 |
|
|
| Зміст номера 2016:#6 |
|
|
|
|
Сторiнки: 1 2 3
|
|
|
|
Г.Гопко, Э.Соболєв, О.Данченк
Законопроект 3081-д, який майже рік перебуває на розгляді в народних депутатів, має сказати «так» масовому українському кіно. Йдеться про економічно обґрунтовану систему кіновиробництва, що передбачає державну підтримку, використання продюсерського капіталу найбільших виробників і телеканалів, т. зв. грошові повернення, боротьбу з онлайн-піратством та збільшення кількості кінозалів у маленьких містах. Зйомки масового кіно на території країни здатні забезпечити роботою акторів, музикантів, художників та ін. Для прикладу: в Чехії завдяки кіно щороку створюється приблизно 2000 нових робочих місць, а у Франції зростання зайнятості в кіновиробництві становить 38% щорічно, починаючи з 2004-го.
 |
|
|
Олександр Муратов
Чому останніх десяти років? Бо саме в цей час (завдяки нерозумному калькуванню західних кінематографічних схем) в Україні розквітло так зване «продюсерське кіно». Нічого поганого в ньому немає. Але за двох умов: по-перше, коли воно знімається не за державні, а за приватні гроші, по-друге, коли воно може завдяки кінопрокату не тільки окупитися, а й дати прибуток. Однак в Україні ані першого, ані другого не сталося.
|
|
|
Сергій Лисецький
До 50-річчя кафедри кінотелеоператорської майстерності Інституту екранних мистецтв КНУТКТ ім. І. К. Карпенка-Карого – очільного осередку підготовки кіномайстрів в Україні.
|
|
|
Редакція
Зміст за 2016 рік
|
|
|
Анастасія Пащенко
Донбас, як відомо, регіон специфічний (як, утім, і будь-який інший). Статус промислового центру, разом із активною ідеологічною обробкою, зрештою витворив стереотип: донбасець – суворий трудівник (переважно шахтар), що «годує всю країну» своєю працею. Це носій як не російської, то принаймні російськомовної ідентичності, який не у всіх деталях може погоджуватися із Центром, проте всіляко підтримує державну систему ударною працею. Вагому роль у створенні цього образу відіграло кіно.
|
|
|
Станіслав Сукненко
1920-ті роки – найзахопливіший період у німецькому кіно Веймарської республіки (1919–1933), яка не випадково обирає своєю назвою місто Ґете і Шиллера. У збіднілій та зруйнованій війною країні зароджується не тільки потужне кіновиробництво, а й видатна культура. Це стосується архітектури, музики, літератури, поезії, хореографії, театру... За кілька років Німеччина стає культурним центром, а Берлін – своєрідною меккою Європи, яка притягувала творчих особистостей з усього світу. Тут перетиналися мистецькі пошуки і відкриття, зустрічалися найрізноманітніші люди. Серед них – і чимало наших співвітчизників. Згадаймо хоча б Александра Гранаха, Анну Стен (Фесак), Віру Малиновську, Володимира Сирижевського (Радченка), Віру Вороніну, Ксенію Десні (Десницьку), Єлизавету Пінаєву, Віктора (В’ячеслава) Туржанського. Тут ітиметься про декотрих із них.
|
|
next page >>
|
|
|
|
Гарячі новини на Facebook
|
|
|
|
|
|
|
