Щоб почати знайомитись з П’єром Ніне – 27-річним актором та режисером, зірка якого поступово набирає сили, вимальовуючи новий тренд французького кіно, варто зорієнтуватися в його поколінні.

Якщо поглянути на середовище молодіжних субкультур нульових та десятих років, серед різноманіття неформальних груп, де актуальними ще залишаються пост-панківські згромадження з бунтарською філософією, знайдемо й тих, хто вбачає «бунт» у демонстрації свого гедоністичного стилю життя. До виразників такої «філософії» належать хіпстери – герої 2000-х, котрі фактично потіснили своїх попередників у 2010-х. Це денді вуличної моди – так звана прогресивна, освічена молодь, орієнтована на елітарну культуру та андеґраунд. Вони є продуктом свого часу, оскільки ідеально виражають його споживацький характер, у якому річ і «look» (вигляд) заступають роль основних цінностей. Айфони, айпеди та інші ультрасучасні ґаджети в руках хіпстерів компілюються із т. зв. вінтажними аксесуарами. Цілком у дусі дендизму тут робиться акцент на деталях у значенні їх самоцінності, а за наявності аудіо та відео носіїв їх безупинно фіксують і тиражують у соціальних мережах для самопрезентації.

Такими ж гедоністами, але більшою мірою інфантильними є тві (twee) – молодь підліткового та юнацького віку, занурена в милозвучні мелодії, читання класики та постмодерну, споглядання диснеївських історій, фільмів Веса Андерсона і своїх власних думок. Наїв і стан постійного замилування роблять з тві значно «полегшену» версію класичних хіпі.

Характер цих субкультур однаково вирізняє сентимент до минулого, особливе, навіть дещо фетишизоване ставлення до ретро-мотивів, серед яких вартими уваги вважаються репліки в бік рокабільної теми і стилю тедді ^[1] 1950-х та модів^[2] і стилю хіпі^[3] 1960-х. Власне лінії, темпоритми, фасони та атрибути тих часів проектуються на сьогодення і суттєво впливають на його образ, дедалі більше присмачений антуражем півстолітньої давнини, про що вже кілька сезонів поспіль нагадують усі світові подіуми моди. Музика та кіно як медіатори тих процесів не залишаються осторонь і перетворюють цих персонажів у сучасників – формують зліпок її магістральних типажів.

У своїх жанрово-стильових пошуках французьке кіно 2000-х рр. активно зверталося до теми ретро. Цьому сприяв успіх «Амелі» (2001, реж. Жан-П’єр Жене) – фільму, де форма зумисне форсується в бік умовного задзеркалля. У руслі цієї тенденції французи встигли відзняти чимало. Однак така, сказати б, фантасмагорична репрезентація останнім часом поступається раціональним і класичним формам кінооповіді, в яких ретро прочитується вже на смисловому, культурно-ментальному рівнях, а не формально-візуальному. І фільми з П’єром Ніне є найкращим тому доказом. У біографії цього вундеркінда французького кіно також присутній відгомін спадковості поколінь та національної драматичної школи зокрема.

Парижанин П’єр Ніне народився 13 березня 1989 року в сім’ї кіноінтелектуала Франсуа Ніне. Батько, професор документального кіно Інституту кінематографії, зміг змалечку привернути інтерес свого сина до драматичного мистецтва, тож П’єр зростав в атмосфері захоплення театром та комедією, що й визначило його пріоритети у виборі свого професійного покликання. В одинадцять років хлопець дебютував на сцені театру, а після випуску з ліцею Клода Моне (спеціальність «театральне мистецтво»), кілька років удосконалював свої знання і вміння на спеціалізованих курсах Compagnie Pandora та в престижній школі Cours Florent, перш ніж вступити до Вищої національної консерваторії драматичного мистецтва в Парижі. Його талант мав сприятливу долю і був помічений, оскільки, маючи 21 рік, П’єр Ніне увійшов до трупи Комеді Франсез на правах постійного контракту і став наймолодшим актором театру за всю його історію. Втім, не можна сказати, що авторитет Комеді Франсез зупинив амбіції Ніне, навпаки – це стало стимулом для подальших пошуків, зокрема й поза театральною сценою. Відтак у 2015 році актор залишив трупу.

Кіно з’явилось у творчості П’єра Ніне, коли в 17 років він дебютував у короткометражці «Чи ви бачили Леона?» (2006, реж. Клод Тере). В наступні три роки були ще три аналогічні роботи, перш ніж він заявив про себе на великому екрані – у молодіжній стрічці Лізи Азуелос «ЛОЛ» (2009). Сам фільм є своєрідним бенефісом Софі Марсо, зірка котрої зійшла у стрічці «Бум» (1980, реж. Клод Піното). «ЛОЛ» 2000-х задумувався відлунням «Буму», старлетка якого зі школярки перетворилася на зіркову маму такого ж підлітка, як вона колись тридцять років тому. У цій історії Ніне грає ще майже непримітну, тональну роль героя третього плану – школяра Жюльєна, якому однак режисер дала кілька реплік. Була ще низка ролей у такому ж дусі, й тут Ніне працював з провідними акторами. У «Закоханих невротиках» (2010, реж. Жан-П’єр Амері) – з Бенуа Пульвордом – майстром комедійного жанру, виконавши роль його помічника – кондитера Людо. У фільмі панує епоха 1950-х, певна умовна естетика якої вимальовується на нюансах міжособистісних взаємин героїв та яскравих акцентах кольору, що викликають враження нереальності, казковості показаної історії. У такій грі фактурний Ніне добре проявляє себе завдяки і своїм зовнішнім даним, і акторському відчуттю ситуації.

2011 рік у біографії П’єра Ніне запам’ятається першою головною роллю, яка одразу вивела його на номінацію премії «Сезар». Його персонажем став Прімо у фільмі «Люблю дивитись на дівчат» (реж. Фред Луф), де йдеться про студента, батьки якого зі своїм скоромним статком намагаються дати освіту синові у столиці. Хлопець вдень навчається, а вечорами працює різноробочим за наймом, тож його життя не виглядає легкою пригодою. Але воно змінюється, коли Прімо потрапляє на вечірку в середовище т. зв. золотої молоді. Сюжет розгортається у 1980-х роках, спершу стилістика має уповільнений характер, а сірі тони визначають загальну гаму. В аналогічному регістрі виводить свого героя П’єр Ніне, та в контексті ролі він поступово набуває інших характеристик.

Амплуа студента на певний час міцно прикріпилося до актора. У наступному фільмі «Як брати» (2012, реж. Франсуа-Ксав’є Дамезон) він перевтілюється в Максима – наймолодшого з тріо чоловіків, що виконують останню волю своєї подруги і вирушають у спільну подорож до вказаного нею пункту на узбережжі. Завдяки випадку зустрічаються різні характери, щоб врешті пов’язатися дружбою. Впадає у вічі зовнішня несхожість героїв, серед яких Максим виглядає ще по-дитячому безпосереднім, і водночас його обличчя, постава, манери нагадують забутий мотив, навіть давніший, ніж популярна модель кабріолета Renault Caravelle 1960-х, яка в певний момент з’являється на екрані. «Як брати», цілковито в манері багатьох кінокартин сучасності, надуживає сумішшю образів, тактильностей, ретроспекцій, що уподібнюють композицію фільму колажу, в нетрях якого губиться нитка актуального часу.

Апофеозом «студентської епопеї» стала стрічка «Коханець напрокат» (2013, реж. Давід Моро), де знайдений раніше типаж завершує свою ґенезу, з якої постає хрестоматійний представник молодого покоління наших днів: інфантильність і наїв у ньому поєднуються з інтелігентністю, смак – з розвиненим діапазоном почуттів, цікавість до знання і творчості – з вітальністю. Сюжет зводить Бальтазара з амбітною жінкою (Віржині Ефіра) – майже головним редактором модного журналу і на 20 років старшою за нього матір’ю-одиначкою, яка пріоритетом свого життя вважає кар’єру. Протилежності врешті доходять консенсусу на основі романтичного почуття. Несподіваним є те, що автори адаптували голлівудські лекала до свого сюжету, не американізованими залишились панорами Парижа і головний герой, «фактура» якого є надто французькою і нагадує призабуту Францію 1950-х – до того, як у її кіно повіяло бунтівною «новою хвилею». Фактично, фільм непрямо говорить про те в сцені фотосесії Бальтазара для модної обкладинки, де його вигляд стилізований під буржуазного тедді-боя 1950-х. Подібні репліки зустрічаються в сучасному французькому кіно так часто, що виказують у ностальгії за 1950-ми роками окремий тренд. Зокрема, в комедії «Агент 117: місія в Каїрі» (2006, реж. Мішель Хазанавічус) французи використали канву того часу для дещо брутального і допустимого саме в контексті тієї доби гумору, де відобразились чи не всі аспекти консервативно-старосвітської Франції як колонізаторської країни, коли вона ще не перетворилася в мультикультурний проект.

Рефлексії щодо ретро-часопростору в творчості Ніне пережили етап «студентських» персонажів і піднялись на дорослий щабель завдяки ролі Іва Сен-Лорана в однойменній біографічній стрічці Джаліля Леспера (2014), за яку актор отримав національну нагороду «Сезар». Особливістю цієї версії «Іва Сен-Лорана», адже у Франції вже була кіносага про видатного кутюр’є 1960–90-х років, є відкриття його приватного життя.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Тедді-бой (від англ. – Teddy Boys) – молодіжна субкультура, що зародилась у Великобританії 1953 року й представляла молодь переважно з робітничих родин, котра взяла за взірець стиль одягу епохи Едуарда VII 1920-х років (звідси – Те
2. ↑Моди (англ. Mods від Modernism, Modism) – британська молодіжна субкультура кінця 1950–1960-х рр. Характерною особливістю модів була особлива увага до зовнішнього вигляду, де панував принцип «міри та акуратності» і захоплення музикою – від джазу до ямайського ска.
3. ↑Хіпі – молодіжний рух 1960-х рр. пацифістського спрямування, що вплинув на розвиток психоделічного напряму в рок-музиці та мистецтві. З хіпі пов’язане явище сексуальної революції.