Чому останніх десяти років? Бо саме в цей час (завдяки нерозумному калькуванню західних кінематографічних схем) в Україні розквітло так зване «продюсерське кіно». Нічого поганого в ньому немає. Але за двох умов: по-перше, коли воно знімається не за державні, а за приватні гроші, по-друге, коли воно може завдяки кінопрокату не тільки окупитися, а й дати прибуток. Однак в Україні ані першого, ані другого не сталося. Про прибуток (і навіть про самоокупність) наших фільмів годі й говорити. Всі українські кінотеатри є приватними. Тому й демонструють лише те, що прибуткове. Вітчизняні фільми прибутку не дають. Головним чином через свою прокатну неконкурентоздатність. Широка публіка полюбляє грандіозні видовища. Через брак грошей, найсучаснішої кінотехніки і висококваліфікованих кадрів наше кіновиробництво не здатне конкурувати з Голлівудом. Та і який нам сенс вкладати в блокбастери шалені гроші, якщо вони не окупляться в прокаті? А американські (й зрідка європейські) фільми доступні нам лише тому, що до того, як потрапити в Україну, вони вже окупилися в США, Європі, Азії та Росії. Тому й коштують нашим прокатникам відносно дешево. Наші ж фільми можуть (і то частково) окупитися лише за умови значних зусиль патріотичних прокатників, таких, скажімо, як пан Батрух. І тут річ навіть не в грошах, а в можливості доносити ці стрічки хоч до якогось українського глядача. У нас було два таких приклади: фільми «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» М. Іллєнка та «Поводир» О. Саніна. Обидва хоч і недосконалі, але досить патріотичні. Однак треба врахувати, що останнім часом було зроблено (тільки за державний кошт) ще півсотні повнометражних стрічок. А хто їх бачив? Навіщо було витрачено бюджетні гроші? Та й, чесно кажучи, ці стрічки не були варті показу. Це якісь артхаузні сюрреалістичні витребеньки. Винятком є хіба що «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко – фільм, знятий за мотивами прекрасного шведського роману, завдяки чому має досконалу драматургію, якої так бракує фактично всім нашим фільмам.

Друга суттєва вада українського кіно полягає в тому, що наші псевдопродюсери – це по суті ті ж директори картин державних кіностудій, але з можливістю безсоромно і безкарно красти бюджетні гроші та ще й давати хабарі кіноначальству. Який продюсер на Заході продукує фільм за державний кошт? Таких немає. У певних випадках може бути часткова державна підтримка. На відміну від державних кіностудій, на приватних кінофірмах немає ані художнього, ані фінансового контролю. У підсумку – низький художній рівень продукції та крадіжка бюджетних грошей. За останні роки створилася когорта продюсерів, пригодованих кіноначальством. Кому надавати держзамовлення та держпідтримку – приватним фірмам, з яких можна здирати «відкати», чи державним студіям, які «відкатувати» не можуть? Запитання риторичне. Припинити це неподобство можна лише визначенням чітких параметрів держзамовлення і повною зміною структури кінокерівництва. Що маю на увазі? Спробую сформулювати якомога чіткіше.

На що слід надавати Держзамовлення? На те, що потрібне державі. Що ж на цей момент потрібно державі? Кіно патріотичне, що виховує в людей (особливо дітей та молоді) гордість за свою Батьківщину. Що ж це таке? Історичні фільми, що розповідають про звитяги запоро-зьких козаків. Найліпше це вдається у пригодницькому жанрі, який полюбляє широкий глядач. Це також можуть бути екранізації патріотичних творів української класики. Обов’язково треба робити правдиві фільми про боротьбу УПА. Я вже не кажу про те, що конче потрібно створювати фільми про сучасну боротьбу з російським агресором. Особливе місце повинні займати стрічки, які псують імідж путінської кліки. Події таких фільмів можуть відбуватися навіть у Росії. Тут треба розраховувати не тільки на наш прокат, а й на закордонний. Адже російська пропаганда паплюжить Україну по всіх усюдах. Треба протистояти цьому. За держзамовленням мають вироблятися фільми для дітей і підлітків, знов-таки з патріотичним ухилом. Саме для дітей і підлітків, а не просто з їхньою участю, як це часто у нас робиться. Нерідко термін «казка» використовують лише для того, щоб одержати стовідсоткове фінансування.

Для того, щоб Держзамовлення діяло, повинен існувати особливий орган. Теми держзамовлень має визначати спеціальна комісія, до якої входитимуть провідні патріотичні діячі нашої культури, авторитетні представники Міністерства освіти й Міністерства інформації. І зовсім не треба обтяжувати цих людей читанням численних сценаріїв. Вони можуть орієнтуватися завдяки чітко викладеним заявкам. А якість сценаріїв має визначати інша комісія (точніше, сценарно-редакційна колегія), створена зі штатних, досвідчених, і, головне, відповідальних, кінофахівців, а не з представників тепер модного аморального артхаусу. До того ж режисерів та інших творців фільму повинні призначати не ці комісії, а кіностудії, які виробляють фільми. Призначати і нести за них повну відповідальність.

Державні замовлення мають фінансуватися стовідсотково, і надавати їх треба державним кіностудіям, які відповідатимуть за кінцевий результат. Аж до звільнення з посад керівників цих студій. Приймати закінчену кінопродукцію муситиме та ж комісія з провідних діячів культури і представників міністерств освіти та інформації. І, зрозуміло, робити певні висновки.

Держзамовлення повинне стосуватися не лише кіновиробництва, а й прокату держзамовних фільмів. Це і гучні всеукраїнські прем’єри, і неодмінна прокатна квота, і обов’язковий телевізійний показ не лише на державному каналі, а й на приватних. Тоді від держзамовлення буде користь.

Треба припинити практику ще радянських часів, коли бюджетні гроші виділяються загалом на галузь, а не на конкретні проекти, справді достойні державного фінансування.

Не забороняти фільми, які виробляються на приватні гроші. Але навіщо державі фінансувати те, що тільки потішить честолюбство їхніх творців? Що дав українському народу фестивальний успіх фільму М. Слабошпицького «Плем’я»? Хіба що те, що Україна зробила вагомий внесок у загальний процес моральної деградації кіномистецтва. Навряд чи ця стрічка поліпшила імідж України за кордоном. Таке саме неминуче буде й з наступною стрічкою Слабошпицького «Люксембург», яка паплюжить працівників сховищ ядерних відходів.

Я вважаю, що треба робити не тільки іміджеві фільми про позитивні сторони нашого сучасного життя (радше про справжній патріотизм і героїзм окремих людей), а й про негативні явища (жахлива корупція, сепаратизм, кумівство), що гублять країну. Але вони повинні не просто констатувати факти і вселяти в душі людей безнадію, а закликати до боротьби, підказувати її способи. Таке теж заслуговує на держзамовлення. А от доводити за держрахунок, що глухонімі – це напівмавпи, навряд чи потрібно. Як і переконувати, що працівники ядерних сховищ є ядерними відходами.

Мені здається, що частину бюджетних грошей варто витратити на створення навчально-просвітницьких фільмів із зафільмуванням уроків найкращих учителів України. Це підвищить рівень середньої освіти на два щаблі. І не призведе до скорочення робочих місць для вчителів провінційних шкіл. Їхньою функцією буде перевірка засвоєння учнями матеріалу і виставлення оцінок. Ця програма стосується й уроків з літератури та історії. Адже в українському кіно накопичилося чимало достойних науково-популярних, біографічних і навіть художніх фільмів, які тільки треба трохи адаптувати для сучасних шкіл.

Те, що я пропоную, є лише основою для виходу з нашої кінематографічної безнадії. Над подробицями ще треба вдумливо працювати. Однак провести кінореформу конче необхідно з точки зору фінансової доцільності і справжнього патріотизму. Та це б покласти до вуха Господа Бога, щоби Він вплинув на колективний розум нашої виконавчої влади.