Ім’я Ектора Бабенка (7.02. 1946 – 13.07.2016) – режисeра, сценариста, актора й продюсера майже невідоме українському глядачеві. Це й не дивно, бо жоден його фільм, попри те, що митця неодноразово було удостоєно загальновизнаних кінопремій, не демонструвався на радянських та українських екранах. В радянський час на перепоні ставало українське прізвище митця, а в незалежній Україні на розвиток вітчизняного кіно виділяли мізерні кошти, заповнюючи кінопростір в основному російською кінопопсою.

Ектор Бабенко народився в місті Мар-дель-Плата (Аргентина) в сім’ї емігрантів. Його батько походив з України, а мати – з Польщі (була єврейкою з Варшави). Дитинство і юність Ектор провів у Аргентині, де здобув освіту і почав працювати кравцем. У 17-річному віці він перебрався до Європи і жив в Італії. 1969 року повернувся в Новий світ, але не в Аргентину, де після військового перевороту 1966-го все виразнішим став антисемітизм у державній політиці, а в Бразилію, де спершу довелося тяжко працювати. Та невдовзі він стає помічником бразильського режисера Роберту Фаріаса в роботі над документальною стрічкою про гонщика Емерсона Фіттіпальді «O Fabuloso Fittipaldi». Вже 1975 р. Ектор прийняв громадянство Бразилії. Тоді ж вийшов перший самостійний фільм Ектора «Король ночі», який зробив його ім’я відомим у Бразилії. Наступний фільм «Лусiу Флавiу, пасажир Агонії» (1977), в якому йшлося не тільки про «бразильського Робін Гуда», а й про жорстокість військової диктатури в Бразилії, закріпив перший успіх. За цю кінороботу режисер був удостоєний премії глядацької аудиторії фестивалю в Сан-Паулу.

Світову славу Бабенку принесла стрічка «Пішоте, закон найслабшого» (1980) за книгою Жозе Лоузейру «Дитинство мерців». Цей фільм, який вийшов на екрани 1981 р., приніс режисерові дві премії: «Срібний леопард» фестивалю в Локарно і почесний приз кінофестивалю в Сан-Себастьяні. Також фільм було номіновано на «Золотий глобус» як кращий іноземний фільм у США, це відкривало Бабенку шлях у Голлівуд. Наступний фільм – екранізація роману Мануеля Пуїга «Поцілунок жінки-павука» (Kiss of the Spider Woman, 1984) – здобув «Оскара» (І премія в номінації найкращий актор) і мав ще три номінації на цю премію. Тоді ж, у 1985-му, режисер здобув за цей фільм спеціальний почесний приз МКФ у Токіо.

Наступних два кінофільми було знято в Голлівуді. Це «Чортополох» (Ironweed) та «Гра в полях Господніх» (At Play in the Fields of the Lord). У першому (1987) головні ролі виконували знаменита Меріл Стріп (рекордсменка за кількістю номінацій на «Оскар» (всього 19, і тричі здобувала нагороду) та Джек Ніколсон (відповідно 12 номінацій і два «Оскари»). Вони зіграли ролі нещасливого подружжя, яке розпалося через трагічну випадковість, що призводить до занепаду чоловіка. У другому фільмі (1990), знятому за романом Петера Матісена, показано красиву, але сумну драму, дія якої відбувається в амазонських джунглях. Тут, на індіанських землях, білі люди знаходять золото, а індіанці їм тільки «заважають»… Режисер виступає проти дискримінації невеликих народів.

Після цього в роботі настала вимушена семирічна перерва: ще після фільму «Поцілунок жінки-павука» у Бабенка виявили рак лімфатичної системи, 1995 року йому зробили операцію з пересадки кісткового мозку. Цей період був важким і в особистому плані. Бабенко розлучився і одружився з бразильською актрисою Шушею Лопес, потім з Барбарою Пас. (Від двох попередніх шлюбів із Ракель Арно та Фіореллою у нього було дві доньки – Міра й Жанка).

Під час хвороби і пізніше, протягом 15 років, його лікарем був онколог Драузіу Варелла, книгу-бестселер якого 2003 року Ектор перенесе на екран у фільмі «Карандіру (Carandiru). (Перед цим, у 1998-му, Бабенко зняв «Просвітлене серце» / Foolish Heart, в основу якого лягли власні спогади про себе-підлітка.) Карандіру – назва головної тюрми Сан-Паулу. Книга базувалася на реальних історіях в’язнів, які нерідко ставали жертвами сексуального насильства. Це стало однією з причин повстання, яке було придушене владою (загинуло бл. 100 осіб). Після цього внаслідок протестів громадськості тюрму було закрито і зруйновано. Цей фільм, що мав великий успіх, означав новий етап у творчості режисера. «Карандіру» принесло Бабенку найбільше нагород: 7 (!) премій кінофестивалю в Гавані, 2 премії, зокрема ґран-прі, бразильського кіно, премія кінофестивалю в Картахені за кращий фільм.

Далі були фільми «Минуле» (Elpasado, 2007) за романом Алана Паулса «Размови з богами» (Words with Gods – епізод «Людина, яка вкрала качку»), «Мій індійський приятель» (Meu Amigo Hindu, 2016). Але здоров’я режисера суттєво погіршувалося з кожним роком, що впливало на його творчу діяльність, не давало реалізувати творчі плани. 13 липня 2016 р. в лікарні Сан-Паулу він помер від інфаркту… (За матеріалами ЗМІ)