«За блакитними дверима». Сценаристи: Адам Войтишко, Маґдалена Нєчь, Катажина Стаховіч-Ґацек. Режисер Маріуш Палей. Оператор Вітольд Плученнік. У ролях: Домінік Ковальчик, Ева Блащик, Маґдалена Нєчь, Міхал Жебровський, Тереса Ліповська. Польща. 2016.

Фільми про зустріч дитини із фантастичним паралельним світом (проекцією її уяви?), либонь, важко перерахувати. Їх було і буде безліч – адже й тема вічна!

Належить до таких кінокартин і польська «За блакитними дверима» Маріуша Палея. Ця екранізація однойменної книжки Марціна Щигельського (Marcina Szczygielskiego), досить відомої в Польщі, також набула на батьківщині певного розголосу: «Нарешті маємо польське сімейне кіно на світовому рівні!» – раділа одна з газет

(Wreszcie mamy polskie kino familijne na światowym poziomie). Звісно, «світ» – то поняття широке, і, якщо про суперництво з Голлівудом тут не йдеться, для Східної Європи стрічка цілком пристойна.

Хоч і значною мірою побудована на кліше. Отже. Маленький герой Лукаш лишається сам (батька немає, мама після аварії перебуває в комі), аж поки не з’являється таємнича тітка Агата, про яку він ніколи не чув, і не забирає його у свій загадковий світ. Це її пансіонат – як ведеться, красивий, але похмурий старий особняк у глушині, що живе за своїми правилами (принаймні тітчин наказ стукати, перш ніж увійти до будь-якої кімнати, звучить так стурбовано-наполегливо, що напрошується думка: тут бояться не просто потурбувати гостей). У тітки – репутація місцевої дивачки; підтримують її місцеві дітлахи – звісно, вороги героя на початку і основні союзники в боротьбі зі злом згодом.

Зло ж це виходить з казкового світу за отими самими блакитними дверима. До речі, пофарбованими колись Лукашевою мамою, тож мандри у вимір за ними можна тлумачити і як бажання знов увійти в контакт з відсутньою матір’ю. Щоправда, тут цей потяг стає небезпечним (можна навіть сказати, що цей образ несвідомо говорить про небезпеку поглинання внутрішнього світу чужим, хай навіть і близької людини).

То що ж ховається за блакитними дверима? Постукавши в них зсередини, з самої кімнати, Лукаш потрапляє в чудовний вимір з фантастичними рослинами і птахами (тут фахівці з комп’ютерної графіки вповні використали свої можливості; і якщо в загальній ідеї помітний вплив «Хронік Нарнії», то тут явно надихалися «Аватаром»). А далі з’являється таємниче знелюднене місто. Воно (як, зрештою, і природа довкола) має ознаки міфологічного «потойбіччя»; одна з рис його – викривлення, «перевертання» звичного для людей. Передусім видно це з текстів, інкорпорованих у «тіло» міста – вивісок: кілька доданих літер перетворюють знайому назву на незрозумілу, чужинну. «Пошта» тут – це «поштааки», а «кравець»… Тут починається небезпечна гра, навіть полювання значень за довірливим читачем. Безпосереднє звучання слова підважується, за ним шукають інший смисл – і тут потрапляють у пастку; «наївний читач» тепер – той, хто не враховує прямого значення слова і цілковито спирається на своє трактування. Бо істинна сутність фільмового антагоніста – саме «Кривавець», а не мирний «кравець», що його вичитує за «місцевою граматикою» Лукаш. Кривавець – єдина жива (чи не-жива?) істота в місті, що своїм волоссям-павутинням оплітає все навкруги і, судячи з усього, випиває з нього життєві сили. Контакт з ним ставить під загрозу вже Лукашів вимір – але, звісно, хлопчик рятує його, за допомогою вже згаданих дітлахів… і місцевих пташок. Останні, як виявляється, їдять Кривавцеву павутину – тож друзям лишається лише впустити їх у «заражений» простір, аби його очистити. Тут не можна не згадати про класичну опозицію «природа/культура», передусім у сенсі протистояння справжнього, незіпсованого – і штучного, отруєного хибно спрямованими людським розумом і волею (варто додати, що в це протистояння цілком вписується й історія Лукаша та його мами: їхній єдності – біологічному зв’язку дитини й матері – загрожує техногенна аварія). Діти ж, ще не остаточно проникнувши в «дорослий» світ з його цивілізаційним «корсетом», цілком годяться для ролі посередників.

Тут, здавалося б, і фінал, але історія робить несподіваний виток, набуваючи структури стрічки Мебіуса. Після перемоги Лукаш… прокидається в палаті, і виявляється, що весь час у комі перебував саме він, образ тітки Агати ж виник від маминих розповідей. Тут історія могла б закінчитися, перетворившись на пригоди дитячої уяви, але – герой зустрічає дітлахів, що одночасно з ним виходять із коми, і впізнає в них своїх друзів. Вони нібито нічого не пам’ятають, проте кинута одним із них фраза натякає: ті події відбулися і з ними.

Така структура, звісно, цікава, проте її застосування сприймається неоднозначно. Оцінити її мають передусім більш-менш дорослі глядачі, але для них сама історія здасться наївною. А діти, заради яких більшість дорослих і піде в кінотеатр, можуть не зрозуміти такий ускладнений фінал. До того ж, здається, автори, захопившись загальною концепцією і комп’ютерною графікою, втратили інтерес до деталей. Звідси – з одного боку, моменти, які не несуть жодного сюжетного навантаження, з іншого – логічні суперечності. Так, зовсім зайвою видається сцена, в якій показано мешканців пансіону (які наступного ранку чомусь у повному складі виїжджають і більше не з’являються). Незрозумілі стосунки Кривавця із «нашим» світом: при першій зустрічі з Лукашем він щиро дивується, почувши, що там, звідки прийшов хлопець, людей багато. А при наступній виявляється, що він чудово з цим обізнаний; ба більше – саме Кривавець наслав шторм, у якому, рятуючи людей, загинув Лукашів батько. Тут, до речі, інша маленька нелогічність: трагедія відбувається ще до хлопцевого народження, напередодні весілля. Наречений зникає під час шторму; тітка Агата впевнена, що він злякався шлюбу і втік; безутішна наречена цьому не вірить, але… нікому в голову не приходить, що він міг загинути під час рятувальних робіт. Хоча вже в самому фіналі фільму Лукаш, гуляючи з мамою берегом моря, знаходить доказ батькового героїзму. Словом, подекуди складається враження, що стрічка знімалася з великими перервами і режисер встигав забути зміст попередніх епізодів.

Утім, всі ці зауваження приходять post factum. Під час перегляду ж фільм, попри деяку наївність і сентименталізм, тримає увагу – і красивим якісним зображенням, і перипетіями життя маленького героя, якому щиро співчуваєш, бо в трагічних пригодах його більше правди, ніж може здатися на перший погляд.