Восьмий міжнародний кінофестиваль в Одесі продемонстрував певні організаційні зрушення. Контролювати входи до локацій стали хоча й не менш жорстко^[1], але делікатніше, тож можна з полегшенням відзначити, що як волонтерська культура, так і якість та кількість української мови в Одесі поліпшились. Фільми національного конкурсу перестали приховувати від журналістів – з’явились ранкові прес-покази на основному майданчику (а не як раніше – вечірні й у малих залах, куди журналістам давали доступ за залишковим принципом, через що більша частина медіа-братії уявлення не мала про національне кіно). Керівництво фестивалю теж заговорило українською, й узагалі, здається, з’явились певні ознаки його дружби з Держкіно. «Дружбу народів» на церемоніях в Оперному демонстрували ведуча П’ятого каналу й ведучий новин каналу «Україна»: перша – українською й, між іншим, змусила сказати «Героям слава!» ізраїльського кінематографіста, другий – російською, однак обоє гречно афішували символічну повагу одне до одного…

Що ж до національної програми, то було очікування, що Держкіно намагатиметься щнову афішувати свій менеджмент, виправдати ефективність довірених коштів і їх справедливий поділ Експертною радою. Так і сталося: кількість повнометражних фільмів, показаних на фестивалі, зросла. Аж три українські стрічки опинилися в міжнародному конкурсі – це, очевидно, мало засвідчити оптимістичні зрушення замість попередньої спрямованості на «більше метражу». До національної програми повного метра ввійшли п’ять ігрових і один документальний, до програми короткого метра – сімнадцять робіт. Було чимало ігрової продукції, що не ввійшла до конкурсу. Звісно, не всі стрічки знято за участі Держкіно, радше навпаки, але парадоксальну державну політику в галузі кіно таки вдалося завдяки їм побачити.

Почуття дежавю під час перегляду фільмів виникало не раз. Наприклад, патріотично налаштований телережисер Аркадій Непиталюк ще раз продемонстрував на великому екрані потік телевізійної «кров’янки»: його п/м «Припутні» повторили слово в слово ідею попередньої роботи, навіть у деталях. Українські аборигени, що мешкають у типовому райцентрі та поблизу (дія відбувається в містечку Ніжині й місцині під назвою «Припутні», яка дала назву фільму), явно потребують допомоги психоаналітиків: вони такі брутальні, тупі та лайливі, що викликають справедливе бажання щось у них жбурнути. Та ще вони дивовижно живучі, ніколи не здаються, в авто не горять, у воді не тонуть, тож лицарями можна вважати тих рафінованих інтелектуалів, які роками з цими «вовкулаками» співіснують. Єдина пляма в царстві місцевих жлобів – молода вчителька, у фільмі їй відвели значну роль у першому кадрі, але потім, щоправда, про неї забули. Окрім єврейської дівчини як іншої сторони конфлікту, за словами продюсерів, у сценарії «ще щось літало»: тобто на папері існувало чимало кадрів, які показували атомарне жлобство з висоти навіть не пташиного польоту, а з траєкторії сучасного лайнера (в прямому сенсі), та на екрані продюсери прибрали всюдисущі літаки, аби ті не заважали сприймати українців «органічно», як цілісну націю дикунів – без досягнень технічного прогресу.

На цьому й співзвучних йому фільмах через їхню нікчемну художню думку й обмежений вплив на глядачів можна було б не акцентувати уваги, але артикульована позиція унтер-офіцерських вдів, креатурою яких є таке «кіно» – не за європейські «печенюшки», звичайно, чи матрьошки «Газпрому», – потребує внести ясність. Очевидно, щоби замаскувати сумнівну начинку, ця вітчизняна телецукерка була змушена набути пози західного «критичного реалізму» без будь-яких на те підстав. Це стосується не тільки патріотично налаштованих (на кошти Держкіно) продюсерів опозиційного телеканалу, але й авторів фільму. Мабуть, їм здається, що вони ходять по лезу бритви, адже у світлі насаджуваного провладними медіа «позитиву» тут усе кримінально… Цій «фронді», звісно, гріш ціна, так само, як дисидентству інших українських стрічок, що обрали об’єктом для свого протесту… власний народ. Адже головна мета цих фільмів, що лягли в рівну гладь постсеріальної продукції, – похохмити й отримати з публіки її копійку. Розвага й жанровість у них настільки зашкалює, що починає диктувати й формувати контекст – і не де-небудь, а в сегменті фестивального естетства.

У цьому контексті серйознішим видається «позитивний артхаус» Романа Бондарчука. Ще одне дежавю, бо згадуються «Українські шерифи» того ж автора. Фільму «Dixie land», що простежує за процесом становлення окремого музичного колективу, дісталась більша частина компліментів зарубіжних гостей. І справді, це кіно, яке можна не без задоволення дивитись, особливо в першій його половині, де навіть спадають на пам’ять фільми радянської доби з їхньою школярсько-піонерською ексцентрикою (звичайно, трансформованою в сучасному дусі). Однак з наближенням до фіналу сюжет відривається від берегів і тоне у власному «позитиві», який перетворюється на свою протилежність. Фільм стає дещо несправжнім й навіть трохи вимученим. Але тут усе залежить від точки зору: танці на морському причалі – це стереотип поганого смаку чи вершина естетства? Втім, щастя їм, хай танцюють.

Танцем на самоті зустрічає свій п’ятдесятрічний ювілей герой німої стрічки «Рівень чорного» Валентина Васяновича. Сутінки української інтелігентності – тема, що червоною ниткою проходить через фільми режисера. Цього разу він обрав своїм лицарем нетипового фотографа модних журналів. Успішний, але чомусь невпевнений жрець масової культури, що ніби відчуває себе представником елітарної, замість звичних для середовища пошуків «травки» ставить собі питання екзистенційного порядку. Він ховає то кота, то батька, важко пориває з двома коханками, й стає зрозуміло, що колишнім бадьорим і гарно вбраним хлопчиком він уже не буде. Є в німій стрічці й промовисті відсилання до Зілова з «Качиного полювання» Олександра Вампілова й до творчості Романа Балаяна, зокрема, режисер буквально цитує політ над містом «Райських птахів» (тобто для мислячої публіки цей асоціативний ряд зовсім не чужий). Єдина деталь, що не дає впевнено промовити «дежавю» щодо «Рівня чорного» в порівнянні з попередніми фільмами режисера, – це фінальна подорож героя по цегляній стіні давньої фортеці – згодилась-таки маніакальна наполегливість фотографа в освоєнні альпінізму. Герой символічно бунтує, й хочеться вірити, що це не зумовлений ювілеєм бунт, у глибині якого дрімає примирення – і замість модних не стане він з колишньою пристрастю робити фото для журналів історичних, а замість молодих дівчат не зніматиме стародавні фортеці.

«Рівень чорного» – один із небагатьох фільмів цього року, що створений на мізерний власний кошт, ставить глядача перед проблемами, які стосуються дійсності, є в ньому драматургічний конфлікт, що будується на відході від норми: совісна інтелігентність б’ється в ньому об прагматичний косяк, і чутливим людям споглядати це, зазвичай, боляче… Своїм фільмом Васянович знову довів, що не належить до покоління режисерів, які своїм ідеалом бачать кіно в міру розважальне, в міру інтелектуальне, в міру легковажне й у міру «політкоректне», й обов’язково «дизайнерське» в «приємному» власному стилі. Культурна присутність в його фільмові все-таки є, але й скорочення хвилин на двадцять стрічці не завадило б.

Знаки культурної присутності на мить з’являються у стрічці «Січень-березень» Юрія Речинського, аби в «сутінках європейської цивілізації» навіки зникнути. Це так зване «естетське кіно» своїм девізом обрало: «Все творче – нудно, все аморальне – gut!» (дія відбувається в німецькомовній Австрії, в сім’ї музикантів). Автор фільму з радикальним хльостом щось розшукує, правда, зрозуміти що – не вдається. Секс, фемінізм, гендерну ідентичність? Безодню пам’яті, страх перед сучасним і майбутнім, що дедалі більше оволодіває інтелектуалами Старого Світу? Чи просто типову для режисера імпровізацію на тему пошуків любові, нерідко загострену алкогольними парами? Характерна сцена: захмелілий батько (у виконанні Влада Троїцького) домагається матері, остання – блює перед камерою, бо на вечірці хильнула зайвого. Ця «промислова драма» укомплектована й не менш виразними елементами жорсткого натуралізму. Невідомо, чи бажав автор такого ефекту, але стерильні хайтеківські інтер’єри й гастрономічні інсталяції біля австрійського озера викликають огиду. Це, мабуть, класичний приклад інтимної, дуже особистісної драми травмованого сумління багатьох режисерів, чоловіків і жінок, які, скоріш за все, про це навіть не підозрюють. Причини їхньої присутності в критичній селекції таємничі і в той же час банальні, та не будемо їх зараз детально обговорювати. Вони не більш загадкові, ніж чотири-п’ять фестивальних відзнак фільмам одного продюсера, що випірнули у фестивальному фіналі.

Хоча треба відзначити, що цього року лобіювання, засноване на особистих зв’язках чи фінансових амбіціях, якщо й було, то стосувалось більше другорядних проектів. Більшість же членів журі відповідали за свої вчинки, були логічними й навіть інколи радикальними, від чого ми вже відвикли. Причину можна побачити в складі журі, яке має бути сформованим не просто з медійних облич, а з людей певного інтелектуального рівня з твердим характером…

Єдиною жінкою серед номінантів виявилась Марина Степанська з соціальною драмою «Стрімголов», а єдиним документалістом, що взяв участь у національному конкурсі, – Сергій Буковський зі стрічкою «Головна роль», у центрі уваги якої – мама-актриса.

Дія фільму «Стрімголов» відбувається в маргінальному середовищі хлопців та дівчат, що марнують час по нічних клубах. Є ще, правда, дід юнака, який вступає у двобій з браконьєрами, що нахабно грабують український ліс, і замість непроханих гостей помилково вбиває з мисливської рушниці свого нащадка.(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)