«Лагідна». Автор сценарію, режисер Сергій Лозниця. Оператор Олег Муту. Художник Дорота Рокелло. У ролях: Василина Маковцева, Валеріу Андруце, Сергій Колесов, Дмитро Биковський, Лія Ахеджакова, Аліса Кравцова, Костянтин Ітунін, Микола Коляда, Сергій Федоров, Роза Хайруліна, Борис Каморзін. Франція, Росія, Німеччина, Латвія, Литва, Нідерланди, Україна. 2017.

Сюжет стрічки «Лагідна» розповідає про те, як у тюремних лабіринтах жінка проходить усі кола пекла, шукаючи сліди свого зниклого чоловіка. Безуспішно, тому що бодай якісь з’ясування в Росії завжди супроводжуються трансісторичною реплікою: «Не положено». Ким і чому? Про це знати – теж… – відповідь повсякчас універсальна. В художньо-публіцистичному фільмі Сергія Лозниці, фабульна канва якого тягнеться від однойменного твору Федора Достоєвського (але про «інтерпретацію класики» тут згадувати не доцільно, фільм цілком самостійний, літературну ідею використано лише як структурну матрицю), проступає вже не слов’янофільський, сумирний, «божественно-варварський», а диявольський образ закляклої в часі Росії. І її головний та споконвічний центр тяжіння – в’язниця, про яку місцевий життєлюб-таксист каже, що вона «замість церкви у нас». Бюст Леніна на вокзальній площі, що споглядає невмирущий образ «радянськості»: брудно-білу хатку з буквами «М» і «Ж», переповнені тюремні офіси з їхніми служителями, «патологоанатомічні» перевірки посилок, що їх так неохоче приймають в «антисвіт», готові бити будь-кого поліцейські, повії, утримувачки борделів, нахабні сутенери, звідники й звідниці, пафосні місцеві «авторитети», «блатні» й «простаки» – персонажі напівбожевільні та юродиві, «малинник» і «шансон», пресловута гра «в пляшечку» (на роздягання під споглядання хлопчика з хрестиком на оголених грудях)… Увесь цей похабний дивертисмент середньовічного карнавалу режисер використовує, аби зрозуміти: поняття часу-простору на «дванадцятій частині земної кулі» є чи воно щезло. Схоже, «карнавал» не хоче вміщатись у відведений календарем термін, а прагне залучати у свою орбіту нові й нові території. Під «карнавалом» мається на увазі, звісно ж, не лише залита неприродним світлом сцена сну, що мариться героїні в підсліпуватому світлі ліхтарів залізничної станції (бал-банкет на честь єднання тюрми з народом і з «дальньою дорогою», трійкою коней з дзвіночками, форменою каретою, білою фатою, нареченою в театральному антуражі жовтих факелів під переливи Вертинського, що символізує, певно, амплітуду базисних російських емоцій), а й усі інші форми існування людського матеріалу, що не претендує бодай на якусь «особливість» чи «унікальність», індивідуальність якого зливається з темною складовою підсвідомого.

Фільм «Лагідна» з помірно «західницьких» позицій полемізує не тільки зі слов’янофільською апологією «Магадану» чи «Сахаліну», в ньому чимало перекликів і прямих цитат із літературної й кінокласики (Некрасов, Булгаков, кінорежисер Герман-молодший). В його змістовній і стилістичній «неохайності» (ключове слово, яке використав Достоєвський для характеристики свого твору) все ж проступає оригінальне, не еклектичне, достатньо чітке мереживо смислів. Звичайно, ця демонстративно «варварська» поліфонія протилежна, наприклад, «академічному» унісону Андрія Звягінцева (з його фільмом «Нелюбов» «Лагідна» йшла в Каннському конкурсі, й ці фільми часто порівнюють). Але своєї мети в пострадянському контексті фільм досягає вдаліше, оскільки Лозниця формулює діагноз не лише у візуальному, як Звягінцев, а й у вербальному тексті. Так само грамотно задіяно у фільмі акторів різних театрів, шкіл, систем художніх цінностей («Коляда-театр», Театр.doс) та органічних непрофесіоналів – усі вони створюють цілісний образ індивідуалізованих характерів, розпорошених у безмежних просторах криміналізованого Вавилону.

Цікаве критичне сприйняття стрічки в Росії. Мабуть, приємно визнавати події, ситуації, характери «Лагідної» щільними, надмірно концентрованими, аби тільки не можна було вважати їх почерпнутими із сучасної російської натури. І справді, хіба може одне містечко з вишуканою назвою залізничної станції «Отрадное» (на згадку приходить «Війна і мир» Толстого) по вінця заповнитись злом? «По вінця» – це, звісно, художнє перебільшення. Так би мовити, ґротеск – виручальний жанр. Але пригадаймо, як колись газетярі вважали надміру «згущеним» гоголівського «Ревізора». А ще написане 1838 року відомим французьким мандрівником маркізом де Кюстіном: «Страх, пригнічений надлишком страху, – це моральний феномен, який неможливо споглядати, не проливаючи кривавих сліз», – йшлося про «жанрову» домінанту існування в тогочасній Росії. Цю думку поділяють і немало теперішніх росіян. Один із них, характеризуючи атмосферу «Лагідної», пише, що фільм – ніби страшний сон, де тобі сниться, що тебе ґвалтують, але прокидатись не хочеться, тому що реальність жахливіша від нічного кошмару.

«Покірне ягнятко двох мамок ссе», – ця фантастично дохідлива національна міфологема заперечується всім сюжетом «Лагідної». Незважаючи на сон-пересторогу, впевнена в кінцевій божественній справедливості жінка не вірить в жахливий особистий сценарій і, найпевніше, піде назустріч трагедії, закладеній в її характері системою нав’язаних їй цінностей. Хоча, як пам’ятаємо, трагедія – то справа героїв. А що в центрі сюжету героїчний характер – фільм Лозниці для таких міркувань дає лише натяки. У кожному разі певних конструкцій для емоційної ідентифікації з цим жіночим образом у сюжеті немає. Так, ми зі співчуттям ставимось до її болю, багато разів бачимо її великі плани, але що головне в цій жінці? Ангельська наївність, що переходить в ідіотизм, чи воля й бажання пройти свій шлях до кінця? Фінал фільму залишається напіввідкритим, і кожен може робити свої висновки.

Питанню «обраності», втім, як іще десяти іншим софістичним російським маренням, у фільмі також приділено увагу. У представленій режисером колекції російської міфології своє лице мають лише ті, що залишаються за кадром «самодержець-скрепи-загадкова російська душа», а не існуюча в кадрі – окрема душа. «Всі проти нас, а ми всіх рятуємо», – ще одна інтелектуальна дилема, яку не можуть вирішити в поїзді колоритні персонажі, що п’ють і співають, співають і п’ють, принаймні типажний голосистий дядько в «артистичній» сорочці з жабо. Одна беземоційна старенька в траурній хустині поряд шепоче, що її син загинув у «гарячій точці», але й тут незрозуміло, що головне для неї – отримати тіло сина, що «загинув смертю хоробрих», чи грошову компенсацію за нього.

Якщо не рахувати провінційних правозахисників на утриманні спецслужб (найбільш карикатурну з них мальовниче грає Лія Ахеджакова), ми не побачимо у фільмі жодних елементів спротиву. Копіюючи стилістику квазіностальгійного реалізму й реанімуючи прийоми соц-арту, тішачись сарказмом і можливістю висловитись, Лозниця натхненно демонструє «старі пісні про головне». Їх сповідальною квінтесенцією стає творча для фільму репліка, кілька разів повторена несхожими, на перший погляд, персонажами: «Ти що думаєш, унікальна?». Мабуть, це і є ідеологія страждальців, «національна ідея» – тотальна відміна унікальності. Останній КПП перед пропуском в «антисвіт».