Чарлі Чаплін і пророцтво кіномеханіка

Народився Іван Драч 17 жовтня 1936 року в селі Теліжиці на Київщині. Назву рідного села він дав одній зі своїх поетичних збірок. «Дитинство часів війни. Чужі люди миються в криниці, в неглибокій і священній криниці на лузі. Німці стоять гуртом і дивляться, як найнахабніший з-поміж них не зважає ні на людське презирство, ні на крижану воду. Жінки в білих хустках – моя сільська рідня – тримають під хвартухом руки, немов гранати…» [1].

Про свою сільську рідню і своїх односельців Драч створив цілу віршовану галерею. Ось, наприклад, сюжет із певною дозою самоіронії про те, як він читав листа з Донбасу від синів баби Гурійки (сільських дітей після війни розкидало по світах і чи не вони стали прототипами синів Левка Сердюка з «Криниці для спраглих»?).

Та ось вже й лист нарешті! І я, грамотій із перших,

Розчовпую бабі Гурійці золотого того листа,

Скупі парубоцькі каракулі фантазую я, буйно довершую,

Якби не спинила баба, то досі б не перестав![2]

А ось балада про батька, в якій «старий, прямий, як щогла, ходить полем, / Три чверті віку мне зорю в долоні»[3]. Іван Драч охоче ділився розповідями про родину, про свого вчителя-дивака.

«Можливо, найголовніші етичні корені мої від двох бабусь – баби Корупчихи (ота, що пекла пироги з калиною. «Хто був голодний, вона кожного вузликом наділяла» – Л. Б.) і баби Майорки. Перша – втілення добра непоказного, тихого, скромного. Друга – втілення доброти войовничої, зухвалої, перекірливої, викличної. А як же вони ненавиділи одна одну – ці основоположниці моєї моральності! В моєму характері щось відклалося і від їх несумісності.

Мати завжди брала з собою в поле – хліб, небо, буряки, жіночі пісні. Козацькі могили, з вершин яких, коли подолаєш їх у п’ять років, видно загадкове майбутнє. Понад зігнутими, а часом і переламаними жіночими долями.

Тато водив завжди з собою на роботу – пам’ятаю величезні, як на моє тодішнє сприйняття світу, трієри і віялки, якими чистили бурякове насіння; так я босоногим хлопчаком став на стежку передбачень НТР. Величезні цехи цукрозаводу в Скоморошках чи гуральні в Якимівці – такими величезними вони здавались тоді. Дивовижні майстри – мої дядьки з першим цукром на долоні.

І старий-старий нещасний учитель, якого залишила дружина і діти, з величезною бібліотекою, де я князював в пилюзі та в золотій самотності дитинства. <…> Село гуділо піснями, примовками, приказками. Вся дивовижа і глибина фольклору прийшла в дитинстві. Закріпилась Шевченком і Гоголем у школі. Утвердилась Федеріко Гарсія Лоркою в роки поетичного змужніння»[4].

А коли відійшли у вічність прототипи його численних поезій, Драч написав листа до калини – дерева, що, як і криниця, стало символом зв’язку з родом і рідною землею. Та повернемося у повоєнні часи.

…Їде малий Іван на возі. Править кіньми дядько, інший – кіномеханік – везе в сусіднє село кіно показувати. Імена коней свідчили, що вони були причетні до кіно: білого звали Чарлі, вороного – Чаплін. Іван Драч: «Як упала перша солона зірка на дорогу, я побачив маленьку постать у темному циліндрі, що дріботіла з паличкою попереду. І тільки потім я побачив її на білій стіні короварні, де ми дивилися з доярками «Золоту лихоманку». «Я вже бачив його – Чапліна, я вже бачив його на дорозі, він ішов поперед нас», – кричав я дядькові на вухо. «В цього малого фантазія, – сказав незрозуміле слово кіномеханік, – виросте – піде робити кіно». «Ні, – заступився за мене дядько, кадровий їздовий, – він буде мати діло з кіньми». Справдилось дядькове пророкування – крилаті коні гупотять у мене під вікнами, аж інколи я забуваюсь і кричу:

«Но, Чарлі, Чаплін, поїхали, но!..»[5].

Крім пегаса, Іван Федорович таки мав справу з десятою музою, став професійним сценаристом, здобувши спеціальну освіту, працював на кіностудії. Як же починалися взаємини з «білим рентгеном атомної доби»?

«Фільми дитинства. Вони не тільки запам’яталися. Вони певною мірою визначили долю маленького хлопчика, який пробирався разом зі своїми товаришами в клуб, де показували кіно, таємничим підземним ходом (а клуб перебудований був із старої церкви, й ми, хлопчаки, знали там таємні ходи). Не було екрана, й кіно показували просто на стіні. Пам’ятаю «Панцерник «Потьомкін»». А ще в пам’яті збереглося, як показували «Золоту лихоманку» Ч. Чапліна. Вже й не знаю, звідки цей фільм узявся, яким чином потрапив у прокат, але в пам’яті це зафіксовано. (…)

А скільки радості було, коли, купаючись біля греблі, ми першими бачили, як везуть у село фільм! Слово «кіномеханік» було сповнене для нас особливих чар. І той, хто показував фільми, був дуже і дуже шанованою людиною.

І ось те дитяче сприйняття жило в душі, вібрувало»[6].

Величезна віра в можливості цього мистецтва

1959 рік. Іван Драч – студент Київського університету ім. Т. Шевченка – долучається до літературної студії ім. В.Чумака (СіЧ). Коли утворився Клуб Творчої Молоді, бере участь у літературних вечорах, читає свої новаторські поезії. Здобуває авторитет своїми поетичними спробами в колі «дітей відлиги». Цікаво, що цього ж року вступає в КПРС. Не так все однозначно було у творчості поета, досить перечитати його книжки часів застою. У третьому томі УРЕ (1979 рік), де вміщено статтю про Драча, всі його поетичні збірки: «Протуберанці серця» (1965), «Поезії» (1967), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), виявляється, «присвячені темі керівної ролі Комуністичної партії, рад. патріотизму, дружби народів»[7]. Убогість характеристики виправила «Українська літературна енциклопедія», де Микола Жулинський пише, що в поезії Івана Драча «виявилась самостійність і оригінальність художнього мислення поета, посилене особистісне начало»[8]. 1976-го саме за збірку «Корінь і крона» Драча удостоєно Шевченківської премії. А 1983-го – Державної премії СРСР скоріше за все за «Американський зошит» (1980); влада любила поетів, які займаються контрпропагандою, а українські партократи обожнювали, коли таврували «буржуазних націоналістів» за рубежем: Наприклад: «Чортополохом слід Петлюри / Зацвів і вицвів – слід похмурий, / І к матері лихій поблід!» («Пурпурове серце» у збірці «Корінь і крона»), коли радянські поети правильно відчували «ненависті дух»: «З вовчих строф Маланюка» (там само). Що ви хочете? – пояснював журналістам Іван Федорович в 2010 році. – «Я ж 30 років був членом КПРС, чи міг я не бути конформістом?» Однак, думаю, услід за своїм колегою-кінодраматургом Юрієм Клепіковим, Іван Драч може сказати: «Так, був законопослушним. Але не вірнопідданим. З цієї різниці, мені здається, виникла вся енергія радянської культури»[9]. І якщо в поезії Драч ішов на компроміс, був конформістом, то в кіно, де чиновники вимагали «відображати» не дійсність, а бажане начальству прагнення прикрасити життя, Драч від цього відмовився і після «Пропалої грамоти» відійшов від роботи в кіно. Повертався до нього тільки тоді, коли йшлося про Миколу Гоголя чи Миколу Лисенка, тоді він брався за сценарій.

Ще коли навчався в Київському університеті, саме знімали науково-популярний фільм про альма-матер. Івана, учасника літературної студії, залучили до участі в написанні сценарію. Й було це першим прилученням до магії кіноплівки. Захоплення кіно переросло у величезну віру в можливості цього мистецтва. Здавалося, що кіно має сконцентрувати всі інші види мистецтва – літературу, малярство, музику і всі можливості людського таланту, людського пізнання. Від бажання говорити такою універсальною мовою в молодого поета й виник потяг до кіно.

1961 рік. Його вірші публікуються в «Літературній газеті». Ось спогад про тодішнього Драча, запис 7. ІІ. 1961 р.: «Іван Драч!!! Засліпив, приголомшив своїм талантом, величчю, розумом. Скромний, у великих окулярах і сірому дешевенькому костюмі. Шкарпетки сповзають на черевики. Звичайнісінький. Його не помітиш серед інших. Тільки очі – розумні, сірі, насмішливі і дуже високе чоло. Ще зовсім недавно він писав хоч і гарні вірші, але такі, як у всіх. Про дівочу косу. Про хліб, який, «як сонце», на столі. Ще там щось – я забула. І раптом… Він читав «Ніж у сонці», а я плакала. Як він зумів сказати про все наше, сучасне, наболіле. Як приголомшив! Як буквально замучив слухачів! Ми боялись і дихнути, поки він читав. Боялись звести на нього очі. Коли Іван скінчив, ніхто не міг навіть щось сказати. <…> У «Радянському письменникові» Іванову книжку не прийняли до друку. Нагнибіда написав рецензію, в якій звинуватив Івана у «штукарстві» й «надуманості». І зробив висновок, що книги, по суті, нема»[10].

Так, чимало з ортодоксів незадоволені «зухвалою» формою феєричної трагедії «Ніж у сонці» та й змістом тих поетичних рядків (зокрема, з «Похорону голови колгоспу»: «Ось хата Гапчина, похилена, низька. / Я завинив навіки перед нею, / Перед її убогістю! Прощай! / Мені ти не даси спокою на тім світі, / Вдовина хато, змучена, низька». Таке зображення дійсності ніяк не відповідало вимогам офіційної ідеології.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. Драч Іван. Вона нескінченна – наша поезія (Розмова з кореспондентом газети «Литературная Россия») // Іван Драч. Духовний меч. – К. : Радянський письменник, 1983. – С. 344.

2. Драч Іван. Синам баби Гурійки з Теліженець // Іван Драч. Корінь і крона. – К.: Радянський письменник, 1974. – С. 40.

3. Драч Іван. Балада про батька // Протуберанці серця. – К. : Молодь, 1965. – С. 76.

4. Драч Іван. Вона нескінченна – наша поезія... – С. 344-345.

5. Драч Іван. Чарлі та Чаплін // Іван Драч. Балади буднів. – К. : Радянський письменник, 1967. – С. 47.

6. Брюховецька Лариса. Прилучення до магії кіно // Лариса Брюховецька. Література і кіно: проблеми взаємин. – К. : Радянський письменник, 1988. – С. 147-148.

7. Українська Радянська Енциклопедія. –К. : Головна редакція УРЕ, 1979. – Т. 3 – С. 467.

8. УЛЕ. – К.: 1990. – Т. 1. – С. 108.

9. Клепиков Юрий: «Свобода в клетке» // Валерий Фомин. Кино и власть. – М. : Материк, 1996. – С. 167.

10.Жиленко Ірина. Homo feriens. Спогади. – К. : Смолоскип, 2011.