10 червня на камерній сцені театру ім. І. Франка презентували спільний чесько-український проект – виставу «Санація» за однойменною п’єсою Вацлава Гавела. Чеському драматургу, харизматичному діячеві-дисидентові й триразовому президенту (зокрема й останньому Чехословаччини й першому вже незалежної Чехії) в жовтні цього року виповнилося б 80; крім того, 2016-го минає п’ять років від його смерті. Постановка чеського режисера Бржетіслава Рихліка (н. 1958) за участі українських акторів стала одним із заходів у рамках Року Гавела в Україні, організованого за підтримки Чеського центру.

«Санація» – як і вся творчість Вацлава Гавела – тісно пов’язана з історичним контекстом, у якому постала. Друком п’єса вийшла 1987 року в самвидаві – себто ще за два роки до Оксамитової революції, що, як знаємо тепер, не лише поклала початок зміні режиму в країні, а й привела Гавела в президентське крісло. Але коли тільки з’явився текст п’єси, ніхто – в тому числі й автор – ще не відчував наближення суспільного зламу. Навпаки, як неодноразово зізнавався Гавел, здавалося, що соціалістичний режим зі змінними успіхами існуватиме тут іще дуже довго.

Дія п’єси (яку українською переклав Юрій Винничук, а сценічну адаптацію здійснила Ірина Забіяка) відбувається в старовинному замку. Тепер тут під наглядом Секретаря (Тарас Жирко) мешкає шестеро архітекторів. Їх прислали сюди проводити «санацію» – цілеспрямовану політику примусового поліпшення житлових умов громадян. Простіше кажучи, рештки старого «підзамча» треба знести, а на їх місці збудувати нове стандартизоване соціалістичне житло. Архітектори – як у буквальному розумінні будівничі майбутнього – виконують волю партії, тож сидять у замку й ліплять макети, потай сподіваючись, утім, що до втілення їхнього диво-проекту справа не дійде (вони ж бо знають, що коштів на це й так немає). Ще менше ентузіазму нові плани викликають у місцевих мешканців, які врешті передали делегатами список підписів «незадоволених» (чи не єдина форма протесту в ті часи). Звісно, на майбутні плани це жодним чином не впливає (бо ж не архітекторам вирішувати, що й де будувати), а от самих делегатів майже відразу запроторюють до замкової в’язниці, й тепер уже їхні дружини щодня ходять «на поклон» до Секретаря, уповаючи на його милість.

Це – лише зав’язка. Далі все стає ще цікавіше, адже в цю на позір виробничу драму втручаються «багатоярусні» сердечні справи; а політичні обставини, від яких залежить добробут кожного з героїв, змінюються щонайменше двічі, перетворюючи все спершу на буфонаду, а потім ледь не в трагедію. До того ж, як виявляється, в кожного з персонажів – своя драма, і за цю двоактну п’єсу кожен має її в той чи той бік вирішити. Вацлав Гавел майстерно заплутує клубок інтриг, у якому питання професійної етики й чесності перед собою (в тодішніх умовах) переплітаються з проблемами конкуренції поколінь, юнацького максималізму vs цинізму досвідчених; і нарешті незадоволених емоційних та сексуальних потреб як чоловіків, так і жінок, які призводять до непередбачуваних наслідків. Ба більше, – глядачеві ще на початку кидають «приманку» у вигляді місцевої легенди замку, за якою кожен її закоханий мешканець урешті загине від рук привида господаря, котрого свого часу зрадила невірна дружина. Тому вже з першої дії глядач думає і над тим, хто ж стане цим нещасним «обранцем».

Якщо ж перейти від сюжету до самої постановки, то cлід сказати, що режисер спробував поєднати у виставі декілька поетик. Насамперед, це театр абсурду, до якого тяжіє драматургія Гавела. Це – умовно «виробничі», а також політичні конфлікти, які тут вирішено або в сміховому, або драматичному ключі. Й емоційно дистанційована гра Тараса Жирка – Секретаря, який заклопотано бігає між поверхами з паперами в руках (але в ключові моменти виявляється геть не безневинним), чудово відповідає саме цьому виміру п’єси. Врешті логічними здаються й асоціації з творчістю іншого, вже німецькомовного, чеха-«абсурдиста» – Франца Кафки (в якого, як відомо, є свій «Замок»). Атмосфера в п’єсі Гавела теж місцями безнадійна – особливо після арештів місцевих делегатів, а потім і молодого архітектора Альберта (Дмитро Ступка), – та все ж не така безпросвітно-похмура. Її щоразу порушують комічні або драматичні конфлікти, якими Гавел-життєлюб щедро приправив сюжет.

Із іншого боку, це також і психологічний театр (у сценах любовних одкровень, а також у кульмінаційні моменти життєвих зламів героїв). І нарешті – майже клоунський театр–буфонада (наприклад, у сцені, коли герої, зрадівши тимчасовій зміні режиму, впиваються шампанським і витанцьовують на столі).

Сценографія ж доволі проста, але виразна. Дія відбувається не всередині, а перед замком, на подвір’ї: тут стоїть довгий стіл, за яким обідають усі представники цієї тимчасової «комуни»; сюди ж приходять і посланці з «зовнішнього» світу. Натомість мешканці замку, за винятком Секретаря, фактично не покидають подвір’я.

Кожен із персонажів також утілює якусь яскраво виражено рису та проблему. Скажімо, головний проектант Зденек Бергман (Олександр Логінов) – типовий пристосуванець, який давно зрадив власну професію і тепер лише імітує служіння режимові (що не заважає йому з симпатією і навіть турботою ставитися до своїх підопічних). Але в стосунках із дружиною, Луїзою, він постає вкрай інфантильним: уже не кохаючи її, він постійно вимагає її опіки, запевнень у власній винятковості й за кожної нагоди погрожує суїцидом. Сама Луїза (Наталія Ярошенко) – колись femme fatale, яка тепер переживає кризу середнього віку; вже не така відчайдушна, як у молодості, але страждає від браку кохання, тож у певну мить готова повірити в почуття талановитого Альберта, який освідчується їй після бурхливої пиятики. Альберт – ідеаліст, який настільки вірить у вищу силу правди, що зрештою опиняється у в’язниці, а звідти виходить уже геть іншим (і в цьому персонажеві неважко побачити й певні автобіографічні риси драматурга). Альберта, крім того, кохає Рената (Анастасія Добриніна) – услужлива секретарка, надто добра й непримітна, щоб на неї звернув увагу цей харизматичний молодий чоловік; та вкінці й вона не витримує і, після невдалої спроби суїциду, вийде до глядачів виклично оголеною і зізнається, що теж має «свої сексуальні потреби». Натомість на Ренату кидає оком іще один архітектор, Ульч (Олексій Зубков), – єдиний щирий комуніст у цьому товаристві, який, утім, не викликає в неї жодних емоцій. Є також архітекторка Мацуркова (Віра Зінєвіч), яка дотепно втілює «сірість»: вона ніколи не має власної думки, але завжди підтримує керівництво й услужливо приносить кожному начальнику каву. І нарешті Кузьма Плеханов (Петро Панчук) – персонаж, який ніби примандрував із попередньої епохи: найаристократичніший із усіх, але при цьому найменш практичний. Він ходить у незмінному халаті, меланхолійно грає на трубі, яка всіх дратує, і, як виявляється, досі пам’ятає нещасне кохання юності – так-так, теж Луїзу. На позір опозиційний до режиму, він, утім, ніколи не наважувався на відкритий протест чи будь-які рішучі дії, тож його смерть у фіналі – бо врешті саме він утілює початкове пророцтво легенди – стає для глядачів цілковитою несподіванкою.

В інтерв’ю журналістам режисер – який і сам мав акторський досвід – зауважив, що в співпраці з українськими акторами були певні труднощі. Відзначивши їхній особливий «емоційний потенціал», він, утім, зізнався, що переключатися з психологічної гри на інші регістри їм було не завжди легко; а ще його дивувала особлива «покірливість» українських акторів, які більше за чеських дослухаються до режисера, але менше готові приймати самостійні рішення^[1]. Хай там як, але здається, що найорганічніше в цій строкатій п’єсі та постановці виглядав Петро Панчук, який легко й невимушено переходив від карнавалу до мелодрами чи драми, й навпаки, найтонше вловлюючи авторські й режисерські перепади «настроїв»; а ще Тарас Жирко, який органічно втілив свого більш одновимірного, але не менш колоритного персонажа. Натомість, не надто переконливою здалася гра Дмитра Ступки – особливо в довгих монологах Альберта, коли той пристрасно пояснює своє розуміння професії та власного покликання.

Режисер дозволив собі й певні «вольності», прагнучи наблизити п’єсу до українського глядача. Скажімо, інспектор, який приїздить із новими керівними розпорядженнями, говорить із інтонаціями… колишнього прем’єра Азарова, так само кумедно зачитуючи український текст із російським звучанням (за словами режисера, чехословацькі «нормалізатори» теж часто не знали мови й перемішували її русизмами). Мешканці ж підзамча ходять тільки у вишиванках (чим постановник, скоріше за все, хотів унаочнити кон- траст між «простолюдом» і мешканцями «горішнього» світу). Єдиним справді недоречним моментом у цьому контексті здається використання мелодії «Пливе кача» в інструментальній версії: попри весь драматизм моменту, неминучі асоціації з подіями Майдану видаються спекулятивними.

Проте центральні конфлікти п’єси цілком суголосні деяким сучасним українським проблемам – зневіри в майбутньому, у власних силах, а отже нерідко – вибору на користь пристосуванства. Хоч, як показує п’єса, те, що здається непорушним, уже в наступну мить може змінитися до невпізнанності.

І в цьому сенсі й літературний, і життєвий досвід Вацлава Гавела є більш ніж показовими.

1. ↑Бржетіслав РИХЛIК: «Зайвий папір шкодить творчій праці» // День. – 10 червня 2016