні» проблеми, але, якщо поглянути глибше, він – про людину, її характер, свідомість, мораль. Йому не закинеш моралізаторство, навпаки, він змушує думати над тим, що за непросте створіння – людина. Як щільно переплітається в ній добро і зло, чуйність і черствість, сила і слабкість. Чітке послання фільму – апеляція до совісті – нині, коли наша молода держава намагається навести лад у своєму домі й декларує боротьбу з корупцією, – є дуже злободенним. Боротися треба з масовим відчуженням людей від совісті й порядності, без чого надійної державної споруди не звести.

У фільмі відчувається подих італійського неореалізму: житейське, побутове середовище, виразні персонажі. Олександр і Кіра Муратови творили фільм у період, коли на радянський екран прийшла правда. Гірка, не завжди приваблива, пекуча, але цілюща, бо несла очищення від скверни сталінізму. Правда була в перших фільмах Лариси Шепітько про зміну поколінь, про те, що молодість далеко не завжди є гарантією нового і передового. У фільмі «Наш чесний хліб» головний герой – вже немолодий голова колгоспу, господар. І автори фільму виносили на світло правду про те, як важко утримувати господарство в порядку й добробуті і як легко його зруйнувати. І тоді всі багаторічні зусилля підуть нанівець. Утримати можна тільки з почуттям відповідальності за людей, якими ти, голова колгоспу, керуєш.

Очевидно, слова «почуття відповідальності» найточніше характеризують Марка Задорожного (Дмитро Мілютенко), тому що розказана історія переконує: один безвідповідальний крок руйнує не просто налагоджений механізм, він порушує світопорядок, гармонію.

Уперше за своє довге життя, вирушаючи в санаторій на лікування, Задорожний намагається навчити Олександра – свого сина і наступника (Олег Фандера), який щойно повернувся в село після навчання в інституті, важливим азам керівництва і заповідям господарювання: бути впевненим у землі, як у самому собі, не підкорятися бюрократії, яка обстрілюватиме тебе паперовим кулеметом, щоразу по-різному, а з усіма дружити не вийде. Син ніби й слухає батька, ніби й погоджується, та водночас немовби відсутній, а в його відповідях прочитується готовність до пристосуванства. Він із іншої глини, немає в нього міцного хребта, який не гнеться, в розмові з батьком говорить (хоч і не дослівно, але по суті), що слід пристосовуватись до обставин. Ідучи на авантюру, запропоновану секретарем райкому, він закуповує для колгоспу доїльні апарати, непридатні для користування – фабричний брак, а натомість партійний спокусник пообіцяв концентрати, які збільшують надої молока. А високі надої – це слава. Молодий Задорожний таки встигає уславитись: фото в газеті доярок-«ударниць» його колгоспу. Але його батько, побачивши в санаторії це фото, кидає все і мчить додому, аби виправити ситуацію. Тим часом Олександр приїжджає в район за обіцяними концентратами для корів і чує від завскладом: «Немає вже в нас Івана Івановича, а новий велів нікому не видавати». Таким чином молодий Задорожний потрапляє в пастку. Батько велить йому повернути в колгоспну касу гроші, витрачені на ті злощасні доїльні апарати. Різниця між Макаром Задорожним, який не давав спуску нікому нечистому на руку, і його сином, що виявився надто зговірливим, недалекоглядним, велика.

Надзвичайна органіка фільму. Природні актори – як і ті, хто перевтілюється в позитивних, так і ті, хто грає негативних. Чудові роботи Віктора Мірошниченка і Геннадія Юхтіна, що грають скромних роботяг. Ідеться про українське село: краєвиди, народні пісні, що звучать легким тлом, музика на весіллі – все це національний простір фільму, шкода тільки, що мова його – російська. Саме через мову нагадує він «Максима Перепелицю», де також фігурує українське село Яблунівка з його побутом і характерами, але з російськомовними людьми. Але той фільм було знято на «Ленфільмі», а цей – в Україні. Ось таким був парадокс радянського кіно: на той час нібито й була відкрита дорога національному, а мова панувала чужа.

У фільмі «Наш чесний хліб» центром і точкою опори є чудовий актор Дмитро Мілютенко – його впевненість і віра в характер свого героя. Він його буквально видихнув, і всі вияви не тільки психології, а й фізіології (у нього хворі ноги, звідси й санаторій) надзвичайно переконливі і правдиві. Залишається дивуватися, як актор столичного театру імені Франка, який стабільно знімався у фільмах, але переважно тоталітарних часів, так органічно вписався в цю реалістичну атмосферу стрічки? Звідки так глибоко знав характер голови колгоспу? Господаря на полях і фермах (на фермі він показує ледачій і галасливій доярці, як треба поводитись з коровою). А яка правдива ця скупа сльоза, коли він іде з похоронною процесією: його мучить совість, що не допоміг покійниці – баба Гапці – збудувати хату, як вона просила!

Про акторську роботу Дмитра Омеляновича можна писати цілий трактат. Цілковиту гармонію зі своїм «старим» виражає Л. Калюжна – легко й невимушено вона передає подружню єдність, нерозривність з рідною людиною, причому колючою, непокірною, як спокійно уміє гасити його гнів, запальність. Макар навіть скаже їй: «Як ти з таким реп’яхом прожила на світі й не полетіла на небо?». Вона в усьому підтримує чоловіка: коли той скаже, що покидає своє село і йде працювати в сусіднє, де вже нарешті зняли голову-п’яницю, уночі збере речі, і на світанку, аби нікого не тривожити, вони разом підуть польовою дорогою… Тут бачимо не тільки акторський талант, а й, як у випадку з Мілютенком, талант людський.

Актриса Г. Бутовська грає агресивну й нечисту на руку селянку, мета якої – працювати аби-як, але при нагоді урвати в колгоспі щось для себе. Саме урвати – і з цього починається фільм: героїня на базарі продає молочних поросят і поруч стоїть ціна – 8 крб, але несподівано з’являється Макар Задорожний, і жінка миттю перевертає табличку з ціною. Задорожний тут же купує всі п’ятеро по 3 крб. і забирає їх з корзиною. Навздогін летить зла лайка: «І коли ми тебе позбудемося, ганчірки старої!». Ні вона, ні глядач не сподівалися такого вчинку голови. Навіть у такій нібито дрібниці виявляється його світла голова, рішучість, що йдуть від чіткого мислення і безкомпромісності. До речі, так само коротко й рішуче він розмовляє і з секретарем райкому, який намагається всучити йому браковані доїльні апарати. У нього немає страху перед посадовцями, він знає ціну цій людині й, набачившись багато на своєму віку, розуміє, що довго той у своєму кріслі не втримається.

Історія появи цього фільму в розповіді Олександра Муратова сприймається як ланцюг щасливих випадковостей. Головний редактор Одеської кіностудії Вілен Федоров запросив молодих випускників ВДІКу Олександра і Кіру Муратових працювати на студії й пообіцяв усіляке сприяння. Після їхнього приїзду він стає директором студії і пропонує їм сценарій Івана Бондіна. Вони взялися, але довелося його радикально доробити, посиливши гостроту колізії, злободенність. Хитрощами директор затвердив сценарій в Москві на найвищому рівні, й режисери взялися за роботу. Але коли фільм закінчили і показали в Києві, розгорівся неабиякий скандал, високому партійному чиновнику таке кіно не сподобалось. Молоді режисери не йшли на компроміс. Єдине, що переробили, це фінал, коли новий секретар райкому вселяв надію, що усіляким аферам і бездарному господарюванню настане кінець. А чи позбувся своїх помилок син Задорожного? Питання залишилось без відповіді. Судячи з густого корупційного чаду та інших зловживань сучасних посадовців, мабуть, що ні.

Про цей фільм багато писали – усім критикам імпонував головний герой. Дмитро Омелянович також дуже радів співпраці з молодими режисерами – про це свідчить лист, який він написав Олександру Муратову і який ми з його люб’язної згоди публікуємо.

Лист Дмитра Мілютенка до Олександра Муратова

30.12.64 р.

З Новим Роком, дорогий Олександре Ігоревичу!

Від усієї душі бажаю Вам міцного здоров’я і великих творчих успіхів в наступному 1965 році, а ще більших в послідуючі літа. Я глибоко вірю в Вашу колосальну творчу потенцію, в Ваш могутній і глибокий талант кіномитця-поета, громадянина з гарячим і чулим серцем.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)