За радянських часів вважалося, що фільми Київської кіностудії імені О. Довженка не мають попиту в глядача. Творчість кінорежисера Антона Тимонишина це твердження спростовує. Він устиг зняти всього три повнометражних фільми, але цього виявилося досить, аби назвати його одним із найуспішніших українських кінематографістів: його роботи здобули неабияку популярність в СРСР і за кордоном.

Сам же режисер, який усім єством віддавався улюбленій справі, був людиною дуже скромною.

Антон Тимонишин (1921–1969) належав до режисерів «театрального призову». Річ у тім, що наприкінці 1950-х років в Україні розширювалось кіновиробництво, і воно потребувало нових кадрів. Якщо кінооператорів і акторів вистачало, то професійні сценаристи та кінорежисери були в дефіциті. В Україні їх не готували, ще в 1930-х влада закрила кіношколу, тому кіно мусило «позичати» їх у театру, запрошувати випускників з дипломами театральних режисерів. 1953 року на Київську кіностудію прийшов з театру Віктор Івченко, тоді ж після театрального інституту – Артур Войтецький, театральну режисуру закінчив Володимир Денисенко, диплом актора мав Микола Мащенко (на студії почав працювати з 1957 року). Приклади можна продовжувати, долучивши до цього списку і Тимонишина. Його запросили на кіностудію 1957 року відразу після успішних дипломних вистав у Луцьку.

Народився Антон Григорович 8 червня 1921 року на хуторі Береззя (тепер село Сьомаки Луцького району Волинської області), він був першою дитиною в Григора Микитовича і Неоніли Федорівни. Підростаючи, допомагав батькам по господарству, в школу ходив за вісім кілометрів у село Несвіч. Після школи батьки віддали сина в торгову гімназію. Навчався успішно, але до цієї професії душа не лежала. Вперше побувавши у кінотеатрі, вирішив стати актором. 1939 року з приходом радянської влади «куркуля» Григора Тимонишина арештували і посадили в Луцьку в’язницю, мовляв, використовував найману працю, був «експлуататором». А 23 червня 1941 року стало відомо, що в’язнів розстрілюють, дружина з дітьми кинулася туди і знайшла чоловіка закривавленого, але живого, той, побачивши рідних, упав – нерви не витримали. Та головне – вижив.

Антон, уже маючи освіту, з початком війни влаштувався робітником до старого австрійця. Працюючи, мав нагоду, хоч і зрідка, відвідувати театр. Заприятелював з актором допоміжного складу Волинського українського театру Богданом Кохом і його братом Юрком, якого через рік за підпільну діяльність в ім’я незалежності України арештувало гестапо. Не оминув арешту і Богдан, тільки це вже були радянські каральні органи: після війни НКВС інкримінувало йому їхню улюблену на території України статтю – український буржуазний націоналізм. Зустрілися приятелі вже 1955 року, коли Богдан у складі Львівського театру ім. Марії Заньковецької приїхав до Луцька на гастролі. Тоді ж він познайомився з сестрою Антона Галиною, і невдовзі Галина і Богдан одружилися.

Другого лютого 1944 року Луцьк звільнили від гітлерівців, а вже через три дні Антона Тимонишина зарахували актором Волинського драматичного театру. Дебютом стала роль Дем’яна у класиці українського репертуару – виставі «Безталанна». Його наставниками були Адам Суйко-Гайворонський і Ганна Істоміна. Працював театр без пауз: за вісім місяців показав 120 вистав і дав більше ста концертів. Однак мистецька установа перебувала під пильним контролем влади: колективу звеліли вступати в змагання з Рівненським театром (хоча ніхто не міг збагнути, як це змагання має відбуватися), а в травні того ж року до них прибула поважна комісія, яку цікавило: чи знають творчі працівники програмні цілі нової п’ятирічки. В інтенсивній роботі театру – репетиції й вистави – про партійні документи ніхто і гадки не мав, та й ніхто їх не бачив. Комісія зобов’язала організувати в театрі гуртки для їх вивчення, керувати одним із них доручили Антону Тимонишину.

Одного разу в театр прийшов якийсь чоловік і попросив покликати Тимонишина. Це був літній єврей, що приїхав у справах з Ізраїлю. Під час війни, випасаючи якось коней, Антон несподівано натрапив на єврейську сім’ю, яка переховувалась у криївці. Хлопець, нікому не розповідаючи, приносив родині харчі й одяг і так врятував її. Гість запропонував Антонові стати власником їхнього родинного будинку за те, що допоміг їм у скруті. Але Антон відмовився від подарунка.

Непередбаченими і неприємними для нього виявилися виклики у КДБ. Після вистав до театру під’їжджало авто, в якому його відвозили в якесь приміщення, садовили в крісло і спрямовували на нього лампу потужного освітлення. На цих допитах цікавились, хто із його колишніх однокласників виїхав з німцями, хто залишився і чому він сам не подався на Захід, як його господар-австрієць. Це тривало доти, поки Антон не грюкнув кулаком по столу: або скажіть, у чому мене звинувачуєте, або залиште в спокої. Його більше не викликали.

І хоча переважна більшість акторського складу не мала спеціальної освіти, глядачі визнавали високий рівень гри. Тимонишин грав у виставі «Під золотим орлом» за п’єсою Ярослава Галана та в опереті «Одинадцять невідомих». Критика відзначила його у виставі «Не було ні гроша, та раптом алтин» за О. Островським. Зіграв також телеграфіста у виставі «Правда» і Трохима Голуба у «Макарі Діброві», а особливо вдалою вийшла роль молодого Гриця Часника у виставі «В степах України». Адресувались йому й критичні випади, та переважив вагоміший: Анатолій Дімаров, який тоді працював у газеті «Радянська Волинь», звернув увагу, що Тимонишин грає легко і весело. Окрилений такою оцінкою, актор, пропрацювавши майже десять років у театрі, вступає до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на режисерське відділення і закінчує його 1957 року. Диплом захистив у рідному театрі в Луцьку: під час дипломної практики поставив три спектаклі: драму Михайла Шатрова «Ім’ям революції» (лютий, 1958), в якій фігурували Ленін і Дзержинський, комедію Якова Мамонтова «Княжна Вікторія». Критика похвалила режисера за те, що береться за психологічно багатопланові полотна, де потрібна і творча знахідка, і копітка робота, і творча сміливість. А найяскравішою його виставою стала комедія Миколи Зарудного «Веселка»^[1].

Після такого успіху театральний колектив звернувся до обкому партії, аби талановитого режисера залишили в Луцьку. Але з цієї затії нічого не вийшло: Тимонишин повертається до Києва, бо його вже з нетерпінням чекали на Київській кіностудії художніх фільмів. То був щасливий період його життя: 36-річний Антон одружується з Валентиною Ридвановою, яка працювала редактором на кіностудії. Вона – москвичка, закінчила з відзнакою ВДІК і попросилась на роботу на Київську кіностудію, де перед цим проходила практику. Дізнавшись про це, її батько – Петро Ридванов – кинувся «рятувати доньку»: звернувся до директора «Мосфільму» за допомогою. Той пообіцяв посприяти, але батько, повернувшись додому, почув від доньки, що вона вже виписалася з квартири й одержала направлення до Києва. Там і працювала до початку 1990-х – початку кризи кіновиробництва, і хоча її пропонували роботу на «Мосфільмі», Валентина Петрівна Києва не залишила.

Антон Тимонишин почав роботу на студії другим режисером у фільмі Володимира Денисенка «Солдатка», після чого самостійно зняв короткометражну стрічку «Михайло Романов». Це був творчий портрет народного артиста СРСР Михайла Романова – актора і головного режисера Київського театру російської драми ім. Лесі Українки. Друга його робота – ігрова стрічка «Київська соната» за однойменним твором Юрія Яновського. Неймовірно зворушливе оповідання про дітей-сиріт Фелікса і Волю – десяти і шести років, які зуміли вижити в окупованому фашистами Києві, ба більше, врятували маленьку дівчинку та партизана, якого переслідували гітлерівці. Дія напружена, життя дітей піддається постійному ризику. Розгортається дія в помешканні молодшого Волі, де спершу діти перебували під наглядом його мами Саші, але та, як дає зрозуміти письменник, була підпільницею і одного разу пішла з дому й більше не повернулася. В їхній кімнаті поселяється гітлерівець Адольф, що працює на складі; він змушує Фелікса тягати ящики, а коли той знепритомнів від виснаження, залишає його там, замкнувши на ніч. Однак, очунявши, хлопчик не розгубився, спершу знайшов чим підкріпитися, потім вибрався на вулицю через вентиляційну трубу. Покинувши свою квартиру, діти оселяються у підвалах зруйнованого Хрещатика, а ночами потай пробираються у склад за харчами. Точна топографія міста, так само точні портрети загарбників, динамічне розгортання подій – усе це в Яновського показано виразно, переконливо і кінематографічно. І разом з тим – це не пафосна проза про безстрашних дітей-героїв. Йдеться не про героїзм, а про умови існування, в яких хлоп’ята залишаються стійкими і життєздатними. Яновський змальовує їх реалістично, показавши волю до життя. У своїх мандрах підвалами вони якось натрапили на склад друкарні, де виявили довоєнні плакати – «Страхуйте своє життя!», рекламу «Головморозива» із зображенням красивої дівчини, яка пригощає червоноармійця морозивом, – і почали ночами розвішувати ці плакати по місту, що страшенно бісило німців. Зрештою, після численних митарств у вже звільненій Київщині підпільник-партизан передасть дітей-сиріт своїй дружині й напише в короткому листі: «Ці хлопці двічі за один день врятували моє життя, і я пишаюся з того, що вони дозволили мені назвати їх синами…».

Вибір саме цього твору певним чином визначив характер подальшої творчості Тимонишина в кіно, для якої характерні: зображення війни, людина в екстремальних умовах, її воля до життя, протистояння ворогові, гострота колізій, напружена дія.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Біографічні дані й факти роботи в театрі взято зі статті: Валентин Люпа. Кіно на трьох // Волинь. – 2011. – 5, 12 травня, а також з розповіді Валентини Петрівни Ридванової, дружини А. Тимонишина.