Документальних фільмів про Україну вийшло чимало, звертаю увагу лише на ті, що ставали справді подіями – як за кордоном, так і в нас.

Документальне кіно почало здобувати популярність в Україні в другій половині 2000-х. І першим випадком справді масової уваги до нього став фільм Сергія Буковського «Назви своє ім’я» про події Голокосту, що не в останню чергу було пов’язано з ім’ям американського продюсера – Стівена Спілберґа. Надалі ж популяризації кінодокументалістики найбільше прислужилися фестивалі: «Докудейз», який регулярно відбувається з 2003 року; а також Фестиваль урбаністики «86» у м. Славутич. Українські прем’єри більшості стрічок, про які тут ітиметься, відбулися в рамках цих фестивалів.

Два перших фільми не лише споріднені тематично, а й зняті в один рік. Для України цей рік став, по суті, політичним вододілом, адже саме тоді виграв вибори президента В. Янукович і почався процес швидкої зміни політичної верхівки в країні й суттєво прискорився подальший розвиток подій. Показово, що відразу два європейських режисери 2010 року звертають увагу на проблеми сходу України (власне, розорені шахтарські поселення) ще до того, як увага до регіону стала всезагальною.

«Інший Челсі – донецька історія» (Німеччина, 2010). Фільм Якоба Пройса (1975 р. н.) в Україні презентували в рамках «Докудейз», а згодом він збирав повні зали у всіх головних містах України.

Режисер свідомо загострює суперечності й вибудовує головну смислову напругу на зіставленні двох світів – найвищого, наближеного до тамтешньої «еліти», та найнижчого – життя звичайних шахтарів. А чи не єдиною точкою перетину двох світів стає футбол – гра, яка, цитуючи міську рекламу, об’єднує і «VIP-ів (одне з улюблених слів того періоду), і робітників». Хоч між першими і другими така ж різниця, як між звичайними шахтарями і «Шахтарем».

Сюжет розгортається довкола історії успіху ФК «Шахтар» на чемпіонаті, а фінальним пуантом стає відкриття величезного стадіону «Донбас Арена» в серпні 2009 року. На тлі ж цього загальнодонецького тріумфу розгортаються окремі історії донеччан; режисер супроводжує їх і на футбольних матчах, де одні сидять у VIP-ложах, а інші – у звичайних секторах.

Якобові Пройсу пощастило з головними «героями». Насамперед із тоді ще 28-літнім Колею Левченком – представником донецьких політиків, «майбутньою зіркою Партії регіонів» і «людиною з амбіціями», як каже про нього один із шахтарів. Певний себе і свідомий «тилів», він водночас має інтуїтивне чуття дипломата. Граючи перед камерою у відвертість, він добре відчуває, коли зупинитися, щоб усе працювало на імідж «політика нового покоління» – впевненого, але, при цьому, «чесного» (читай: якому нема сенсу вдавати з себе «білого та пухнастого»). Не менше пощастило Я. Пройсу і з шахтою «Путилівська», яка виявилася однією з найзанедбаніших у місті: навіть лампочки працівникам доводилося купувати за власні кошти. Й водночас із фільму не складається враження, що всі проблеми регіону – лише в його корумпованому керівництві. Режисер і для себе прагне відповісти на запитання, ким є «господарі» (як їх тут називають) Донецька та околиць – меценатами свого краю чи все-таки кримінальною мафією? І це запитання у фільмі залишається відкритим.

«Шахта № 8» (Естонія, Україна, 2010): нині фільм естонки Маріанни Каат резонує насамперед із журналістським розслідуванням колишнього донеччанина Дениса Казанського, котрий простежує, що сталося з шахтовидобувною галуззю в Донбасі, особливо після варварської «реструктуризації» 1990-х, і аж до зосередження кримінальної, а згодом і легальної влади в руках одного «клану»^[1].

Донбас «Шахти № 8» – не просто злиденний чи депресивний: він і справді на межі виживання. Тут немає ефектних ігор на контрастах чи педалювання «екзотики». Натомість є уважне, впродовж року, споглядання за життям однієї родини – типової і за матеріальним становищем (відверто бідацьким), і за способом заробляння грошей (нелегальна праця в шахтах-копанках, що масово утворилися після закриття державних шахт). Незвичайним є лише те, що головою в цій родині є тоді ще 15-річний Юрій Сіканов, змушений дбати про двох сестер. Проводячи весь день не в школі, а в копанках, цей хлопець ніби й справді зійшов зі сторінок діккенсівського роману. Історія ж Юрієвої родини – це, по суті, квінтесенція того, що сталося з регіоном: хлопчиків дідусь був директором «Хіммашу», але після розвалу СРСР, смерті дідуся, а невдовзі й батька, Юркова мама вдруге вийшла заміж і покинула дітей, змушених тепер виживати власними силами.

Маріанна Каат не тисне на глядача емоційно, хоч очевидно: історія головного персонажа є такою драматичною, що, по суті, не потребує «охудожнення». А найбільший її драматизм у тому, що йдеться не лише про індивідуальну історію. По суті, Маріанна Каат через приклад однієї родини діагностує катастрофу тоді ще регіонального масштабу – економічну, соціальну, екологічну і, врешті, гуманітарну.

Щодо стрічки «Російський дятел» Чада Ґрасії, то відсилаю читачів до рецензії на фільм, уміщеній у цьому номері.

На завершення згадаю два фільми про Євромайдан, які демонструють дуже відмінні стратегії бачення тих подій.

«Зима у вогні» (США, Україна, Великобританія) Євгенія Афінеєвського^[2] – ізраїльського режисера родом із Казані, котрий мешкає в США, – ввійшла до короткого списку номінантів на «Оскара», а також отримала нагороду на МКФ у Торонто. Це орієнтоване на широку аудиторію кіно, грамотно побудоване і якісно зроблене, яке, втім, не так ставить запитання, як розповідає цілісну й зрозумілу глядачеві в будь-якій частині світу історію – історію повстання проти корумпованої влади; а завершується згадкою про анексію Криму та війну на сході України. Для прояснення деяких моментів долучено й короткі відомості з історії України (від Голодомору до взаємин із Росією на різних етапах). Але, попри подієву насиченість і прагнення вичерпно окреслити хід подій, фільм здається все ж не достатньо нюансованим: вибудовуючи розповідь на епічному протиставленні «добра» і «зла», режисер фактично уникає згадок про будь-які внутрішньо-майданні колізії (між політичними лідерами і протестувальниками, мирними і радикальнішими учасниками тощо). Отож це добрий фільм, щоб розповідати про події Майдану «назовні», але не достатньо проблемний для внутрішньоукраїнського аналізу ситуації.

Натомість «Музей “Революція”» Наталії Бабінцевої (Росія, Україна, Австрія, 2014) зосереджується не на етичному (чи політичному) вимірі Майдану, а показує його як естетичне явище. Власне, насамперед режисерку цікавлять перші місяці протестів, коли атрибутика ще мирного Майдану містила чимало рис карнавальної культури, що зближує ці протести не лише з Майданом-2004, а й, скажімо, з паризькими подіями 1968-го. А з іншого боку, саме цей естетичний вимір Майдану, на думку Н. Бабінцевої, і робить цей протест не подібним на низку інших революцій. Дуже органічно в цю стратегію вписуються і експонати виставки «Кодекс Межигір’я», де головного на той час «ворога» намагаються побороти за допомогою сміху (фактично показавши президента-злочинця недолугою та комічною істотою). Несподіваним стає фінал фільму – показ військового параду в травні 2014-го, що доволі різко дисонує з усім попередньо показаним. У такий спосіб режисерка символічно показує, що естетичний простір Майдану, з якого все починалося, було зрештою брутально «затерто».

1. ↑Докладніше про це див.: Казанський Д. Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі. – К.: Темпора, 2015.
2. ↑Сумнів щодо авторства Євгенія Афінеєвського висловили журналісти в сюжеті каналу «1+1» під час церемонії вручення «Оскара».