Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії», що цьогоріч увісімнадцяте відбувся в Херсоні, демонструє своє «повноліття» та розвиток не тільки небаченою досі масштабністю (29 театрів, 32 вистави, 10 днів), а й значно ретельнішим відбором учасників, які у своєму калейдоскопі щоразу точніше відображають театральні тенденції в Україні і за кордоном.

Традиційно злагоджена команда Херсонського театру на чолі з її талановитим директором Олександром Книгою організовує не просто театральний фестиваль, а подію для всього міста, насичену розмаїтими заходами. Цього разу основну театральну програму доповнювали карнавальна хода вулицями міста, музичні виступи, презентації поетичних збірок, майстер-класи та читки на зеленій зоні біля театру, автограф-сесії та просто дружнє спілкування театральної спільноти.

Гасло «Україні – миру та злагоди» свідчить про свідому політичну місію мистецької події, а саме, як неодноразово підкреслював Олександр Книга: важливість згуртування спільноти. І це не просто гучні та правильні слова, а й дії, що їх підтверджують. Зокрема, щороку зростає кількість постановок з активною соціальною складовою. І цьогоріч у соціальному проекті «Останній вагон» Тараса Жирка свої реальні історії розповіли колишні наркозалежні. Олександр Книга акцентує: «Для нас важлива розмова з глядачем. Ми навіть відкрили нову сцену, на якій після моновистав пропонуємо глядачам розмову на тему побаченого, для цього запрошуємо також психологів. Сьогодні світ настільки модернізувався, що живого спілкування не вистачає. Спостерігаючи постійні аншлаги (а це при 50-ти виставах на місяць), ми бачимо, що ця розмова потрібна людям. Ми теж на передовій, борючись за душі людей».

На «Мельпомені» традиційно вели розмову з глядачем різними за жанрами виставами. Так, на великій сцені розгортались і епічні полотна, і непідробні пристрасті, і щемкі історії, і філософські притчі, і навіть чорні комедії. Почесно відкрили фестиваль, мабуть, щорічні учасники «Мельпомени» франківці, тобто Національний театр ім. І. Франка з виставою «Інтоксикація зіркою» режисера Станіслава Мойсеєва. В головній ролі – Поліна Лазова, талановита акторка, яку втім не так часто можна побачити у виставах театру. Вона майстерно зіграла свій бенефіс, прозвучавши переконливо у найрізкіших переходах настрою та прийомах театру в театрі. П’єса ж бо, та й вистава, – про людей театру, які змагаються у вмінні маніпулювати, хитрувати, виборювати своє місце під сонцем. У драматургічному плані цікаво спостерігати за перетягуванням сили з одного боку на інший (від режисера до актриси) та за стосунками підкорення-домінування, що їх майстерно втілив акторський ансамбль. Щоправда, не до кінця зрозумілими є режисерські ходи, котрі лише сприяють «інтоксикації театром»: його було надто багато у грі, у візуальному моменті (театральні завіси є головним сценографічним елементом вистави), у надміру драматичній та «саспенсовій» музиці. Все це накладає щільні пласти зображальності, гри, театральності, крізь які у фіналі непросто було пробитися Поліні Лазовій у момент, коли її героїня знімає маски та проявляє щирі емоції.

Суцільна щирість зате панує у виставі «Дуже проста історія» за Марією Ладо Народного молодіжного театру «Шанс» з Нової Каховки, видовищі, де головними дійовими особами виступають тварини. Непрофесійність акторів тут не стала на заваді загальному враженню про спектакль. Чи це здатність п’єси своєю простотою та деякою наївністю проникати глибоко в душу, чи правильне її відчуття творцями вистави, чи готовність глядача до запропонованих розмірковувань про життя і смерть, жертовність та жорстокість, любов та вміння бачити важливе – у кожному разі згадане дійство розширило театральну географію та приємно вразило професійністю «непрофесійного».

«Холстомір» грузинського театру теж дуже точно відображає людські стосунки через почуття персонажа-тварини. «Історія коня» за Л. Толстим є свідченням жорстокого світу, в якому ми все-таки шукаємо любові та розуміння. Філософська притча у втіленні театру ім. О. Грибоєдова має вигляд достойної візуально-пластичної роботи. Попри постійні порівняння з однойменною, вже хрестоматійною, виставою Георгія Товстоногова, режисеру Автанділові Варсимашвілі вдалося створити особливу містичну, філософську, глибоку притчу. Головний персонаж – породистий кінь, який має білі плями на шерсті, тому все життя вважається другосортним, стикаючися з насмішками та неприйняттям у табуні. Зазнаючи постійних знущань, він усе ж шукає в людях доброту. Холстоміра на сцені зіграло троє акторів, які втілюють персонажа в різні періоди його життя, у зв’язку з цим образ головного героя трохи розмився. У пам’яті залишився один – добрий кульгавий оповідач, який суттєво відрізняється від інших у табуні – ритмом, пластикою, поставою. Його зворушлива історія вельми сучасна, коли йдеться про будь-яку спільноту, і спільноту людей насамперед.

Про жорстокість ідеться в іще одному спектаклі – «Однорукий» Київського Молодого театру. На фестивалі цю роботу очікували, оскільки вона мала у столиці розголос та полярні відгуки, ба більше: ролі тут виконують зірки українського театру і кіно Станіслав Боклан та Дмитро Суржиков. М. МакДонах – достатньо знайомий херсонській публіці автор, його жорсткість і водночас співчуття маленькій людині з її травмами, страхами та дивацтвами, чорний гумор та «криваві спецефекти» не дивують, а радше очікуються. Вистава Андрія Білоуса викликає найрізноманітніші емоції – від страху до сміху, від переживань до неприйняття. Її головні герої – чи то суворий дивак, що понад двадцять років шукає власну втрачену руку, соваючи за собою у валізі безліч знайдених чужих, чи то інфантильний спортсмен, який повсякчас згадує про свою дружбу з мавпою в зоопарку і сподівається хоч якоїсь драми/події у своєму житті, чи то парочка торговців марихуаною, які ганяються за легкими грошима та пригодами – усі, попри надмірність у своїх дивацтвах, чогось прагнуть. За продірявленими від куль стінами проглядається зоряне небо, цей художній хід ніби натякає на неоднозначність подій та характерів.

У малій театральній формі дебютувала на Херсонському фестивалі «Перша драматична сцена» (Львів) з моновиставою «Лондон» за Павлом Ар’є, який виступив і режисером. Режисер підійшов до постановки також як оповідач: навіть візуальний ряд вибудовано так, що він дублює чи доповнює розповідь персонажа. А це – ймовірно-неймовірна історія про звичайнісінького сантехніка, якому всміхнулася доля, і він отримав за перемогу в конкурсі з лозоплетіння поїздку до Лондона. Вже в самій фабулі щось викликає іронічну посмішку, але вона не тягне за собою підозру чи недовіру до тексту. Розповідаючи про особливості своєї роботи, так наче це найважливіша робота у світі, герой демонструє фотографії з трубами, потопами, сільськими пейзажами тощо. Коли він потрапляє до Лондона, то візуальний ряд майорить «біґ-бенами» та «трафальгарськими площами», і ми разом з героєм подорожуємо вулицями британської столиці. Весь фото- та відеоряд – ніби з галереї телефону пересічної людини: з одного боку відкриває щось дуже особисте, один приватний погляд, з іншого – відображає щось загальне, свідчить про особливість сьогоднішнього часу. Милуючись закордонними благами, сантехнік усе ж ностальгує за рідною Білоруссю, але поряд із мальовничими пейзажами під ліричний музичний супровід ми бачимо й кадри з міліцейських придушень акцій. Загальний тон постановки не дає серйозно сприйняти виставу як гімн Батьківщині, радше це – критика тих «сантехніків», які воліють, щоб усе залишалось як є.

«Інтелектуальною» постановкою здивував Кіровоградський обласний театр ім. М. Кропивницького. Вистава «Арт» за п’єсою французької авторки Ясміни Рези захопила своїми баталіями та майстерними емоційними потрясіннями трьох друзів, дуже різних за характерами, інтересами, долями, однак не байдужих одне одному. Все починається з картини – білого полотна, яке придбав один із них за шалені гроші. У дискусіях про картину виринають особисті образи, проблеми, (не)розуміння себе, навколишніх та світу. Непрофесійні актори зуміли тримати напругу в тексті, де немає дії – лише розмови про сучасне мистецтво, складні філософські істини і непрості людські стосунки. Глядачі з цікавістю спостерігали за несподіваними поворотами думки та зізнаннями, поступово усвідомлюючи разом з персонажами складність простого та простоту складного.

Ще один французький текст прозвучав на фестивалі по-філософськи і водночас напрочуд щемко. Київський ляльковий театр привіз до Херсона свою виставу «Оскар» за Е.-Е. Шміттом – несподіване минулорічне відкриття, лауреат «Київської пекторалі». Попри емоційно важку фабулу твору, – маленький хлопчик доживає в лікарні свої останні дні, – вистава дуже світла, добра, вона дарує надію. «Неживі» ляльки випромінюють тепло. Хлопчик грає гру: проживає за один день десять років – дорослішає, закохується, страждає, радіє, мудрішає. В цьому йому допомагає Рожева Пані, що навідує його, та Бог, якому хлоп’я щодня пише листи. День у день згасаючи, дитина вчить цінувати життя, радіти йому, жити на повну і не боятися рішучих дій. Зворушливі та ліричні пісні Земфіри, що стали музичним супроводом вистави, додають меланхолійно-світлого настрою, розчулюючи глядачів до сліз.

Херсонці та гості фестивалю мали можливість побачити ще багато цікавих робіт із Києва, Полтави, Миколаєва, Львова, Луганська, Херсона, Чернігова та Дніпра, а також із Румунії, Угорщини та Литви. Широка географія, багата мозаїка театральних тенденцій давала можливість аудиторії і відволіктись, і розважитись, і подумати, і відчути терапевтичний ефект. Самі ж херсонці, актори та працівники театру ім. М. Куліша нестримно заряджали своєю енергію, випромінюючи міць, силу, конструктивну енергетику на різноманітних заходах фестивалю. В такій атмосфері віриш натхненникові та керівнику фестивалю Олександрові Книзі та його переконаності в можливостях театру зміцнювати спільноту на краще.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)