Після перегляду чудової вистави в Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка виникло непоборне бажання торкнутися низки проблем театру, пов’язаних з його історією, режисурою, акторами, а по змозі й відобразити його сьогоднішній день.

Харків упродовж десятиліть, навіть століть, вважали одним із законодавців сценічного мистецтва. Достатньо згадати слова великого актора М. С. Щепкіна: «Якщо хочеш переконатися в тому, що ти справжній актор, обов’язково пройди через харківську сцену»^[1].

На харківській сцені творили талановиті майстри, починаючи з часів антрепризи Штейна, в 1920–1930-х роках відомий режисер Микола Синельников створює тут російський театр, а славетний український «Березіль», очолюваний великим теоретиком і режисером Лесем Курбасом, з Києва переводять до Харкова. На жаль, на початку 30-х Курбаса змусили покинути театр, і невдовзі його, як і багатьох діячів української культури, репресували. Художнім керівником став народний артист СРСР Мар’ян Крушельницький. На той час у театрі була сильна трупа, і Крушельницький вивів театр на величезну художню висоту. Театром захоплювались в усіх республіках колишнього СРСР. Про нього із захватом писали найзначніші театральні критики різних міст, де гастролював колектив, окрасою якого була плеяда великих акторів: Мар’яненко, Сердюк, Антонович, Чистякова, Покотило – яскраві зірки не тільки української сцени. Та невблаганний час багато змінив у житті театру ім. Т. Г. Шевченка. Їм на зміну прийшли їхні учні. Деякі з них стали майстрами, гідними тих, хто їх навчав.

Вистава, про яку піде мова, збирає абсолютну кількість глядачів, і вони не дають акторам залишити сцену навіть після завершення вистави. Називається вона «Ту-степ на чемоданах». Автор п’єси Річард Баєр концентрує дію в невеликому просторі. В цьому просторі діють два персонажі – якщо не брати до уваги ще двох вантажників, які виносять меблі. Грати таку п’єсу складно. Можна перебрати міру й подати глядачеві дещо шаблонну історію взаємин двох людей літнього віку, які втратили в минулому: ВОНА – чоловіка, ВІН – дружину. Їхня зустріч виявилася необхідною обом. Їхні взаємини можна відтворити по-різному. Як любовний жарт двох людей, що прожили життя, і в душах яких спалахнули вогники далекої пристрасті, та, на жаль, позбавленої колишньої чарівності й сили. Я детальніше торкнусь цієї ситуації, оскільки рівень і успіх вистави розкрив те, від чого, на жаль, поступово почали відвикати театри, зокрема й театр ім. Т. Г. Шевченка.

Спектакль поставив заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник. Він надзвичайно обдарована людина. Його талант – це талант розумного, тонкого, емоційно сильного актора. Однак не менше, ніж акторське мистецтво, його захопила режисура. Він поступово і завзято зростав як режисер. Вистава, про яку йдеться, розкрила його, якщо так можна сказати, режисерські глибини. Це стало очевидним не тільки завдяки охопленню філософської основи подій, чіткості й гармонії мізансцен і діалогів, а й з огляду на поведінку і взаємодію героїв, яких грають народні артисти Агнеса Дзвонарчук і Володимир Маляр.

Вистава викликає бажання не просто рецензувати її і дати високу оцінку грі акторів, а й торкнутися низки проблем, пов’язаних з режисурою. Слід зазначити, що С. Пасічник у перших своїх режисерських роботах стверджує не так естетику символізму, як етику модерністського театру. Це було модним і новим. Не слід думати, що нова естетика не сприймається глядачем. Вистави Пасічника популярні, тому що нове в естетиці театру – не завжди погано, а старе – не завжди добре. Експеримент, пошук нових художніх стилів привертає глядача. Та важливо інше. Кожною новою виставою Пасічник викликає непідробний інте-рес. Його «Ту-степ на чемоданах» показала нам багатогранність естетики слов’янського театру, в якій би країні і якою б мовою цю виставу не грали.

Чому довелося детальніше зупинитися на режисерському методі С. Пасічника? В останні роки режисура переживає, як мені здається, певну кризу. Сьогодні ми не можемо назвати імена значних режисерів, рівних іменам Л. Курбаса Б. Норда, В. Оглоблина, а також В. Петрова і А. Крамова. Це були художники, що високо піднесли авторитет українського і російського театрів. У нашому місті вони утвердили не тільки високе призначення театрального мистецтва, а й саму філософію режисури.

На жаль, тепер театри Харкова і багатьох інших міст України, Росії і Західної Європи задовольняються виставами режисерів, запрошених на окремі постановки, інколи випадкових, що не завжди має позитивний результат. Режисура – надзвичайно складний і необхідний закон театру. І якщо режисер працює за принципом: «Я так бачу, а інакше бути не може», то можна стверджувати, що така робота не принесе високих творчих здобутків. «Я так бачу» – це чисто індивідуальний підхід до роботи. В колективі театру необхідно ростити і формувати режисерів, що знають особливості кожного актора, навіть усієї трупи. Адже тільки точне потрапляння в індивідуальність і дає високий художній результат. С. Пасічник, обравши виконавців В. Маляра і А. Дзвонарчук, немовби розкрив високу художню силу театру.

Простота і природність гри актора завжди дістає у глядача добру оцінку. Навіть драматизм долі персонажа глядач нерідко визначає з позицій правди чи неправди. І якщо ми серйозно говоримо про акторську майстерність, то повинні охопити всю сукупність ситуацій і переконати глядача в істинності переживань виконавця. У виставі «Ту-степ на чемоданах» майстерність виконавців піднесла театр ім. Т. Г. Шевченка на висоту далеких 1930-х. П’єса Річарда Баєра дає можливість грати її в жанровому плані по-різному, що відзначив у своїй рецензії критик О. Аничев. Її можна було зіграти як побутову драму двох самотніх літніх людей, а можна поставитися до доль цих героїв з іронією, навіть з певною насмішкою, перетворивши все на комедію. П’єса дає змогу режисерові й акторам обирати будь-який жанр. Однак В. Маляр і А. Дзвонарчук не шукають простих жанрових вирішень. Вони наснажують п’єсу до рівня великої драматургії. Так колись грали видатні актори цього театру. В блискучій рецензії на виставу «Євгенія Гранде» московський критик Тальников у газеті «Радянське мистецтво» в 1940 році писав, що І. Мар’яненко в ролі батька Гранде виявився сильнішим, ніж його написав Бальзак. А Чистякова в ролі Євгенії перевершила Надію Зеркалову, що грала цю ж роль у виставі Малого театру. В. Маляр і А. Дзвонарчук – учні цих великих акторів, тому не дивно, що їхнє виконання заворожує. На жаль, театри нашого міста не завжди тішать глядача величчю і силою майстерності актора. Хоча в театрі ім. Шевченка такі вистави, як «Спокуса по-італійськи» Е. де Філіппо і «Міщанин-шляхтич» Мольєра, розкрили силу трупи і можливості режисури.

Однак у «Ту-степ на чемоданах» значні і режисура, й актори, які виявили високу майстерність, зіграли проникливо, без мелодраматичних надривів. Шлях Маляра и Дзвонарчук у створенні ролей високо підносить культуру театру. Все сприймається глядачем так, ніби актори прийшли на сцену з самого життя і продовжують жити тим життям, мало відомим глядачеві до їхнього виходу. В їхній сценічній поведінці продумано все до найменших деталей, фінал вистави переконливий логікою того, що відбувається, натхненність посилюється чудовим звучанням музики.

1. ↑Щепкин М. С. Записки о харьковском театре. – М.: Искусство, 1902. – С. 49.