Наш земляк, всесвітньо відомий і визнаний прозаїк-романтик Костянтин Георгійович Паустовський, – неперевершений майстер новели – ліричної, патетичної, іронічної, гумористичної. Навіть найбільший його твір – улюблена читачами шестикнижкова «Повість про життя» – теж має новелістичний характер, містить численні оповідання, об’єднанні наскрізними героями, єдністю думки і теми. Та це не є підставою для ігнорування творчих досягнень митця в драматургії, що, на жаль, спостерігається протягом півстоліття. Адже Паустовський все життя пристрасно любив театр, для нього кожна вистава була «і святом, і мукою»: осяяна світлом і позолотою ошатна глядацька зала, зміна епох і стрімкий лет людського життя на сцені поєднувалися з іноді болісними роздумами про долю героїв. «Це перетворення у зримі, відчутні, зовсім конкретні речі чудової вигадки, наповнення вигадки справжнім життям, збагачення життя вигадкою, уявленням, силою образів». Тож, як ми знаємо і любимо сонети Шекспіра, хоча в нашій свідомості він завжди великий драматург, так не забуваймо драматургію письменника-новеліста Паустовського.

Адреса перших театральних вражень К. Г. Паустовського – Київ, місто великих культурних традицій. За свідченнями письменника, у Києві початку ХХ століття «була хороша опера, український театр із славетною Заньковецькою і драматичний російський театр Соловцова – улюблений театр молоді». Восьми-дев’ятирічний хлопчик разом із батьками та родичами Паустовськими-Сагайдачними з Білоцерківщини мав щасливу нагоду в 1900–1902 роках у приміщенні театру Бергоньє (вул. Фундуклеївська № 5, сучасна вул. Б. Хмельницького) побачити вистави української трупи Марка Кропивницького під керівництвом Панаса Саксаганського і Миколи Садовського за участю Марії Заньковецької. Навіть зовсім не звичних до театрального дійства глядачів вистави українського театру корифеїв глибоко хвилювали своєю внутрішньо багатою художньою простотою. У «Наталці Полтавці» Івана Котляревського Заньковецька і Садовський вели за собою всю виставу: м’яке світле мецо-сопрано Заньковецької і оксамитовий теплий баритон Садовського створювали чудове поєднання вокальної партії з драматичним ритмом ролі. Народна артистка СРСР О. О. Яблочкіна згадувала про особливу, «додаткову правду» в театрі корифеїв української сцени. «Ми вчилися в Заньковецької, у Кропивницького, у Садовського і Саксаганського грати просто, природно і правдиво».

Юний Паустовський полюбив Соловцовський театр, його синю оксамитову оббивку і маленькі ложі. «Після вистави мене не можна було забрати з театру жодною силою, доки не гасили світло…» Але по-справжньому Костянтин став театралом під час навчання в Київській першій (Олександрівській) гімназії. У гімназії, де основи виховання і викладання було закладено відомим педагогом і хірургом М. І. Пироговим, високоосвічені вчителі прилучали гімназистів до високої культури. «З цієї гімназії вийшло багато людей, причетних до науки, літератури і особливо театру», ­– згадував Паустовський. Зокрема, це сценограф, соратник Леся Курбаса Вадим Меллер, реформатор театру Микола Фереггер, видатний драматург Михайло Булгаков, режисер І. Берсенєв, драматург Б. Ромашов, естрадний співак Олександр Вертинський. Проте відвідування театральних вистав гімназистам обмежували: лише за письмовим дозволом інспектора не частіше одного разу на тиждень. Щодо українських театрів були особливі застереження для учнів усіх середніх навчальних закладів. Але юнаки підробляли інспекторські дозволи, особливо коли це стосувалося вистав у Соловцовському театрі за участю талановитої актриси Олени Полевицької.

В експозиції Київського національного музею російського мистецтва увагу відвідувачів незмінно привертає чудовий портрет Олени Полевицької відомого художника Бориса Кустодієва. Тут їй 25 років, вона бездоганно гарна, має шляхетну поставу й особливу привабливість. Через вісім років, у 1913-му, юний Паустовський побачить її такою ж, але вже не ученицею музично-драматичної школи,а провідною актрисою одного з найкращих провінційних театрів – Харківського, який створив свій філіал у київському театрі «Соловцов». Саме під керівництвом головного режисера цього театру М. М. Синельникова О. Полевицька підготувала свої найкращі ролі за Достоєвським, Тургенєвим, Островським. «Ми чатували Полевицьку після вистав поблизу акторського під’їзду», – згадував К. Паустовський через багато років. «Вона виходила – висока, ясноока. Вона посміхалася до нас і сідала в сани. Струшувалися дзвіночки. Їхній дзвін віддалявся вниз до Миколаївської вулиці, зникав у сніговій її глибині. Ми розходилися по домах… Палали щоки. Молоде і палке наше щастя… не давало заснути… Воно співало всю ніч крізь теплий сон свою вічну пісню про любов і журбу».

Піснею «любові й журби» була вистава «Дворянське гніздо» з Полевицькою у головній ролі Лізи Калітіної – цнотливої, правдивої, високодуховної дівчини. В експозиції «Київського музею К.Г.Паустовського» можна побачити дореволюційну листівку – О.Полевицька у ролі Лізи Калітіної, а також подарунок Музею відомого києвознавця М.Б. Кальницького – листівку з О. Полевицькою в ролі Катерини з вистави «Гроза» з автографом 1960-х років. А про Настасію Пилипівну з вистави за Ф. Достоєвським «Ідіот» Паустовський схвильовано розповів через чверть віку вустами одного з героїв роману «Виблискуючі хмарини».

Олена Олександрівна Полевицька іноді мала нагоду повертатися до київських глядачів, яких поважала й цінувала. Наприклад, театрального сезону 1916–1917 років, 1923 року з гастролями за часів еміграції. Тоді кияни побачили виставу за п’єсою Володимира Винниченка «Чорна Пантера та Білий Ведмідь», де Полевицька була хвилююче переконливою в трагічній ролі головної героїні Рити. Ця вистава мала неоднозначну пресу: якщо авторитетний часопис «Театр» (1923, № 25) визнавав, що в «Пантері» грає «велика й яскрава актриса», то київська «Пролетарська правда» 14 квітня 1923 року накинулася на виставу і весь репертуар Полевицької, які, на думку рецензента, відстають од життя «неначе не було революції».

1960 року вже добре знаний і популярний письменник К. Паустовський одержав приємного листа, безпосередньо пов’язаного з його автобіографічною повістю «Давні роки» – першою частиною «Повісті про життя»: «Дорогий Костянтине Георгійовичу! У грудні 1955 року повернулася я, нарешті, на Батьківщину… Невдовзі я стала одержувати від моїх знайомих і незнайомих друзів виписки і передрук із Ваших книжок, де згадується моє ім’я. Це наповнило моє серце великою радістю і гарячою вдячністю Вам… Я потрапила під очарування Вашого тонкого, вишуканого, глибоко захопливого таланту… Мені б дуже хотілося почитати Вас по радіо. Що би Ви побажали почути у моєму читанні, що довірили б Ви мені?» Фотокопію цього листа можна побачити в експозиції «Київського музею К. Г. Паустовського».

1919 року в Києві почав видаватися часопис (газета) театрально-художнього спрямування «Театр», де Паустовський залюбки став працювати літературним секретарем. Саме в той час на сцені театру «Соловцов» талановитий режисер Костянтин Марджанішвілі поставив п’єсу іспанського драматурга Лопе де Вега «Фуенте Овехуна», яка стала надзвичайно популярною в революційний час: з 1 травня 1919 року 40 вистав відбулися поспіль, щоденно, при повній залі схвильованих і прихильних глядачів. Часопис «Театр» відгукнувся на виставу схвальною рецензією.

З багатьма режисерами, акторами, драматургами Паустовський познайомився в «Літературно-Артистичному товаристві» в Києві на Миколаївській вулиці, в підвалі готелю «Континенталь», у «Київському літературно-артистичному клубі» («КЛАК»). У романі М. Булгакова «Біла гвардія» «КЛАК» названо «ПРАХ» (Поети, Режисери, Артисти, Художники). У лютому–березні 1919-го «КЛАК» було перейменовано в «ХЛАМ» (Художники, Літератори, Артисти, Музиканти) «не через зневагу до мистецтва, а тому, що тоді все і вся перейменовували» (І. Еренбург). Завсідниками ХЛАМ’у були М. Я. Агнівцев із театру-кабаре «Бі-ба-бо», О. Р. Кугель і М. М. Євреїнов із театру «Криве дзеркало», театральні художники Вадим Меллер і Олександра Екстер та інші. Там Костянтин Паустовський побачив авторське артистичне прочитання своїх творів у виконанні однокашника Олександра Вертинського.

1937 року письменник Юрій Олеша звернувся до давнього друга К. Паустовського з листом через «Литературную газету» (№ 46), у якому серед інших важливих і нагальних питань було прохання написати п’єсу: «У Вас є фантазія, почуття драматичного, вміння ліпити фігури, людяність, теплота, гумор». А професійний драматург і театральний критик Л. Малюгін 1938 року висловив переконання: «Паустовський може збагатити нашу драматургію». Це надало впевненості письменникові у відповідальному кроці на новій для нього творчій стежині – драматургічній.

Для першої драматургічної спроби К. Паустовський обрав сюжет, який його хвилював з 1935 року, коли письменникові пощастило бути присутнім на концерті Московського оперного театру ім. В. І. Немировича-Данченка на одному з військових кораблів Чорноморського флоту. Про це він написав в оповіданні «Музика Верді» («Правда», 2 січня 1936 р.) і в розділі «”Травіата” на кораблях» повісті «Чорне море» (перша публікація – альманах «Год ХІХ», № 9, 1936). Роботу над п’єсою «Прості серця» (у чотирьох діях, шести картинах) було завершено у квітні 1939 року. Київський музей Паустовського має унікальне прижиттєве видання цієї п’єси (видавництво «Искусство», наклад 6 тис. примірників), але вже друге – 1963 року. П’єсу взялися ставити різні драматичні театри Росії та України. У Москві велику зацікавленість виявив театр Вахтангова, поставив театр Революції (сьогодні – ім. В.Маяковського), в Україні – театри Харкова і Києва.

6 квітня 1939 року на адресу директора Київського російського драматичного театру Латинського було надіслано примірник п’єси «Прості серця», 11 квітня 1939 р. було підписано договір на постановку, а 22 листопада відбулася прем’єра, підготовлена головним режисером театру народним артистом СРСР Костянтином Павловичем Хохловим.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)