Наталка Половинка у виставі   "Квітка-невіста"

Ретроспективу вистав Володимира Кучинського театр ім. Леся Курбаса розпочинав у Володимирському соборі на свято Покрови Пресвятої Богородиці. «Не отврати лица Твоего...» — композиція на основі ірмосів, одноголосних духовних співів, що з’явилися у Київській Русі ще за часів перших християн. П’ятеро акторів біля вівтаря співали мелодії, які за духом своїм були молінням уже кілька століть тому. Мабуть, це відчули і ті миряни, котрі прийшли в собор, не знаючи про фестиваль «Березілля», — вони періодично хрестилися, плакали, сприймаючи спів як частину служби, і були дуже здивовані наприкінці, коли почули від священика подяку «колегам (sic!) з театру, що подарували нам це свято».

Ірмоси перегукувалися з дійствами «Майстерні пісні» — проектом, що має на меті пошук, відновлення та представлення кращих зразків української пісенної культури. Актриса театру ім.Леся Курбаса Наталка Половинка та режисер і методолог музично-драматичного театру Сергій Ковалевич представляли на малій сцені ТЮГу проект «Квітка-невіста». Ця пісенна композиція для однієї актриси, окрім ритуально-обрядових весільних співів, старовинних українських пісень, включала і романси, і відомі глядачеві народні пісні. Здавалося б, з такого набору найпростіше зробити концерт, дати змогу глядачеві аплодувати після кожної пісні. Але «Квітка-невіста» — це моновистава, де за подіями пісенних композицій вибудувано сюжет, чи, точніше, каркас сюжету — кожен, хто був у залі, мав змогу домалювати в своїй уяві складні перипетії долі молодої жінки: кохання, весілля, зраду, смерть — все те, що актриса могла представляти лише співом (відповідно і текстом пісні) і внутрішнім глибинним настроєм.

Візуально-пластично на сцені все вирішувалось доволі скромно, за умовами форми дійства: Наталка Половинка не могла б плакати під час вистави або рухатись надміру активно в танці, у грі — адже це унеможливило б живий спів упродовж цілої вистави без перерв. Єдине, що могла дозволити собі актриса, — це блукати по дерев’янім помості, зробленім на сцені, роздягатися і переодягатися, втілюючи образи то молоденької дівчини, що виходить заміж, то молодої жінки, яка йде, наче по кладці, на побачення.

В один момент актриса повільно підійшла до дверей на сцені, відчинила їх і неквапом, з піснею попрямувала в довгій білій сукні кудись у сліпуче світло. За хвилину повернулася — незвично рвучко, незвично швидко, у хустці, у жакеті в стилі початку ХХ століття, що навіювало думки про емансипованих жінок того часу. Усе змінилося — і репертуар, і спосіб виконання: актриса сіла за піаніно, і час дії перестрибнув крізь століття сюди, до нас... Є вистави, які можна дивитися, а головне — слухати, безліч разів.