«Житейське море» за п’єсою Івана Карпенка-Карого. Режисер Оксана Стеценко, засл. арт.України. Художник Алія Байтенова

Актори Євген Моргун, Катерина Матвєєнко, Дмитро Петров, Владлена Святаш, Роман Жиров, Анастасія Асіна, Олексій Соловйов, Андрій Борисенко, Михайло Терещенко, Тетяна Грінік, Майя Струннікова. Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка. Прем’єра – 10 лютого 2017 року.

Комедія «Житейське море», можливо, не провідна в репертуарі театру ім. Т. Шевченка, та вона здивувала своєю енергійною фантазією і творчим потенціалом. Важко навіть уявити, що було б, якби такого роду вистави не вривались у світ сучасного театру, замішаного на суб’єктивному «авторстві», «метафоризмі» та нігілізмі. Український театр Харкова за час свого існування накопичив немалий досвід формотворчої гри, але були в його репертуарі й цілком жанрові вистави. «Житейське море» – одна з таких змістовних робіт. Режисерка Оксана Стеценко створила в ній особливий світ, пронизаний гумором, тотальною іронією, зокрема й щодо пекельної кухні театрального закулісся, й одночасно утвердженням високих етичних ідеалів, що панують за його межами. Ця апологія чистої моральності замість різного штибу «акторства» як вищої «надморальної» цінності, що напружено-драматично звучала в одній з попередніх робіт театру («Акторська гримерка»), можливо, з’явилась саме тому, аби м’яко і з тонким гумором збалансувати жорстко екзальтовану, пантеатральну квінтесенцію попередньої вистави.

Втім, ніщо не зашкодило «Житейському морю» крізь сміх промовляти серйозні речі. Зокрема, вистава зачепила тему етичної відповідальності художника, долю морального спротиву в минуло-сучасних умовах і навіть символічно поділила героїв на тих, хто в образі «моря» вбачає прозору цноту, й тих «бегемотиків у краватках», які прагнуть залишатися в багнюці й викупати в океані бруду інших. Та ще, звісно, тих, за чиї душі точиться боротьба. Нова робота театру повертає нас в епоху «корифеїв» (у широкому розумінні), в кінець ХІХ століття, в театр і сім’ю того часу, й знову віддзеркаленим світлом проникає в темні закутки епохи сьогоднішньої: морального релятивізму, споживацької психології, тиску «золотого тільця», розладу сімейних стосунків. Але тональність спектаклю позбавлена мороку. І навіть намір відформатувати його під побутову драму залишається наміром: «Житейське море» позбавлене серйозності, його надихала більш легка муза. Тут немає злості, сарказму, екзистенційної меланхолії. Небагато отрути пролили постановники й на «світ театру», хоча могли б.

Колишню антрепризу показано як безперебійно працюючу індустрію з декораціями, костюмами, амбітними персонажами, всюдисущими помічниками, допоміжними цехами, над якими стоїть наглядач-директор Усай (Олексій Соловйов), що присвятив себе цілодобовій закулісній роботі. Він зазвичай бідкається (про гроші), але завжди залагоджує не тільки «виробничі», а й побутові конфлікти, підтримуючи репутацію театру. Не менше значення у функціонуванні цього немалого механізму має актор Крамарюк, колишній «аристократ» в амплуа коміка на другорядних ролях, що віртуозно володіє театральною дипломатією й не гірше патрона цементує й різноспрямовані сегменти антрепризи, й, власне, елементи нинішньої вистави про цю минулу, та на диво сучасну антрепризу (Роман Жиров). І над усією спорудою – Іван Барильченко (Євген Моргун), слабкий і сильний, актор від Бога і сонцесяйний кретин, що приховує від чарівної дружини (Катерина Матвєєнко) свою любовну пригоду. Улюбленець долі, без якого театральна машина не зрушила б з місця, – від його самопочуття, шлюбних і позашлюбних стосунків справді залежить успіх справи під назвою Вистава.

Звичайно, якийсь елемент виробничо-любовної авантюри час від часу виходить з-під контролю, особливо, коли до цього докладає зусиль «капітан власного пароплава» (Дмитро Петров), друг дитинства – з тих, що їх необачно впускаєш у своє життя, сподіваючись на взаємність, а вони, викликавши довіру, за твоєю спиною творять «козячу морду». Прагнучи чужої дружини, нувориш робить усе, аби роман друга став відомий цій дружині – в надії, що тоді вона стане поступливішою... Маруся і «капітан», ніби Бог з Дияволом (із поеми Ґете), вирішують філософську дилему: актори й у широкому сенсі – чоловіки – гріховні створіння, чи ними керує щось вище? І в безпосередньому зв’язку з цим: гріхом чи чимось вищим мають керуватись дружини цих (не)особливих чоловіків? І ще ширше: чи є щось виняткове в стосунках чоловіка й жінки, чи за тисячоліття, скажімо прямо, людство недалеко втекло від своїх пращурів? Фінал цього парі давно відомий з класики, вистава ж закінчується ґротесково-смішною сценою бурі з шекспірівського «Ліра», переосмисленою в дусі згаданих обставин: герой-коханець залишається аутсайдером кохання. Випробування життям, як і справжнім театром, – важке, його не витримують посередні душі.

Глядачів «Житейського моря» чекають кілька ударних комедійних моментів, пов’язаних не так з «талантами», як з їхніми «шанувальниками». Здається, в спектаклі лаконічно подано весь асортимент міні-портретів навколотеатральних персонажів, що можуть задовольнити смаки й достатньо вибагливого глядацького контингенту.

Але про що ця вистава, окрім закулісних пригод та інцидентів? Про те, що цим величним лицарям сцени важко в сімейних лаштунках, тісно і душно скрізь, окрім підмостків, де їм не треба пристосовуватись до обов’язків і умовностей? Про те, що за межами театру бал правлять нахабні й чванливі, й витонченим душам там нічого робити? Хоча це, звичайно ж, не вистава соціального протесту, це іронічна казка про богатирів, що часто бувають недостойними свого образу, й не треба шукати в ній того, чого, в силу жанрової природи, не може бути.

Це вистава про тих, для кого першою справою є сцена, а дружини чи чоловіки – потім, хоча вони теж потрібні. Образ Марусі ніби покликаний перевірити, чи є в актора Барильченка серце й у ньому – крапля відповідальності, чи на його місці сумка для чужих сердець і оплесків. Насправді образ його дружини слугує іншій меті. Він частково втягує нас в «актуальну» суперечку про те, чи важко бути дружиною художника. Але головне: чи треба проводити «культурну політику», захищати цінності вищого ґатунку й намагатися прищеплювати їх іншим у наскрізь прогнилому човні, яким є театр (у розумінні антрепризи – як метафори), який, у свою чергу, звісно ж, є і «дзеркалом епохи»?

Сьогодні, як і в часи «корифеїв» (як би не міфологізували той нібито «золотий вік»), ми знову опинились у духовному вакуумі – у вихідній точці на новому витку. Вистава за класичною драмою «Житейське море» в сенсі етичному й естетичному не є таким собі «шароварним» актом самоізоляції, а достойним, можливо, навіть конвертованим продуктом. Щоб його створити, потрібні були неймовірні зусилля багатьох людей, але ніщо б не спрацювало, якби не талант і воля Оксани Стеценко, режисерки, що спершу довела свою здатність робити «авторські» й «театральні» вистави, але зробила свідомий вибір на користь духовних.