Кожна держава асоціюється з власним медіапростором, фільмами та акторами. Що відбувається з українським медіапростором? Наскільки він адекватний, і чи не являє він собою викривлене дзеркало, в якому ми, українці, себе переважно не впізнаємо? На тлі щедрої культурницької політики інших держав та діяльності їхніх культурних центрів в Україні, наскільки адекватно наша держава показує себе через медіа світові?

Звернімося до теорії. Медіакомунікації, як визначає Г. Почепцов, – новий феномен соціальної взаємодії людей за допомогою медіа, маючи на увазі не лише ЗМІ, а й будь-який інформаційний носій (фільм, п’єсу, газету, картину, товарну коробку…), що фіксує та доносить смисли, довкола яких і об’єднуються громадяни в просторі й часі. Медіа – індустріальний потік інформації, спрямований на «неозброєну» людину. Інформації – забагато, осмислити її пересічна людина не в змозі. І тому йде боротьба за увагу кожної людини. Висока культура орієнтується на одні зразки, користувачів яких – меншість, масова – на інші. «Вирівнювання натовпу» зводиться до найнижчих реакцій, тому відбувається різке спрощення тексту^[1]. На підтвердження справедливості тверджень цієї теорії переглянемо в прайм-тайм десятки телеканалів і побачимо переважання масово-розважальних шоу різного спрямування, й значно менше – інтелектуального, науково-популярного, культурницького чи суто пізнавального телепродукту (він транслюється переважно вночі).

Відомо, що для здійснення власної політики кожна держава повинна мати медіа як надійний канал зв’язку зі своїми громадянами. Цю функцію виконують державні й ліцензовані державою приватні медіа, студії, створювані ними телепередачі, фільми. На початку Незалежності обнадійливим державотворчим сигналом було виробництво кіноциклу «Невідома Україна. Нариси нашої історії» (Національна кінематека України), прем’єра якого відбулася наприкінці 1993 року. Тодішня преса пророкувала серіалу майбутнє, адже в радянський час історія України як предмет вивчення перебувала під жорстким контролем ідеології. Кінематографісти відкривали історію України також і для себе. Серіал мали намір перекласти російською мовою, мовами національних меншин, поширити в Україні та за її межами, оскільки інтерес до історії був величезним. Та чомусь показали його лише через три (!) роки на приватному телеканалі ICTV (сигнал якого не покривав усієї України). І демонстрували щоп’ятниці, о 18 годині (коли потенційна телеаудиторія після трудового тижня добирається до дач), з повтором щосуботи, о сьомій годині ранку. Оприлюднений з такою затримкою серіал уже дещо втратив актуальність: глядацька його аудиторія у п’ятницю сягала 10 тисяч, у суботу – 3 тисячі телеглядачів, що вкрай мало.

То, може, з «Невідомою Україною» – прикрий випадок? Бо ж деякі фільми, що стосуються новітньої історії, показують відразу. Як-от, документальний відеофільм «9 березня» (ІНТЕР): зняли 9 березня, а показали у вечірній прайм-тайм вже 21 квітня 2001 року. Стрічка – без коментаря, що за авторським задумом, має додати їй об’єктивності. Титр наприкінці скромно зазначає: «Новітня історія України». Прізвища авторів тривають якусь секунду, тому назвати їх (як і згодом знайти цей фільм) немає змоги. У стилі кліпу подано, як Президент Л. Кучма покладає квіти до пам’ятника Т. Шевченка. Далі – монтується зображення спровокованої бійки біля будинку Адміністрації Президента (причина сутички для глядача так і лишається незрозумілою). Далі – використано паралельний монтаж кадрів, знятих уночі невідомо де: один божевільний з натовпу зізнається у камеру: «Маємо на меті збудувати державу від Ла-Маншу до Уралу». Хтозна де знята хода зі смолоскипами (що її того дня не було). У музичному оформленні поряд з класичною музикою використано варіації «а-ля гопачок», коментувальна функція цієї музики на кадрах сутички викликає іронію. Остання третина фільму – кольорове зображення стає відверто коричневим. Цей прийом, а також надмірні повтори ходи зі смолоскипами, на думку авторів, мають недвозначно наштовхувати глядача (будь-якої країни) на цілком однозначні асоціації: в Україні зароджується фашизм. Можливо, й не варто так ретельно наголошувати на особливостях досить примітивного фільмотворення, якби того ж дня (нагадаю: суботній вечір 21 квітня 2001 року) цей фільм демонструвався лише в Україні, але його показали також в Італії, у прайм-тайм. Показ, очевидно, мав на меті залишити слід у свідомості пересічного італійця: українці – мешканці центальної Європи, які прагнуть «збудувати державу від Ла-Маншу до Уралу». Про цей фільм ми повідомили в часописі «Українська культура», 2001,№ 8. На той час ще не було досить підстав поєднувати цей факт із іншим: минав лише перший рік при владі прикро відомого президента сусідньої держави…

Ще одне «утвердження» у світі українських культурних цінностей: 26 січня 2001 той же канал «ІНТЕР» повідомив, що по англійському телебаченню пройшов фільм Джуліана Генді «SS in Britain» про складну й неоднозначну сторінку історії Другої світової війни – участь Галицької дивізії на боці німців. Годилося б на фільм відповідати фільмом, та українці щодо кричущих фальсифікацій у цій відеострічці спромоглися лише на одне: наші вчені-історики опублікували свої зауваження в польській газеті «Gazeta Wyborcza» (Варшава, 27–28 січня 2001), яку уважні до політичних подій англійці навряд чи прочитають. Стаття починається цитатою з «Історії Європи» англійського історика Нормана Дейвіса, який пише, що про українців згадують лише тоді, коли вони зробили щось неправильно. Якщо ж вони вчинили щось добре – то це, напевно, або росіяни, або радянські люди...^[2]

А ось як відобразили українські медіа ще одну знакову подію – 75-ту річницю вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. 2008 рік, субота, 22 листопада. Незважаючи на дощ зі снігом, відбуваються наймасштабніші в історії України урочистості, освячується Меморіал пам’яті жертв Голодоморів, Президент В. Ющенко того дня закликав міжнародну спільноту засудити злочини Сталіна, назвав Голодомор однією з найбільших гуманітарних катастроф в історії людства, наголосив, що голод був знаряддям упокорення українського народу, аби Україна не могла відновити свою державність; що комуністичний режим десятиліттями намагався вбити саму пам’ять про цю трагедію. У Софіївському соборі в Києві відбулася поминальна служба за померлими від голоду за участі представників різних релігійних конфесій. Голодомор визнали актом геноциду 13 країн. Європейський парламент назвав Голодомор злочином проти українського народу та проти людяності… Президент Росії відмовився брати участь у меморіальних заходах на запрошення президента Ющенка^[3]. З самого ранку ці події транслювало українське телебачення. Та в обідню пору, коли представники понад сорока країн виступали зі сцени Національної опери, на всіх телеекранах, під’єднаних до провайдера «Воля-кабель», трансляція несподівано зникла. Натомість з’явилося повідомлення, що у зв’язку з переходом на цифровий формат провадяться планові профілактичні роботи. Схожу картинку виявили й інші мої приятелі, що мешкають у різних районах столиці. Того ж дня ми надіслали листа на ім’я Президента В. Ющенка з проханням пояснити, що може означати вимкнення прямої трансляції такої значущої для держави події, особливо під час виступу іноземних гостей в оперному театрі? За кілька днів я отримав відписку від апарату АП, де повідомлялося, що мого листа переадресовано до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. За місяць отримав таку саму відписку-виправдання від Нацради, де мовилося, що ми, мовляв, не можемо оперативно впливати на структури недержавної форми власності…

І ось найсвіжіша подія, що сталася 3 лютого 2016 року. Олександр Доній, український політик, народний депутат VI та VII скликань, на сторінці у Фейсбуці^[4] (1 лютого о 12:40), повідомив, що вчора (31 січня 2016 р.) на популярному каналі«1+1» було показано російський серіал «Ладога» – типовий зразок російської пропаганди на тему Другої світової війни, де кляті німці намагаються умертвити дітей блокадного Ленінграда отруєними мандаринами (зображеними підкреслено помаранчевими на тлі переважаючих сірих кольорів). Ленінградська НКВД-шна розвідка героїчно шукає підступних ворогів і, нарешті, одного затримує. Ним виявляється персонаж, що мотивує свій вчинок тим, що під час Голодомору його родина практикувала канібалізм (не треба нагадувати, яка країна асоціюється з Голодомором?). У фіналі зрадника знищено, ленінградських дітлахів врятовано, отруєні мандарини горять яскравим полум’ям… О. Доній звертає увагу, що цю російську агітку знято в 2013 році. Прем’єра на Першому російському каналі відбулася 27 січня 2014 року. Український канал «1+1» купив цей російський мілітарний фільм вже після Майдану.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Почепцов Г. Від Facebook’у до WikiLeaks: медіа комунікації / Георгій Почепцов. – К.: Спадщина, 2012. – С.10–11.
2. ↑Марченко С. Упередженість. Який образ українця «ліплять» деякі майстри / Сергій Марченко // Українська культура. – 2001. – № 8. – С. 4.
3. ↑Вшанування 75-ої річниці Голодомору. BBCUkrainian.com. – 22 листопада 2008 p.
4. ↑Доній Олександр: Отруєні мандарини: як українські телевізійники продовжують допомагати російській пропаганді.