2015 року Анатолію Ефросу виповнилося б 90 років, з цієї нагоди на його батьківщині, в Харкові, 23 вересня було встановлено меморіальну дошку на будинку, де народився і виріс майбутній режисер.

Анатолій Ефрос – одна з найважливіших постатей радянського театру. Багатьма його театральними відкриттями користується сучасний театр. Передовсім це спектр проблем, що їх розробляв Ефрос: відчуття хисткості світу, його дисгармонійність, внутрішня невлаштованість героїв, атмосфера «наелектризованої нервовості», коли внутрішній стан проектується на зовнішнє, – усе це є основними рисами театру сьогоднішнього, постдраматичного.

Формування ефросівської естетики починається в Центральному дитячому театрі. Працюючи переважно з сучасною драматургією В. Розова, О. Хмелика, Н. Івантер і В. Катаєва, Ефрос почне поступово від розовських хлопчиків і соціальних конфліктів (втім, варто зауважити, що чистої соціальності в Ефроса ніколи не було) рухатися до екзистенції. Найбільш знакова вистава цього періоду – «Друг мій – Колька» за п’єсою О. Хмелика. В ній режисер разом з художником Б. Кноблоком відмовляється від традиційної сцени-коробки: це більше не замкнута в собі історія, не окремий, штучно сформований світ, відчуття реальності вривається на сцену, підхоплює і продовжує спектакль. Тут важливо, що не саме життя з його побутовою повсякденністю та ідеологією входить у художню тканину, а відчуття життя. Завдяки відкритій театральності та умовності оформлення (ескізно позначений пейзаж, на сцені – спортивне знаряддя) залишається лише переживання реального часу, глядач не забуває, що він у театрі, не розчиняється в альтернативному всесвіті. Так у творчості Ефроса з’являється тема театральності, вона лейтмотивом проходитиме через всі його постановки як у театрі, так і на телебаченні, радіо і в кіно. Але в цьому ранньому спектаклі ще виразно помітна роль соціального: для режисера важливими були правдоподібність, упізнаваність героїв і конфлікту.

Ще до того, як Анатолій Ефрос очолить театр ім. Ленінського комсомолу (Ленком), його вистави, повністю втративши риси соціального, звернуться виключно до метафізики. Показово й те, що від сучасної драматургії режисер переходить до класики. Одвічні питання буття, екзистенційні проблеми класичних текстів Ефрос поєднує з досвідом радянського повсякдення. Тут варто зупинитися і внести деякі уточнення. Структура радянського життя з початком і особливо після Відлиги мала дуалістичний характер. Хистка і в цілому уявна свобода 60-х років сприяла формуванню неофіційної культури (від андеґраундного мистецтва, дисидентства до інакодумства кухонних розмов), яка в 70-их уже усталилась остаточно. Таким чином, у нас є офіційне радянське проідеологічне життя з парадами, соцреалізмом, прагненням до світлого комуністичного майбутнього і протиставлене йому життя, позбавлене владних догматів, ідеології, комуністичних програм, що існує паралельно і ніби не помічається. І Анатолій Ефрос працював не з першим, але й не з другим, а з відчуттям і почуттям звичайного життя радянської людини в тій штучній, лакованій, офіційно визнаній реальності. Першою його виставою в «Ленкомі», що викликала скандал, бурю обурення і протестів, була «Чайка». Це не звичний меланхолійний, повільний, поетичний Чехов. Ефрос немовби здував пилюку зі старого томика зібрання творів, очищав п’єсу від усіх штампів: його «Чайка» з «комунальними інтонаціями», груба, нервова, істерична. Для нього надзвичайно важливим був цей діалог із сучасністю. Він ніколи не ставив відсторонених вистав. Актуалізація відбувається на рівні почуттів і відчуттів, Ефрос цікавиться, як писав А. Смєлянський, «екзистенційним повітрям нашого життя». Тому в «Чайці» виникає ця напружена пост-відлигова атмосфера застою, що вже починався.

Починаючи з цієї вистави, театр Анатолія Ефроса остаточно набуває трагічного відтінку. Робота в Театрі на Малій Бронній, куди він прийшов рядовим режисером після того, як його звільнили з посади художнього керівника Ленкому, вважається головним періодом у творчості Ефроса. Йому дозволили взяти з собою десять своїх акторів. Художній керівник Театру на Малій Бронній Олександр Дунаєв давав повну свободу гнаному режисерові, і, в принципі, театр Ефроса став театром у театрі. Тут митець продовжує працювати зі своїми темами: темою художника, творчості як хресної муки, зайвої людини, людини зі сторони (Ефрос поставить однойменну п’єсу І. Дворецького), ілюзорності буття, роздвоєності, що їх він розроблятиме упродовж всього життя. У виставі «Отелло» мавр, якого грав М. Волков, актор – альтер-еґо Ефроса, – апатичний інтелігент, флегматик, що філософствує і живе внутрішнім, духовним життям. У один ряд з хрестоматійним чеховським Івановим і Зіловим, героєм «Качиного полювання» Вампілова, стає Дон Жуан (також у виконанні М. Волкова), що намагається віднайти віру, але не може. У постановці за виробничою драмою І. Дворецького «Людина зі сторони», де вже в назву винесено основний конфлікт, зовсім не важливі конкретні обставини, і театральні софіти перетворюються в заводську апаратуру (знову та ж умовність повертає нас до перших робіт режисера в ЦДТ і проблеми театральності). Вистави Ефроса завжди позбавлені побутової достовірності, що є втіленим відчуттям сучасності, засмоктуючого застою, всепоглинального міжчасся.

Як бачимо, в Анатолія Ефроса є низка тем, проблем, які він розробляв постійно. Так само режисер мав тенденцію повертатися до текстів. Він кілька разів ставив «Бориса Годунова», «Ромео і Джульєтту», «Одруження», «Три сестри», «Місяць у селі», неодноразово звертався до творчості М. Булгакова та ін. Ефрос завжди був максимально уважний до літературного матеріалу, прагнучи звільнити його від штампів, загальних місць, надокучливих інтонацій і мізансцен. У роботі над текстом він використовував той же метод спіралеподібного розкручування, повернення і доосмислювання, що його детально зафіксував у записах (опубліковано чотири книги А. В. Ефроса).

Відповідно, Ефрос мав і своїх акторів: Ольга Яковлєва – головна акторка його театру, Микола Волков, Леонід Бронєвой, Лев Круглий та ін. Але й досі ніхто так і не може розгадати таємницю його роботи з артистами, яким чином йому вдавалося розкрити і показати на сцені їхній потенціал (в результаті, актори набували свою техніку, суто ефросівську, втім, в цьому крився і суттєвий недолік: незнання, як працювати в іншій режисерській системі), перетворювати гру «в інтелектуальну рефлексію». Критик порівнював вистави Ефроса з броунівським рухом: легкість, нібито імпровізаційність, поєднувалася з жорсткістю концепції, чітким малюнком ролі («емоційною математикою»).

Режисер-шістдесятник Анатолій Ефрос стоїть в одному ряду з Юрієм Любимовим, Олегом Єфремовим, Георгієм Товстоноговим. Разом із майбутнім творцем театру «Сучасник» і художнім керівником МХАТу Ефрос у Центральному дитячому театрі надихався ідеями К. С. Станіславського, але, на відміну від Єфремова, розвивав у своїй творчості «лінію інтуїції і почуття».

Театр Ефроса цілком протилежний і естетиці театру Г.Товстоногова з його епічним розмахом і Таганці Ю. Любимова, театру соціального жесту, чіткому, зрозумілому, публіцистичному. Незважаючи на ці відмінності, Анатолій Ефрос усе ж погоджується очолити Театр на Таганці. В його трупі на Малій Бронній починається криза, він ставить за кордоном, на телебаченні і радіо, в інших театрах, і тут після від’їзду Юрія Любимова надходить пропозиція очолити його театр. Анатолій Смєлянський пояснює це рішення кризою ідеї театру-домівки і бажанням знайти ту домівку, якщо не в себе, то в іншому місці. Окрім боголіпної любові акторів Таганки до Любимова і небажання визнавати художнім керівником театру будь-кого іншого (В. Смєхов, Л. Філатов, Д. Боровський демонстративно переходять у «Сучасник», а трупа, що залишилась, чекає на повернення свого генія), ще більше поглиблювало ситуацію те, що прем’єри Ефроса підтримувала офіційна преса, а Ю. Любимов назвав свого соратника зрадником. Буквально за рік Таганка вичавила всі соки з режисера, людини м’якої, вкрай інтелігентної, не здатної до війни з панівною ідеологією, владою, офіційною верхівкою, відданої театру, людини, яка без театру не мислила свого життя і понад усе прагнула творчості, а не закулісних зіткнень. Пропрацювавши один сезон у Театрі на Таганці, Анатолій Ефрос 1986 року йде з життя.