Мюзикл... Що спадає глядачеві на думку, коли він чує це слово? Напевно, ексцентрика, бурлеск, яскрава хореографія, музика, що закарбовується в пам’яті, розважально-ліричний настрій. Усі ці компоненти є в романтичній трагікомедії «Ла-Ла Ленд» молодого режисера (в січні йому виповнилося 32 роки) Демієна Шазелла.

Чому ж фільм викликав таке захоплення у кінокритиків, а в прокаті окупився в багато разів? Сюжет, на перший погляд, заїжджений (основний аргумент його противників). Приваблива і по-доброму наївна старлетка Міа (у виконанні Емми Стоун) працює в кав’ярні на території однієї з найбільших кіностудій Голлівуду. Віддаючи замовлення черговій примі, на її місці в майбутньому вона бачить себе. У вільний від роботи час Міа відвідує численні кастинги і проби, що закінчуються традиційним «Ми вам зателефонуємо». Якось на вечірці вона зустрічає товариша по нещастю – піаніста Себастьяна (в цій ролі – Райан Гослінг, з такими ж сумними очима, як і в Кері Гранта), що переходить з однієї роботи на іншу, але палає мрією відкрити власний джазовий клуб.

Так зустрічаються дві самотності й за допомогою танцю та пісні висловлюють свої емоції – стандартні прийоми канонічного мюзиклу.

Фінал можна (і слід) трактувати по-різному, але одне не викликає сумніву: не відбулася б ця зустріч – не відбулися б і головні герої. На мій погляд, саме цей месидж ключовий: шукаючи партнерів по життю, ми шукаємо самі себе і, знаходячи, стаємо іншими, щось отримуємо і щось віддаємо. Іншими словами, це демонстрація відомого афоризму, який доведеться перефразувати: «За кожною великою людиною стоїть її друга половина».

Продемонстровано це завдяки, насамперед, майстерності двох головних артистів, які вже не вперше грають закоханих, але вперше – довершено. Це підтвердило і журі Венеційського МКФ, присудивши Стоун кубок Вольпі за кращу акторську роботу, вже не кажучи про «Оскар». Якби любов можна було відчути в повітрі і це сприйняття передавалося через екран, то зал кінотеатру завдяки Гослінгу–Стоун розчинився б у блаженному тумані, що затьмарює собою все і вся.

Технічно-музичну частину фільму відшліфовано до блиску. За мальовничі пейзажі Лос-Анджелеса відповідав швед Лінус Сандгрен, що застосував широкоекранну технологію Panavision у спробі досягти сяйва знаменитих мюзиклів. Хореографію доводила до потрібного рівня Менді Мур, яка у США відома так само, як у нас Раду Поклітару. Написав композиції колишній однокурсник Шазелла по Гарварду Джастін Гервіц, а слова до них – Бендж Пасек і Джастін Пол. Саме проникливим пісням (зокрема City of Stars, яка звучить нині повсюдно) зобов’язана левова частка успіху фільму.

Окремим аспектом стало рішення Шазелла торувати стежину класичних мюзиклів, немов віддаючи їм шану, – знімати танцювально-музичні сцени без монтажних склеювань, слідуючи модній нині тенденції, найбільш яскраво вираженій у фільмах Алехандро Гонсалеса Іньярріту «Бердмен» і «Легенда Г’ю Гласса» (а в класиці – у стрічках Тарковського й Гічкока).

Власне, так знятим епізодом і відкривається фільм – на автомобільній естакаді, в довжелезному заторі, десятки водіїв раптово починають співати і танцювати не тільки біля власних авто, а й на них.

І після «Ла-Ла Ленду» глядач вийде із залу з вірою в це просте диво. Можливо, якщо красиво затанцюємо і заспіваємо, припиняться війни? Можливо?..