Упродовж року в нашій державі відзначають ювілей Української революції 1917 року, яка знаменувала відновлення державності, хоч і на нетривалий час. Наукові інституції, культурні та громадські організації, передовсім Інститут національної пам’яті, проводять різноманітні заходи з нагоди цього ювілею. В тому контексті 100-річчя першого державного театру, який народився на хвилі бурхливих суспільних зрушень, також є складовою вшанування національно-визвольних змагань.

1917 року, коли Центральна Рада відкрила Національний театр у Києві, було створено ще дві його філії: в Полтаві та Херсоні. Вони мали свої естетичні завдання, повноцінну трупу, репертуар, майно тощо. Збереглася низка архівних документів про діяльність цих філій. Вони ще потребують належного опрацювання і, сподіваємось, будуть незабаром введені в науковий обіг.

За задумами фундаторів театру, якому згодом нададуть ім’я Марії Заньковецької, саме цьому колективу належало стати одним із наріжних каменів у розбудові національного театрального мистецтва. Проте не все сталося і не відразу, як було заплановано… Але театр вижив, попри всі драматичні перипетії, яких було немало за сто років.

Однак і досі залишаються маловідомими сторінки життя заньківчан, які ретельно приховували до кращих часів. «Недомовлене» стосується передовсім трагічного періоду сталінських репресій. У час ювілею, в рамках запланованої виставки в театрі імені Марії Заньковецької, тема репресій митців театру, очевидно, буде однією із наскрізних сюжетних ліній.

У процесі дослідницько-пошукової роботи в архіві СБУ вже вдалося встановити імена понад ста п’ятдесяти осіб^[1], яких було незаконно репресовано в часи радянської влади. Однак стверджувати, що це остаточна цифра, ми не можемо. Річ у тім, що, крім органів НКВС, репресії проводили ще й органи «совєцької міліції». В архіві СБУ зберігаються справи тих митців, яких було засуджено до страти або тих, які отримували тривалі терміни: 20–25 років таборів. Тобто, по суті, той же смертний вирок, бо ж мало хто міг витримати чверть століття каторжної праці на лісоповалі в тайзі чи руднях за полярним колом. Репресії, здійснювані міліцейськими органами радянської влади, мали ще більш масовий характер. Тому точне число жертв встановити поки що не вдалося. Архів МВС України не має навіть путівника по своєму сховищу, сьогодні – це одна з найзакритіших архівних установ у державі, туди вдалося потрапити лише небагатьом ученим. Отже, тільки тоді, коли буде вивчено фондову збірку архіву МВС України, зможемо назвати точне число знищених заньківчан.

А поки що на виставці з нагоди сторічного ювілею театру буде представлено окремі постаті репресованих, яких вдалося ідентифікувати на підставі дослідження документів в архіві СБУ. Такими, зокрема, є перший директор театру ім. Марії Заньковецької Максим Лебідь та художник Владислав Чвалінський.

Зупинимось докладніше на окремих фактах із їхніх життєписів. Максим Максимович Лебідь народився 24 листопада 1899 року в селі Келеберда Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Відомий як поет, член Всеукраїнської літ-організації «Плуг». Діяльність у царині театру розпочав 1917 року, очоливши Полтавську філію Українського Національного театру. Згодом, на запрошення Олександра Корольчука, 1923 року Максим Лебідь став директором Державного драматичного театру ім. Марії Заньковецької і обіймав цю посаду до 1927-го. Саме Лебідь був одним із перших українських театральних діячів, хто з офіційним візитом ще 1924 року відвідав Канаду. Під час цього візиту директор відкрив для себе англомовну американську драматургію (зокрема твори Джека Лондона, Дж. Сінга, Ю. О’Ніла), а також джазову музику, яка тоді стрімко поширювалась американським континентом. Ці мистецькі знахідки він згодом подав для опрацювання у своєму театрі, що теж, звичайно, сприяло його розвитку. Так, привезена директором джазова музика настільки сподобалась заньківчанським артистам, що в колективі утворився джаз-бенд, яким керував близький товариш М. Лебедя, його земляк-полтавець Даміан Козачковський. А всім відома українська класика, зокрема «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Пошились у дурні» М. Кропивницького та ін., дістала «друге дихання» бо цей джаз-бенд «переклав» музику згадуваних спектаклів на джазову партитуру. Успіх серед глядачів був феноменальний, ці вистави приносили театрові касові збори в сумі 7000 крб, коли квиток коштував 14–15 копійок!

Також Максим Лебідь налагодив сталі стосунки з канадськими аматорськими театрами у Вінніпезі. Заньківчани мали над одним із таких театрів так зване шефство. Про цю сторінку співпраці з «українськими канадцями» розповів сам директор, опублікувавши їхнє листування під назвою «Шефство через океани». Варто завважити, що Максим Лебідь також відомий як театральний публіцист, літератор та перекладач. На сторінках тогочасної періодики виступав під власним іменем або підписувався криптонімом «М. Л.». Крім того, М. Лебідь, був одним із ініціаторів перших видань про заньківчан. У Полтаві 1927 року за сприяння Максима Лебедя було видано перше ілюстроване книжкове видання, присвячене історії цього театру, яке сьогодні маловідоме навіть серед фахівців. Його ім’я стоїть також у переліку членів редакційної колегії і другого видання, присвяченого заньківчанам: «Театр ім. Марії Заньковецької 1922–1932», виданого у Харкові 1933-го. М. Лебідь був репресований 23 серпня 1934 р. Реабілітований 1991 р. Так чи інакше, його внесок як першого директора в розвиток заньківчан був вагомий і різнобічний, тож поява постаті Максима Лебедя в експозиції ювілейної виставки вмотивована хронологією історико-театрального процесу.

Друга знакова постать із когорти репресованих заньківчан – молодий художник Владислав Адамович Чвалінський. Народився 14 вересня 1907 року в м. Бялисток (Польща) в родині лікаря. Невдовзі після народження сина родина переїхала в Україну, в місто Чигирин. Згодом Владислав Чвалінський закінчив Одеський художній інститут. З 1934-го почав працювати художником-постановником театру ім. Марії Заньковецької, що тоді перебував у Запоріжжі. Свою роботу художник розпочав поруч із Федором Ніродом та Юрієм Стефанчуком. Першою виставою, над якою він працював, була драма «Майстри часу» І. Кочерги. Назва виявилась пророчою, часу для реалізації свого таланту митець мав обмаль. В його доробку – всього шість спектаклів. А вже 3 січня 1938 року художник був розстріляний у Запоріжжі за «контрреволюційну діяльність, агітацію проти радянської влади і роботу на користь польської контррозвідки»^[2].

Припускаємо, що останнє обвинувачення з’явилося тому, що в протоколах допитів НКВС в графі «національність» сам митець зазначив: поляк.

Трагічна історія Владислава Чвалінського на цьому не завершилася. Як довідуємося з опублікованих щоденників Федора Нірода, дружина художника Йоланта Чвалінська на час арешту й розстрілу чоловіка була вагітна. За цих трагічних обставин вона передчасно народила дитину – хлопчика, якого назвали Адамом Чвалінським. Однак у запорізькому НКВС їй наказали негайно, впродовж 24 годин від моменту розстрілу чоловіка, покинути територію Радянського Союзу. Грекиня за національністю, вона навіть після одруження, не прийняла радянського громадянства. В інших, раніших, виданнях спогадів Ф. Нірод зазначає, що Йоланта Чвалінська була італійка. Ці відомості ще потребують уточнень. Тоді в запорізькому НКВС повідомили, що їде тільки вона сама, а немовля залишиться, бо народжене від громадянина Радянського Союзу, його передадуть під інвентарним номером в один із численних дитбудинків країни. У відчаї жінка пригрозила, що повіситься просто на дверях запорізького відділення НКВС, якщо дитину не відпустять з нею. Чи то погрози матері подіяли, чи, може, були якісь інші підстави, але дитину таки відпустили разом із матір’ю.

Якимось дивом Йоланті Чвалінській вдалося добратися до Північної Італії, в місто Турин. Одначе внаслідок фізичного та емоційного виснаження, невдовзі по прибуттю до Турина, Йоланта впала мертвою просто на міський тротуар. Мертву жінку з немовлям помітили звичайні перехожі, подружжя літніх людей. Вони підібрали хлопчика і виховали його. Згодом Адам Владиславович Чвалінський закінчить архітектурний факультет, працюватиме архітектором у Мілані та Турині. Проте не забуватиме свого походження. Кілька разів приїздив в Україну, намагаючись розшукати театр, де працював його батько. Крім того, познайомився з Федором Ніродом, який віддав йому всі особисті світлини із зображенням його рідних.

Тож пошук та ідентифікацію репресованих заньківчан ще не завершено, це тривалий процес, що вимагає подальших досліджень. Максим Лебедь та Владислав Чвалінський, їхні долі – тільки перші кроки в опрацюванні складної теми.

Львів

1. ↑У процесі вивчення архіву Служби Безпеки України ми виявили велику кількість репресованих діячів українського театру. До цього переліку ми внесли не тільки тих людей, які на момент арешту перебували в штаті театру ім. Марії Заньковецької, а й тих, хто на певному етапі своєї біографії працював у цьому колективі, але з різних причин відійшов. Складаючи список репресованих, ми вказували роки праці таких осіб у театрі ім. Марії Заньковецької. У підсумку вийшла доволі страшна цифра.
2. ↑Справа Чвалінського Владислава Адамовича // Архів Служби Безпеки України. – Інв. № П-18217. – Арк. 23.