Почну з очевидного: актор розкриває свої творчі можливості поруч зі справді талановитим режисером. Валерії Чайковській поталанило: такий режисер у неї був. Наприкінці 1970-х у Київський ТЮГ, де вона працювала, прийшов Микола Мерзлікін. Він згуртував довкола себе молодих перспективних акторів, серед яких була і Валерія, зумів вселити у них священний вогонь і… театр ожив, з’явились аншлагові вистави. Пам’ять про вчителя жива, і до його 80-річчя Валерія Чайковська зібрала матеріал для колективної книги спогадів і статей про Миколу Івановича – режисера і особистість. Презентації цієї книги – і в Києві, й у Львові – пройшли як справжнє свято. Хоча сьогодні важко здивувати оригінальними книжками, та цього разу, крім вечорів спогадів, презентації були й на телеканалі «Культура», й на радіопрограмах, і в пресі. Благородний вияв любові та вдячності набув резонансу, і видавництво випустило додатковий тираж.

Але мова сьогодні про Валерію Чайковську – акторку, народну артистку України. Вони ж не випадково зустрілися, ці двоє світлих людей, доля подарувала їм це щастя. Шкода, що воно було коротким, зате роль Валерії у виставі «Любов, джаз і чорт» за п’єсою литовського драматурга Юліуса Грушаса стала знаковою в її кар’єрі. З цією та іншими виставами Мерзлікіна театр об’їздив половину тодішньої неозорої країни, і скрізь зустрічав розуміння та захоплення глядачів. А її образ Беатріче приваблював теплом любові та здатністю на самопожертву; за зовні незрозумілою і навіть на позір неправильною поведінкою своєї героїні Валерія зуміла втілити глибший шар її духовного життя і ненав’язливо, тонко його виявити.

Як не випадковою була зустріч Чайковської і Мерзлікіна, так невипадковою в рідному ТЮГові на Липках була і роль місіс Сноу в «Поліанні» за Елеонор Портер у постановці Віктора Гирича. Вистава зворушлива. Це той випадок, коли повчальна мораль втілюється дуже талановито. А ще – її Рожева пані у виставі «Оскар – Богу» за Е.-Е. Шміттом, яку поставив Олексій Кужельний у театрі «Сузір’я». Йде ця не зовсім дитяча вистава з 2004 року, і завжди з незмінним успіхом, та й в інши містах також її сприймають тепло. Скільки на тих виставах пролито глядацьких сліз! Жертовність, благородство, оптимізм, очевидно, не можна зіграти – це сутнісні властивості людини. У цьому творі Шмітт торкнувся болючої теми – як бути з невиліковно хворими, приреченими дітьми? Він запропонував свій варіант гри, яка наповнить теплом ненав’язливої співучасті останні дні життя приреченого хлопчика. Для такої вистави потрібні неабиякі фізичні, а особливо душевні сили. Акторка щедро віддає їх, адже батьки і природа наділили її не лише акторським, а й людським талантом.

Не раз говорилося, що це велике вміння й дар – грати для дітей різного віку. Особливості своєї аудиторії Валерія Чайковська, без перебільшення, знає досконало – працює в ТЮГу після закінчення КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Анатолія Скибенка). Ця нелегка для підкорення аудиторія у виставах за її участю вживається в сценічну дію. А без акторської харизми тут не обійтися, бо ж діти відчувають, де фальш, підробка, а де – справжні почуття й акторська самовіддача, що дозволяє перетворитися в когось іншого і зажити його життям.

Королева у «Принці й принцесі», Світлана Маргаритівна у казці-грі «Догори дригом», Дороті у «Привиді замку Кентельвіль»… Сам перелік вистав, зіграних для дітей, чималий. Тішить юних глядачів її невимушене перевтілення, за яким – майстерність і досвід. Сама Валерія Чайковська з приводу своїх комедійних ролей сказала так: «Комедійний жанр важкий – смішити публіку дуже складно. І якщо це виходить, ти розумієш, що намацала якийсь новий хід у своїй професії». Вона мала на увазі свою Отаманшу розбійників у «Сніговій королеві».

Ролі у виставах для дорослих не менш успішні, Навіть якщо випадає перевтілитися в когось чужого власній природі, все одно з безпросвітної темряви людського співіснування якісь світлі промінчики вириваються, як це було в її Аманді у виставі «Скляний звіринець». Ці ролі не відповідають її природі, однак любов до театру сильніша. І потім: актор має грати все, що йому під силу. Тож її участь у таких виставах, як«Поліанна» – апофеозі гуманності й доброти – стає немов сатисфакцією за морально важкі спектаклі. А готовність акторки до експерименту засвідчує її Мод з вистави «Гарольд і Мод» Юрія Одинокого.

Кажучи про багатогранність таланту, не можна не згадати дует Валерії Чайковської з Галиною Стефановою у виставі «Марлені», поставлену Г. Александрович на сцені Центру Леся Курбаса. Це був вибух експресії й шалу перевтілення! Валерії – у Лені Ріфеншталь, Галини – у Марлен Дітріх. Наші акторки зуміли зіграти німкень – світових знаменитостей на схилі літ – настільки темпераментно, що ті знаменитості у кращому зі світів можуть тільки порадіти за себе. Сприяло перевтіленню цілковите порозуміння Чайковської зі Стефановою, бо хоча вони й не працювали в одному театрі, їх єднає спільний майстер – Микола Мерзлікін. А ще в обох є такі риси, як допитливість і бажання якомога більше дізнатися про свого персонажа, звідси – інтелектуальне наповнення ролі.

Ну і, нарешті, величезною втіхою і для акторів, і для глядачів є прем’єрна вистава «Соломон у спідниці» за п’єсою Людмили Улицької «Мій внук Веніамін» у постановці Катерини Степанкової. Ангажементна вистава з неабияким успіхом уже йде в містах України, а в середині липня її покажуть і в Києві. Подвійний бенефіс – Ади Роговцевої та Валерії Чайковської – вийшов блискучий. П’єса – проста побутова річ – насправді є досить складною для втілення, адже потребує не тільки частої зміни сцен (вистава чимось нагадала фільм, у якому немає обмежень ні в часі, ні в просторі. В театрі цього досягти дуже непросто, але це зроблено досить віртуозно). Глядач потрапляє в приватний інтимний світ родинного життя двох жінок – майстрині з пошиття одягу Фіри (Ада Роговцева) та акушерки Лізи (Валерія Чайковська). Бачимо їхні взаємини, дізнаємось про пережиту трагедію і Фірину мрію про щастя для свого єдиного сина Льови. Колізії, часто комічні, які виникають внаслідок сліпої віри матері, начебто вона найкраще знає, що потрібно для його щастя, тримають у напрузі до самого фіналу і залишають чудовий післясмак. У цьому ажурному поєднання комічного і драматичного у Валерії Чайковської є менше нагоди виявити гумор: її героїня тверезіша й розважливіша в поглядах на життя, їй належить «опускати» Фіру, що непохитно вірить у свою правоту, на грішну землю. Разом з тим Чайковська увиразнює центральний образ, в якому постала цілком несподівана Ада Роговцева.

Хочеться вірити: у вистави «Соломон у спідниці» також буде довге життя, адже п’єса Людмили Улицької за духом нагадує твори Шолом-Алейхема, тільки йдеться тут про євреїв радянських часів (час дії – шістдесяті роки), які вціліли в роки Голокосту, про їхнє життя. Катерині Степанковій і всім учасникам вистави вдалося поєднати Улицьку з Україною. Чудові українські акторки в образах колоритних персонажів Фіри і Лізи є надзвичайно органічними, а їхнє проживання на сцені доповнює молода акторська пара, а також скрипкова музика у виконанні Ярослава Попадюка.

…Близько ста ролей в театрі і тридцять у кіно – немалий ужинок. Валерію Чайковську часто запрошують до участі в телесеріалах на вікові ролі. Однак останнім часом вона відмовляється, адже робота в серіалах сьогодні рідко приносить істинному акторові моральне і творче задоволення.

Доля прихильна до неї в особистому житті: чоловік Валерії – актор, свого часу партнер по сцені, нині педагог Віталій Савчук. Тішать успіхами донька й син, стежину в майбутнє кладуть маленькі внучата. Статус дружини, матері й бабусі гармонійно доповнює акторське щастя.

Акторське щастя – це коли виходиш за межі власного «я», стаєш кимось іншим і коли глядачі стають так само щасливими від зустрічі з тобою і з тим іншим.