Олександр Ігнатуша (н. 3.11.1955, Київ) – український актор і режисер, заслужений артист України (2016). Закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (1976) і Вищі курси Держкіно СРСР (1984) у Москві. Як режисер дебютував студентськими роботами «Візит» та «Шукачі перлин». Поставив фільми: «Йордань» (1988), «Цвітіння кульбаби» (1992), «Прийдіте, поклонимось!» (1993), «Мамо, я льотчика люблю» (2012). Знімався у фільмах «Дарунок долі» (1977), «Оглядини» (1979), «Куди він подінеться?» (1981), «Щасливий, хто кохав» (1986), «Увійдіть, стражденні!» (1986). Зіграв міліціонера у серіалах «Свати-3», «Свати-5», «Свати-6». У 2005 році видав CD «Білий вовк».

– В альбомі «Білий вовк» 11 композицій на слова Ірини Жиленко, Івана Драча, Бориса Олійника, Леоніда Кисельова, Валентини Савелюк та одна – авторська. Як, де і коли ви презентували його, пане Олександре? Які були відгуки? Як поставились до пісень автори текстів?

– Презентація відбулася в київському клубі-кнайпі «Купідон» 7 лютого 2005-го. Спасибі видавництву «Темпора» та її керівникові чарівній Юлії Олійник! Потім 12 січня 2006-го я подарував собі і друзям вечір у Будинку кіно, до свого 50-річчя. Відгуки в пресі були, але не в центральних газетах. Телеканал «Культура» записав виступ і крутить його інколи. Сашко Євтушенко по телефону похвалив і у своїй книжці згадав. Стосовно Жиленко, Драча, Олійника – вони не скакали від радості і не плакали від щастя, а лиш милостиво прийняли пісні на їхні тексти разом з дарчими дисками як належне. Напевно, так і годиться класикам! Вірші моєї мами... Я видав книжечку до її 80-річчя. 200 примірників. Лишився один (!). Як хочете – дам почитати... Подарувати, на жаль не зможу, поки не зроблю друге перевидання тиражу. Здається, все…

– Отже, ви встигаєте втілювати різні мистецькі задуми?

– Хочеться встигнути створити щось нове, свіже. А часу для цього замало… Адже я кидаюся в різні боки: пишу сценарії, намагаюся запуститися з фільмом як режисер, шукаю інвесторів. А заробляю на хліб тим, що озвучую фільми, записую голосову рекламу, зрідка знімаюся в епізодах у російському «милі». Певна річ, тепер – ні.

– Які ваші найновіші ролі в кіно? І чи були такі, в яких ви відмовились зніматись?

– Був скандально-провокативний російський фільм «Матч», куди мене запросили на роль поліцая, що здавав київських євреїв до Бабиного Яру. Автори дали йому ім’я (увага!) Тарас Григорович. Я хотів прийти на ті проби, щоб подивитися на продюсерів, режисера. Але до цього не дійшло, видно, щось відчули або вже знайшли підходящого виконавця, Остапа Ступку. Потім на передачі в Савіка Шустера ми дискутували з продюсерами з Москви. Брудна історія.

– Ваша режисерська робота «Цвітіння кульбаби» – це, по суті, психодрама про те, як сільський юнак через свою незалежну вдачу потрапив на лаву підсудних. Одначе і після звільнення з в’язниці його продовжували переслідувати. Це – стрічка про те, як озлоблення одних і зрада інших штовхають молоду людину на нерозсудливі вчинки. На щастя, під сонцем живуть не тільки мерзотники... Інший же фільм, «Прийдіте, поклонимось!», на релігійно-духовну тему. Обидва сюжети – серйозні, глибокі, непрості. Чому саме така тематика?

– З «Кульбабою» запустився – бо це був, як мені здавалося на той час, гострий і цікавий сценарій, – на студії ім. Олександра Довженка. Автор – молодий полтавець Олег Мартіян. Я туди, звичайно, вплів і політику, і синьо-жовті прапори. Це – у Полтаві. У 1991-му! Та їх не бачили там з часів УНР. У мене знімалися і співали хлопці з «Рутенії» – Толя Сухий і покійний Кость Єрофеєв. У фільмі звучать три пісні гурту. На пісню «Забери мене, Пан Амерікан» я навіть зробив щось на кшталт першого відеокліпу… Подивився нещодавно свій фільм і з полегшенням відзначив, що не соромно за нього. Якби у нашій країні існувала система кінопрокату, думаю, на нього й сьогодні пішли б…

Мав приємність бути запрошеним минулого року на міжнародний кінофестиваль в Одесу з цим фільмом. Його показали в програмі «Забуті фільми», чи щось таке… Був ошелешений реакцією одеситів і глядачів з інших країн. Виявилося, що я багато чого там передбачив: проблеми з Донбасом, корумпованість нової української влади, «відкрив» для багатьох Голодомор 1932–33 років…

Документальну повнометражну стрічку «Прийдіте, поклонімося!» знімав, щоб пояснити людям і собі, що Русь – це не Росія, а Україна. І що Апостол Андрій, стоячи на київській кручі, хрестив киян у Дніпрі, Почайні, а не в Москва-ріці. Я досі не збагну, як митрополичий стіл і шапка Мономаха опинилися в Москві!.. Ну, та це питання радше риторичні…

– Стрічка «Мамо, я льотчика люблю» (2012) мені сподобалась тим, що вона не тільки цікава як драма, а що вона – українська. А який був ваш задум? Чому така тема і такі актори? І чи подавали цей фільм на кінофестивалі?

– «Мама» до мене потрапила випадково. Це був нещасливий проект. За нього бралися різні режисери і з різних причин, а почавши, не закінчували роботи. Сьогодні я переконаний, що тодішнє керівництво хотіло просто завалити цей проект руками режисера, який давно не знімав. Бюджет було вже наполовину розтрачено, часу на підготовку – два тижні (!). Якби не моя професія актора і дружба з колегами по сцені, я б не встиг знайти виконавців на головні ролі. Знімали взимку, коли світлого часу обмаль, апаратура стара, зібрана з того, що залишилось на студії Довженка. На символічні зарплати не хотіли йти працівники, що звикли працювати на комерційних проектах. Виручили старі довженківці, справжні лицарі кіно. Дяка їм! Ледве дотягли, вклалися у знімальні строки, бо тодішня дирекція щоденно скиглила про те, що гроші закінчуються. В результаті повернули державі понад 900 тисяч грн. Майже мільйон! Фільм у підсумку вийшов зовсім непоганий. Він мав би свого глядача і свою касу, та от для Держкіно і тодішнього керівництва студії виявився небажаною дитиною. Грошей на рекламу дати не захотіли. Тому потенційний дистриб’ютор не взяв фільму в прокат. Щоправда, потім його два-три рази показали по телебаченню.

– Ви знімалися у стрічках: «Дарунок долі» (1977, Юрко), «Оглядини» (1979, Лялін), «Куди він подінеться!» (1981, Гороня), «Щасливий, хто кохав» (1986), «Подарунок на іменини» (1991) та ін. Отож, де легше зніматись?

– Згадуєте фільми, які густро припорошені пилом і де в мене не найкращі роботи. З найбільш вдалих – «Ар-хі-ме-ди!», «Взяти живим», «Увійдіть, стражденні!», «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», не так давно – «Осінні спогади». А ще у Празі, в телевізійному багатосерійному фільмі я зіграв генсека Брежнєва. Шкода, наші телеканали не купили його (ми з продюсером чеським пропонували).

Легше зніматись у хороших режисерів, за хорошими сценаріями! Люблю Михайла Іллєнка – у нього знявся в новому фільмі. Дай Боже, аби вистачило грошей і совісті у влади, щоб Михайло міг його доробити!

– Свого часу ви працювали в Київському театрі ім. Лесі Українки, в Київському театрі на Подолі. Були художнім керівником Київського експериментального театру. Від акторських робіт у театрі імені Лесі Українки – до режисури низки ігрових і документальних фільмів на Одеській кіностудії та студії «Укркінохроніка». Від стажування у США – до редакторської роботи на телеканалі «ІНТЕР». Ось такий широкий діапазон творчої праці. Де вам вдалося розкрити свої можливості на повну силу? В театрі чи в кіно? А може, на телебаченні?

– На телебаченні – точно ні, хіба в озвучуванні реклами… Пам’ятаєте – «Хлібний дар – тобі справжньому» і «Долар» про львівське пиво? Оце мої «зоряні перемоги» там! Театр люблю. Часом шкодую, що пішов з нього. Нині, щоправда, щоб не забути професію, граю в ангажементному театрі «Сузір’я» дві вистави. «Леттіс і Лавідж» і «Єврейський годинник». У останній я виступив і як режисер.

– Пане Олександре, ви озвучували фільм «Тачки». Розкажіть детальніше про цю роботу.

– Озвучення «Тачок» справді вдале! Я озвучував машину на ім’я Док Хадсон. Її в оригіналі озвучував Пол Ньюмен. Потім був «Рататуй» – цікава роль експерта по їжі Его. Із зовсім свіжих – озвучка «Безславних покидьків» Тарантіно. Обов’язково подивіться! Ці озвучення здійснено на студії «Ле Дуаєн» Богдана Батруха. Він робить велику справу, доносячи кращі голлівудські стрічки до українського глядача! У нього студія у Києві – за найвищими світовими стандартами! Дасть Бог, почне знімати й своє кіно! Дуже на це надіюся! Мій сценарій лежить у нього на столі...

Березень, 2016