На прес-конференції напередодні 67-го Берлінського МКФ команда відбірників стрічок на чолі з директором Дітером Коссліком розповідала про фільми. На запитання кореспондента «Deutche Welle», чи будуть стрічки про Україну, про Донбас, керівниця програми «Generation 14plus» повідомила, що покажуть українську стрічку «Школа № 3». Утім, (70 хв., Польща, Чехія, Естонія). Ця документальна стрічка містить повний виступ О. Сенцова на суді в Росії. Абсолютно спокійна мужня людина з великим почуттям гідності в останньому слові звертається (російською мовою) до присутніх із розповіддю про суть справи, фактично політичного процесу, про справжнє обличчя Росії-агресора, про три категорії росіян: тих, хто сліпо підтримує дії російської держави, тих, кого це не обходить, і людей, які розуміють агресивну суть цієї політики. Саме до них Олег і звертався з гаслом «боротися і не боятися». Ліпшої пропаганди на користь України годі й придумати. Дивує, як терпляче майже до кінця вислухав цю промову суддя. Думається, що і на персонал, на охорону і російських журналістів ця промова справила велике враження. Вирок – 20 років ув’язнення в колонії суворого режиму в Якутії і 10 років його товаришу Кольченку – шокує людей світу. Шириться міжнародний рух за звільнення Олега Сенцова.

У програмі «Generation 14plus» документальну українсько-німецьку стрічку «Школа № 3» (українська режисерка Єлизавета Сміт (Костиркова), німецький театральний режисер Георг Жено, сценарій Наталії Ворожбит) показували тричі. Вона, як і «Процес», збирала переповнені зали. Йдеться про школярів м. Миколаївки на Донбасі під час воєнних дій за звільнення Слов’янська від сепаратистів. 2014 року після їхнього обстрілу Миколаївки було зруйновано середню школу № 3. Після цих подій, щоб підготувати для школярів свято св. Миколая, сюди приїхали волонтер Єлизавета Сміт і німецький режисер Георг Жено, який перед цим побував у м. Щастя та Попасній. Він працює з молоддю в Театрі переселенця. Наталя Ворожбит як волонтер привезла в школу парти зі Слов’янська. Жено цікавило, що відчувають діти, у що вірять, переживши екстремальну ситуацію. У виставі виступали 13 школярів. З часом було вирішено на її основі зняти документальний фільм, щоб зафіксувати час і події. Ті діти підросли, стали підлітками 15–17 років. І розповіли про свої переживання, спричинені обстрілами, війною, евакуацією. Вони були свідками, як на вулицях міста з’являлися то бойовики, то українські військові. Спершу вони, «діти Донбасу», насторожено ставилися до своїх кураторів із Центральної України. Потім почали нормально контактувати. Хоча на екрані чергуються монологи школярів, але дія динамічна, бо кожен розповідає щось нове. Глядачі уважно слідкували за героями фільму, переживали, сміялися, аплодували. Вони побачили, що в провінційному українському містечку живуть розвинуті, культурні, зі смаком убрані, ввічливі, мудрі й наївні, чисті душею молоді люди. Якщо дівчатка розповідали, як їхні матері ридали під час вибухів, то хлопчики пригадували, як їх з мамами евакуювали з міста, а там залишалися батьки, і охоплювала тривога за їхню долю. Один хлопчик переживав за свого собаку, якого він випустив, щоб той сховався від пострілів. Другий розсудливо заявляє, що воєн не повинно бути ні в Україні, ні взагалі у світі. Старшокласниця розповідає про свого17-тирічного друга, якого, зовсім не навченого військовій справі, відправили на місце бойових дій, і його було відразу вбито. «Хіба ж можна таких посилати на війну?» – гірко з докором закидає вона дорослим. На запитання про мрії одна дівчинка каже, що ніде, крім Миколаївки, ще не була, але мріє побувати де-небудь, особливо в Парижі. Інший школяр повідомляє, що після повернення в рідне місто розробив цілу програму про освіту, і про багато чого ще, і має намір полетіти в космос… Не всі, звісно, такі. Ми побачили і хлопця, який повідав свою історію суржиком. Перш за все він заявив, що батьки не мають балувати своїх дітей. Бо наслідки – погані. Він сам – приклад цього. Життя в нього через уседозволеність не склалося: запустив навчання, почав курити, пити, приймати збуджувальні пігулки…

Журі цієї конкурсної програми присудило стрічці «Школа № 3» Ґран-прі в номінації «Повний метр». У рішенні комісії підкреслювалося, що, попри війну, діти продовжили вчитися, мріяти про майбутнє. Фільм показує, що війні не вдається взяти гору над емоційним світом молодих героїв, а їхні індивідуальні історії, хоч і травматичні, сповнені гумору і мрій… До цієї відзнаки додалася ще й грошова премія – 7500 євро. Дівчинка, що мріяла подорожувати, та майже всі герої кінорозповіді, що прибули на показ фільму, який самі побачили вперше, ще й пройшлися з прапором України червоною доріжкою. Критики відзначили, що це вперше документальна стрічка отримала таку нагороду. Недарма ж цей МКФ вважають політично заангажованим. Фільм заслуговує на цю відзнаку, і в той же час вона є і знаком підтримки України світовою спільнотою. Голова Держкіно Пилип Іллєнко пообіцяв Єлизаветі Сміт (Костирко), випускниці КНУТКТ ім. І. Карпенко-Карого, державну фінансову підтримку на її майбутній фільм.

На кіноринку «Берлінале» вперше був чималий стенд України розміром 24 кв. м. Значний матеріальний внесок в його організацію зробив БФ Ігоря Янковського «Ініціатива заради майбутнього». На стенді демонструвався ролик із найцікавіших і вдалих кадрів різноманітних українських стрічок, які представляли їхні режисери, продюсери. Увазі покупців і гостей кіноринку пропонувалися чотири стрічки: «Мустафа» Мухамеда Сарихалила, «Слуга народу» Олексія Кирющенка, «5 терапія» Аліси Павловської, «Мир вашому дому» Володимира Лерта.

У програмі світових прем’єр привернули увагу два «жіночих» фільми. Їхня тема – стосунки людини і природи. Це «Про тіло і душу» угорської режисерки Ільдіко Еньєді та «Слід» польської режисерки Агнешки Холланд. Еньєді, яка свого часу отримала головну нагороду в Каннах за фільм з Олегом Янковським у головній ролі, повернулася в кіносвіт після 18 років мовчання. Угорський фільм починається чудовим зображенням зимового лісу, де панують тиша і спокій, де поволі ходить пара оленів, добуваючи собі корінці з-під снігу. Олениха зупиняється і замріяно дивиться великими очима кудись удалину або йде за супутником. Він же спостерігає, чи все з нею гаразд. Потім перед глядачем – трудові будні скотобійні. Ритмічно повторюються одноманітні дії: серед корів із добрими очима вибирають чергову жертву. Її міцним ударом у голову забивають, здирають шкуру, зважують тушу, ріжуть на шматки і складають, щоб потім відправити в торговельну мережу. Кров змивають, дезінфікують усе чисто, потім ідуть за наступною жертвою. Дехто з робітників, звикнувши до вбивства, стає циніком. Та не всі втрачають людяність. Над новою співробітницею, профі в професії, але якоюсь дивною, несміливою дівчиною в реальному житті, починає цинічно кепкувати один із колег. Управитель, скромна, розчарована в особистому житті людина, бере її під свою опіку. Поступово між ними народжується взаєморозуміння, а потім – ніжне світле почуття, попри жахи навкруги. Вони – як ті олені, що час від часу з’являються перед нами. Режисерка підкреслює, що в найжахливіших умовах людина може зберегти здатність бути доброю, люблячою, толерантною. (Дехто з глядачів зізнавався, що після фільму йому вже несила їсти м’ясо.) Фільм здобув «Золотого ведмедя», приз FIPRESСI й Екуменічного журі. У стрічці Агнешки Холланд «Слід» теж ідеться про жорстокість людей щодо звірів. Серед чудової природи в лісах і на полянах цілий рік, навіть у заборонений період, відбувається полювання місцевих начальників і їхнього оточення на вовків, зайців, кабанів, лисиць. А після полювання все закінчується оргіями. Серед мисливців опинився навіть ксьондз, який у костьолі звертається до віруючих зі словами про користь полювання, бо воно сприяє відновленню природи, знищенню хворих звірів. Місцева вчителька, яка живе в гармонії з природою, бореться з цим брутальним натовпом, пишучи листи у всі інстанції. Але закони не працюють. Навіть її двох собак і ручного кабана вбили. І тоді вона стає на шлях помсти. Час від часу дивною смертю помирає хтось із нахабних мисливців. Не раз біля них бачать сліди косуль. Вчительку не раз допитують як свідка. Вона роз’яснює, що це помста звірів. І тільки тоді, коли вона мішком кісток убитих косуль б’є по голові ксьондза, що порається біля авто, і вбиває його, ми розуміємо, що всі вбиті раніше мисливці – справа її рук. Месидж – «помста за помсту, кров за кров» – очевидний. Отримавши приз імені Альфреда Бауера за «нові перспективи в кіно», Агнешка Холланд зі сцени войовниче повторила: «Світ має змінитися!». Не всім глядачам сподобався такий шлях викорінення зла.

Багато хто очікував на вручення «Золотого ведмедя» Акі Каурісмякі. Однак цього не сталося, можливо, через політичну мотивацію МКФ. Актуальний іронічний фільм на підтримку біженців «По той бік кордону» фінського режисера фактично повторив тему стрічки «Берлінале», нагородженої головним призом минулого року. Каурісмякі отримав «Срібного ведмедя» за кращу режисуру, але поставився до цього скептично, навіть не пішов за статуеткою, тож директор і ведуча «Берлінале» мусили спуститися зі сцени, щоб вручити йому нагороду в залі.

Героїнями своїх стрічок зробили жінок-співачок французький режисер африканського походження Ален Гоміс («Фелісіте») і чилійці Себастьян Леліо і Гонсало Маса («Фантастична жінка»). В першій – темпераментна вольова співачка з Кіншаси, столиці Конго, бореться за життя свого покаліченого сина.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)