Рой Андерссон належить до незвичних режисерів уже тому, що у свої 73 роки має на рахунку лише п’ять повнометражних та кілька короткометражних фільмів. Однак його вважають найзначнішим з нині сущих шведських режисерів. Упродовж років напруженої роботи йому вдалося знайти особистий, яскраво виражений стиль, неповторний авторський почерк.

Рой Андерссон народився 31 березня 1943 року в Ґетеборзі, у Швеції. В п’ятнадцять років навчився грі на тромбоні й навіть виступав три роки з оркестром. Та сам себе вважає посереднім виконавцем, зокрема через те, що мало репетирував. Були скрутні часи, і через постійний брак грошей йому доводилося працювати на кількох роботах, музику довелося покинути.

Після школи прагнув навчатися в Шведському інституті кіно, та мінімальний вік студентів на той час міг бути не меншим, ніж 24 роки. Тому він вступив в Університет Лунда, де вивчав драматичне мистецтво і кіно, і захистив диплом про метод математичного вимірювання експресіоністичного драматичного мистецтва. Лише після цього вдалося здійснити давню мрію: вступити в 1967 році до Шведського інституту кіно, який закінчив 1969 року.

Перший повнометражний фільм Роя Андерссона «Шведська історія кохання» з’явився 1970 року. Він сам був автором сценарію. Фільм потрапив у конкурс ХХ Берлінського МКФ, його висували на «Оскар» від Швеції, нагороду здобув як кращий фільм 1969–1970 років шведського виробництва. Фільм завоював популярність, і критики пророкували сходження нової зірки шведського кіно.

«Шведська історія кохання» – легкий, неначе прозорий у своїй відвертості та щирості фільм про взаємини підлітків, перше кохання і світ дорослих з його фальшивими цінностями, усталеними категоріями та життєвими складнощами. «Молодий Рой Андерссон був в опозиції до тодішнього очільника стокгольмської кіношколи Інґмара Берґмана, і бунт нового покоління проти втомлених життям, обрезклих і обуржуазілих батьків став лейтмотивом фільму».

Бунт полягав у прагненні почуттєвості, порозуміння і відвертості. Недарма герої фільму, залишаючись удвох, мало розмовляють. Розуміння без слів, вчування і вживання одне в одного на інстинктивному рівні – їхній спосіб взаємин. Світ дорослих, навпаки, вимагає слів, часто зайвих і нещирих, рухів, дій, часто неважливих і беззмістовних. Це дорослі, не здатні відчувати одне одного, можуть образити і засмутити, зіпсувати свято і знецінити всі старання підготовки до нього… Це дорослі, а не діти, губляться в лісі у вранішньому тумані, не спроможні віднайти одне одного…

Уже в цьому фільмі Р. Андерссон виявив величезне зацікавлення людиною. Тривалі спостереження за персонажами, їхні моментальні реакції, паузи, жести, тонкий мімічний малюнок… Фільм фактично є тканиною чуттєвості, зітканою режисером із цих миттєвостей і нюансів…

У стрічці немає явної трагедії, та нотки глибокого щему і безвиході звучать на тлі міських пейзажів і надвечірнього неба та залишають наостанок терпкий присмак нездійснених мрій і несправджених надій.

Незважаючи на успіх і культовий статус на батьківщині режисера, самого Р. Андерссона такий результат засмутив. Він пережив депресію через своє переконання, що глядачі чекатимуть від нього лише таких фільмів: легких, з підлітковим гумором, на молодіжну тематику. Не бажаючи зупинятися на досягнутому, він почав пошуки нових тем, жанрів, технік, стилів і форм.

Наступна робота – повнометражна стрічка «Гіліап» (1975) – кардинально відрізнялася від дебюту. Особливу увагу режисер приділив художньому оформленню та декораціям, через що фактично удвічі перевищив бюджет. Фільм провалився. Значні фестивалі відмовились від нього, а продюсери зазнали великих збитків. На прем’єрі після фінальних титрів запала глибока тиша. Масовий глядач не знав, як реагувати, а критики зі свого боку визнали «Гіліап» зразком претензійного і занудного арт-фільму.

У «Гіліапі» юнак прибуває до зубожілого готелю, щоб влаштуватися на роботу офіціантом. Він оселяється в малесенькій затхлій кімнатці без вікон на горищі. Як і всі працівники готелю, він переконаний, що перебуває тут тимчасово і невдовзі знайде ліпшу роботу і ліпший притулок. Та час іде, і юнак зрештою пристає на пропозицію сумнівного чоловіка, такого ж мешканця готелю, на прізвисько Граф… Кафкіанські мотиви, понура містична атмосфера створюють образ невлаштованості, в якій приречені існувати герої. Усі спроби виплутатися з цієї ситуації завершуються невдало: ні Граф не може знайти вихід через злочин, ні Анна, кохана героя, ні він сам не можуть знайти порятунку у втечі… Режисер ретельно досліджує персонажів, вивчає їх, детально розробляючи навколишню дійсність, вибудовує складний світ людських характерів з їх неоднозначністю та суперечливістю…

Пізніше, розмірковуючи над цією невдачею, Рой Андерссон зізнався, що він не повністю контролював виробничий процес і в деяких випадках йому довелося піти на компроміси. Надалі він не повторить такого і триматиме в руках виробничий процес, контролюючи всі його етапи. «Я розумію, що фільм вийшов не без помилок, та я думаю, люди просто не зрозуміли, що я намагався сказати. Вже потім, після експериментів Стенлі Кубрика, люди тільки почали приймати це».

Режисер, переживаючи фінансову скруту, навіть розмірковував над тим, щоб змінити професію. Ті важкі часи описує жорстко. «Я ніде не міг знайти продюсерів на наступну стрічку. Я намагався і від держави отримати субсидії, і до приватних інвесторів звертався, та марно. Мене, можна вважати, викинули на мороз без одягу, зробили відщепенцем. У часи вікінгів я вважався би вигнанцем з роду. Єдині люди, які телефонували мені з діловими пропозиціями, працювали у сфері реклами. Вони нерішуче мене запитали: “Чи не візьмешся зробити рекламний ролик для фінського молочного шоколаду?” Я був практично розореним, потрібно ж було якось годуватися… У мене ще маленькі діти були. То я і погодився. І мій рекламний ролик виявився нечувано успішним. Боже, який неймовірний сюрприз!».

Таким чином, режисер знайшов порятунок у рекламі. Саме реклама принесла Андерссону славу і численні міжнародні нагороди. Коли рекламодавець обирає його, то зазвичай знає, що на кількасекундний ролик буде витрачено місяці роботи. Режисер робить усе сам: від сценарію до кастингу і продюсування. Робота в рекламі зробила його заробіток стабільним і достатнім не тільки для безбідного життя, а й для подальшого професійного зростання. 1977 року режисер відкрив власну продюсерську компанію Roy Andersson Production. На зароблені кошти йому вдалось у 1984 році побудувати в центрі Стокгольма студію – Studio 24, якою він продовжує керувати донині. Це незалежна продюсерська компанія з двома знімальними павільйонами, монтажною, звукооператорською і кінотеатром.

Два своїх перших повнометражних фільми Рой Андерссон визначає як «правильні». Йому ж хотілося живого експерименту, сміливого пошуку… «Пішли роки на те, щоб побудувати мою компанію і змусити її працювати як тепер, усе завдяки рекламі. Я б ніколи не зміг експериментувати і розвивати свій стиль у рамках традиційних структур виробництва».

1986 року шведська соціальна служба запропонувала Р. Андерссону створити просвітницький фільм на тему СНІДу. Режисер заглибився у вивчення проблеми, в результаті чого дійшов висновку про сумнівність виникнення ВІЛ-інфекції з африканських джунглів. Свою версію лабораторного її походження він виклав у 24-хвилинній короткометражці «Щось сталося» (1987). Зйомки тривали сім місяців. Фільм знято в сіро-зелених тонах із закадровим голосом за участі непрофесійних виконавців. Епізоди не пов’язані між собою, виглядають як окремі шматки, що поволі зв’язуються як елементи оповіді в одну історію. Реалістичний сюжет у поєднанні з ґротескними ситуаціями та сюрреалістичними сценами створюють своєрідну стилістику. Саме тут уперше з’являється той своєрідний авторський почерк Р. Андерссона, який на повну силу виявився у його стрічках з трилогії про Живих.

І саме тлумачення теми й незвична стилістика йшли врозріз із суспільними смаками й усталеним поглядом на проблему. Замовники, зрештою, відмовились від стрічки. Вона здалася їм недостатньо зрозумілою, занадто похмурою і антинауковою. Проект було призупинено. Надалі уже сам режисер турбувався про його подальшу долю. Р. Андерссону довелося докласти чимало зусиль, щоб глядачі все-таки побачили фільм.

Ще один короткометражний фільм – «Світ слави» 1991 року – виявився успішнішим і приніс автору приз преси Каннського МКФ та приз МКФ у Клермон-Феррані. Це – монолог шведського обивателя, мешканця сучасної благополучної Європи. У ньому режисер остаточно знаходить свій стиль, який жартома називатиме тривіалізмом або абсурдизмом. Різні місця зібрано в одну історію і підсилено настільки, що комічне набуває ознак трагічного...

Незважаючи на успіх, Р. Андерссон продовжував знімати рекламні ролики. Та його вабило велике кіно. Розпочати виробництво повнометражного фільму було складно. Зацікавити продюсерів не виходило. Ба більше, у нього не було і структурованого сценарію. Однак він чітко бачив майбутній проект. Щоб довести необхідність фінансування, треба показати продюсерам, на що має бути схожий фільм. Тому почав знімати самотужки. Відзнявши п’ятнадцять хвилин, почав їх показувати потенційним інвесторам. З’явилися зацікавлені. Це були норвезькі компанії, надалі з’явилися французькі й німецькі. Так було зібрано бюджет для «Пісень з другого поверху» (2000).

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)