«Мій університет» (з трилогії «Моє дитинство»). Режисер і сценарист Ірина Правило. Оператори Олександр Рощин, Дмитро Демішев. У ролях: Юрій Фіоретто, Алессандро Брецці

Виробництво: «Контора Правило». 2016

Дитинство, безперечно, належить до мистецьких тем, які не застарівають. Цікавим зверненням до неї в українському кіно стала трилогія Ірини Правило «Моє дитинство». Це кіноісторії про три часи дитинства хлопця – зовсім маленького, старшого і підлітка. Історії трьох різних країн, трьох різних авторів. Перша – «Кров» за оповіданням грузина Нодара Думбадзе: хлопця-сироту, якого ростила бабуся – материна мати, далі бере на виховання дід – батьків батько; зрештою, хлопець має визначити для себе, кров якого з родів для нього сильніша. Друга – «Мужицький ангел» за оповіданням українця Степана Васильченка, про маленького хлопчика, який випрошує меду для різдвяної куті в янгола (точніше, в ікони у сільській церкві). Третя – «Мій університет», екранізація оповідання італійця Ніно Палумбо: сільський підліток, що мріє вчитися, але змушений працювати, врешті знаходить свій «університет» в міській бібліотеці. Всі три оповідання, отже, поєднані мотивом якогось моменту, знакового для дитини – чи то перша зустріч із дивом (навіть якщо воно сталося лише в її свідомості), чи то перша самоідентифікація (у нашому випадку – родова), чи то подія, яка визначить подальший життєвий шлях (юний італієць, що намагався самотужки опанувати Данте, стане письменником).

Частини кінотриптиха, відповідно до «різності» історій, мають принципово відмінне художнє вирішення. «Кров», з її ідеєю родоводу, тяглості – чорно-біла і відзнята на плівку, що має конотації традиції, пам’яті. «Мужицький ангел», який показує світ дитинства з його відкритістю до дива – барвистий, з анімаційним обрамленням. «Мій університет», знятий у ясних, прозорих барвах, ніби прагне передати красу італійського світу, його природи й мистецтва – цілком відповідно до сюжету, герой якого відкриває для себе космос високої національної культури.

Оскільки про попередні частини трилогії журнал уже писав, зосередьмося на останній. На її поверхні – традиційна «історія дорослішання», життєпис, який розповідає про відчуття свого покликання і пошук власного шляху. Вельми знайома і фабула: бідний сільський хлопець, без батька (себто змушений взяти на себе принаймні частину функцій «годувальника»), схильний «до науки», дістає несподівану допомогу і зрештою здійснює своє життєве призначення, ставши письменником. Про останнє ми дізнаємося з обрамлення: молодий літератор дає товаришеві прочитати своє оповідання, де й описано згадану вище історію. Остання, таким чином, набуває структури спогаду – чим і підкреслює форму життєпису. Недарма книгою, завдяки якій відбувається «вступ до університету» Джованні, є знакова італійська «автобіографія» – «Нове життя» Данте (можна навіть сказати, що, в певному сенсі, спогади героя з його «новим життям» – свого роду «наслідування Аліг’єрі»).

Тут ми виходимо в іншу площину. По суті, кожний із фільмів трилогії – це розповідь про соціалізацію дитини, точніше – її долучення до традиції, родової («Кров»), родинно-обрядової, морально-звичаєвої («Мужицький ангел») чи культурно-мистецької («Мій університет»). Якщо для нас (як і для більшості світу) Данте – «всього лише» один зі стовпів світової літератури, шанований, проте досить далекий, для Італії він – втілення національної культури. Показовий момент: хоча в родині героя «Божественною комедією» ніхто не цікавиться, проте старовинне видання її збереглося. Та й один з робітників, почувши про товаришеві екзерсиси, одразу згадав кілька перших рядків – десь так, як, либонь, будь-який українець процитує бодай малий фрагмент з Шевченка. Іншими словами, Данте тут – не просто абстрактний «класик», це втілена традиція, дух якої розлитий навіть маленьким рідним селищем Джованні. Вона присутня і в давньому фоліанті – фамільній реліквії (подібно до випадково вцілілих «дореволюційних» Біблій і псалтирів в українських родинах, що їх не дуже читають, проте ревно зберігають як частину родинної історії). Вона – в потужній традиції коментування: коли хлопець просить у бібліотеці «Нове життя», його одразу запитують, із чиїм коментарем. І не дивно: коментар – це інтерпретація твору, повнота його розуміння, зрештою, залучення читача до корпусу дотичних текстів (сам Джованні зацікавився «Новим життям», бо до нього часто апелював коментар до «Божественної комедії»). Нарешті, традиція – і в самій бібліотеці, не лише в її символічному вимірі як сховища, а й в самому «тілі» – будівлі, пам’ятці архітектури з прекрасними розписами і різьбленням, стародруках, зрештою, в постатях бібліотекарів, що є вченими-книжниками, а не реєстраторами (як це, на жаль, характерно для нас). Цей дух старовини, минулого – як люблять говорити нині, не «музейного, а живого» – мимоволі викликає заздрість. Для України, з її божевільною історією, характерна «пам’ять» (точніше, усвідомлення) «славної минувшини», проте безпосереднього контакту з нею відверто бракує. Багатовікове, послідовне, випадкове і навмисне нищення пам’яток і архівів, зумовлене насамперед агресивною колонізаторською політикою у сфері культури (але якому, визнаймо, сприяла і національна традиція недбалості), лишило нам вельми небагато. Випадково вцілілі від руйнувань і колекціонерів рештки ретельно збираються і музеєфікуються – тобто знову ж таки вилучаються з повсякденного обігу і відчужуються.

Цікаво, що це тяжіння до традиції проявилося в самій структурі фільму. Ірина Правило належить до продовжувачів традицій класичного кінематографа, яких, здається, серед молодої генерації не так багато. Це бачимо і в її кіномові, з переважанням «непомітного» монтажу, зі значною кількістю довгих планів і загалом неспішним, «вдумливим» ритмом. Це – і в ідейно-тематичному наповненні стрічок, з їхньою орієнтацією на «вічні цінності». Останні, щоправда, в наш час прийнято радше переосмислювати; втім, щоб щось реконструювати, потрібно, щоб це «щось» хтось зберіг.