Улітку 2016 року в прокат вийшла стрічка Дрейка Доремуса «Рівні» (Equals, 2015). Фільм знято в жанрі наукової фантастичної антиутопії і романтичної мелодрами. Світова прем’єра відбулась у 2015 році на 72-му Венеціанському кінофестивалі, американська – на міжнародному кінофестивалі в Торонто того ж року. Молодий американський режисер Дрейк Доремус відомий своїм фільмом «Як божевільний» (Like Crazy), призером фестивалю «Санденс» 2011 року.

У тому ж 2015-му Призом журі Каннського кінофестивалю було відзначено фільм (а Премією європейської кіноакадемії – його сценарій) грецького режисера, яскравого представника «нової грецької хвилі» Йорґоса Лантімоса «Лобстер» (The Lobster, 2015). За жанром це абсурдна антиутопія і комедійна драма.

Обидва режисери працювали над стрічками ще на рівні задуму. Дрейк Доремус виступив автором ідеї свого фільму, Йорґос Лантімос – співсценаристом свого. Очевидно, що жанр антиутопії глибоко зацікавив обох режисерів. Чому саме антиутопія?

Щоб розібратися в цьому, варто зробити невеличкий екскурс у жанрову специфіку антиутопії. Логічно почати з жанру утопії, давнішого за походженням, від якого бере початок антиутопія.

Утопія (з давньогрецької τοπος – «місце», σό – заперечувальна частка, відповідно, σό-τοπος – «не місце», «місце, якого не існує») – «модель вигаданого суспільства як втілення суспільного ідеалу, світоглядна форма освоєння майбутнього». Як відомо, термін походить від назви книги Т. Мора 1516 року. Утопію визначають також як одну зі своєрідних форм суспільної свідомості, що традиційно втілює у собі риси осмислення соціального ідеалу, критику існуючого суспільного ладу, а також спроби передбачити майбутні суспільства. Незважаючи на спрямованість у майбутнє, утопія має чимало спільного з міфологічною історією людства. Вона первісно перегукувалася з легендами про «золотий вік», про «острови блаженних» тощо. В Античності й в епоху Відродження, приміром, літературні твори цього жанру змальовували держави, які нібито існують десь на землі або які існували в минулому («Місто Сонця» Т. Кампанелли, «Нова Атлантида» Ф. Бекона, «Історія севарамбів» Д. Вераса). Утопія може прибирати вигляду мрії, фантазії, екстраполяції, попередження, альтернативи дійсності, зразка для досягнення в майбутньому, експерименту.

Антиутопію (англ. dystopia) як назву літературного жанру запровадили Ґленн Неґлі і Макс Патрік у впорядкованій ними антології утопій «У пошуках утопії» («The Quest for Utopia»), виданій 1952 року. В середині 1960-х виникає термін антиутопія (англ. anti-utopia). Надалі з’являються розбіжності в тлумаченні термінів. Частина дослідників стверджують, що антиутопія (англ. dystopia) та антиутопія (англ. anti-utopia) – синоніми. Інші – розрізняють антиутопію і дистопію. На їхню думку, dystopia – «перемога сил розуму над силами добра», абсолютна антитеза утопії, anti-utopia – лише заперечення принципу утопії, що являє собою більше ступенів свободи. Однак, термін «антиутопія» в українському, а також і в російському, вжитку відчутно поширеніший і зазвичай має значення dystopia.

Антиутопію можна вважати логічним розвитком утопії. Однак, якщо утопія концентрована на позитивних рисах, то антиутопія зосереджується на негативі. Найчастіше антиутопії – це застереження. Тож у виявленні різниці між утопією і антиутопією визначальною стає позиція автора.

Важливою ознакою утопії є її статичність, тоді як антиутопія розглядає розвиток певних соціальних систем. Зазвичай цей розвиток призводить до посилення негативних тенденцій, що, своєю чергою, веде до кризи і певної катастрофи. Таким чином, матеріалом антиутопії є більш складні соціальні моделі, і в ній обов’язково присутній конфлікт. Крім того, антиутопія часом виступає не просто застереженням, а критикою чи сатирою на недоліки суспільної, політичної та інших систем. Отже, і в стильовому сенсі антиутопія, порівняно з утопією, являє собою більш складний жанр.

Вона є складним жанром також і в тематично-ідеологічній площині. «В основі більшості антиутопічних творів лежить філософська проблема свободи і щастя, що найчастіше завершується трагічно…». Загалом, у кожній антиутопії можна віднайти низку проблем і суперечностей, які в той чи інший спосіб шукають свого розв’язання. Антиутопія може довести ці суперечності до логічного завершення їх становлення, може спробувати все ж таки їх розв’язати або здатися і перейти в абсурд. «В кожному разі, її головне завдання – виокремити ці проблеми з суспільного буття і привернути до них увагу». Схоже, це і є основною соціально-культурною метою існування антиутопії як жанру художньої творчості. Більшість антиутопій підходять до чіткого визначення переліку проблем, так і не пропонуючи їх реального подолання. Суперечності не знаходять теоретичного розв’язання, як і не знаходяться видимі шляхи подолання певної соціальної напруги.

Таким чином, зрозуміло, що утопія являє собою більш оптимістичний жанр, тоді як антиутопія часто пронизана песимізмом, що робить її менш привабливою в окремі історичні періоди. Зокрема, радянське літературознавство саме через цей аспект негативно сприймало поняття антиутопії. І це знайшло відображення в літературних та філософських словниках того часу. Антиутопію в радянський період звинувачували в «кризі історичної надії», показі «беззмістовності революційної боротьби», підкресленні нездоланності соціального зла, розгляді науки і техніки як ворожої сили тощо.

Отже, антиутопія – складний жанр, що, однак, жорстко обмежений певними умовностями. Звернення до нього свідчить про прагнення автора певним чином висловити протест проти дійсності в її конкретних проявах. Антиутопія з’являється в кризові моменти державного і суспільного існування, загострюючи увагу на небезпечних для людини, а особливо для особистості, проявах, які, за переконанням автора, не сприяють прогресивним культурним тенденціям.

Повертаючись до «Рівних» Дрейка Доремуса та «Лобстера» Йорґоса Лантімоса, зауважу: обидва фільми, хоч і належать до антиутопії, не піддаються порівнянню. Автори проявляють принципово різний підхід до втілення жанру. Дрейк Доремус намагається втриматись у його регламентованих межах. Йорґос Лантімос навмисне ламає стереотипи антиутопічної оповіді. Зберігаючи жорстку умовність обраного жанру, йому вдається бути непередбачуваним у розвитку думки і в розробці сюжету. Зрештою, не всі критики погоджуються, що «Лобстер» є антиутопією. Режисера звинувачують у «містифікації жанру». «Формально “Лобстер” є антиутопією про пост-посткапіталістичне майбутнє. Однак і сам цей жанр Лантімос відтворює як недосяжну, художньо невловиму умовність. Ця дистанція – проміжок між жанром і стилем – вносить нечувану свободу в первісно жорстко регламентований канон утопії». «Глузування над поважним жанром антиутопії, законів, прикмет якого режисер дотримується з незворушною ретельністю, пояснюється потягом Лантімоса до романтичної іронії. Саме вона підриває в “Лобстері” концептуальний візуальний лад картини. І виводить Лантімоса в автори першого ряду…».

Характерне для антиутопії моторошне майбутнє, що його змальовує Дрейк Доремус у «Рівних», – це узгоджене існування членів майбутнього суспільства – Колективу – з чітким розподілом соціальних ролей. Це суспільство, позбавлене проблем соціальної нерівності та бідності; всі хвороби подолано; війни, кризи та суспільні потрясіння – у глибокому музейному минулому. Життя людини триває у рівному встановленому ритмі. Визначальним чинником визнано професійні обов’язки. Колектив існує в умовах суворого режиму, відхилення від правил якого жорстко караються. Цей світ повністю позбавлений почуттів. У ньому немає як ненависті, насильства, заздрості, жорстокості, так і кохання, пристрасті, радості, болю. Прояв почуттів класифікується як смертельна хвороба SOS, єдина, від якої поки що не знайдено ліків. Схоже, існування саме цієї хвороби становить також і єдину проблему того суспільства. Однак пошук засобів для її подолання триває, і кожен представник Колективу має бути впевненим у перемозі науки над хворобою і розв’язанні цієї останньої проблеми на шляху до довершеного суспільного існування.

Поруч із офіційним світом існує також і альтернативний – Півострів, куди втікають хворі на SOS, які перебувають на останній стадії розвитку хвороби і підлягають офіційному знищенню. Утім, цей світ існує на периферії оповіді, глядач так і не потрапляє до нього.

У контексті існування офіційної суспільної системи – Колективу – розвивається індивідуальна історія героїв. Дрейк Доремус намагався сконструювати простір оповіді, відповідний до існування «ідеального» суспільства майбутнього. Для цього локаціями зйомок з багатьох місць Земної кулі було обрано Японію та Сингапур. Чіткі обриси споруд та елементів інтер’єрів у поєднанні з панівними білим і сірим кольорами та холодними відтінками створюють атмосферу рафінованої досконалості, раціональності, доведеної до крайньої межі. У такому математично вивіреному світі людина здається зайвою, недосконалою, випадковою. На рівні зображення автор намагається втілити суперечності цього зовнішнього світу чітких архітектурних та інтер’єрних форм та внутрішнього почуттєвого світу людини. «Жива камера», що рухається і дихає, вступає у конфлікт з цим досконалим оточенням, ніби вносячи елемент чуттєвості, випадковості та життєвого подиху.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)