На 68-му «Берлінале» Україну цього року представляла стрічка Марисі Микитюк «Коли падають дерева», показана в рамках престижної програми фестивалю «Панорама». Фільм, що розповідає про реальне життя українців з їхніми проблемами, труднощами, криміналом, несамовитим коханням на тлі прекрасної природи, продемонстрували на кінофорумі п’ять разів. Глядачі виявляли інтерес: ставили запитання, вітали українських митців оплесками. Було сподівання, що стрічка отримає відзнаку, та цього не сталося.

Другим, причетним до України, був фільм «День Перемоги» українського режисера Сергія Лозниці, знятий у Німеччині. Повільно, без коментарів режисер показує, як відзначають 9 травня у Трептов-парку, де розташовані пантеон загиблих у Другій світовій війні та пам’ятник радянському солдатові. Сюди приходить безліч людей, серед них не тільки німці, а й нинішні різних національностей берлінці, туристи з колишнього Союзу, цьогоріч приїхав аж із Казахстану внук похованого тут діда. Дуже багато росіян. Є приїжджі й місцеві українці. В розкішних вбраннях співає українські народні пісні гурт берлінських українок. У інших групах лунають фронтові пісні. Всюди – стенди з фотографіями часів війни і радянських військових із написами російською і німецькою мовами, підготовлені росіянами. Видно, що певні організації цілеспрямовано працюють над позитивним іміджем росіян. Коли в урочистій тиші німецькі військові зачитують імена похованих у пантеоні й на сусідньому цвинтарі радянських солдатів, які загинули в бою за Берлін, найчастіше ми чуємо прізвища українські, є росіяни, євреї, молдавани. Представники Посольства України у ФРН покладають вінки до іншого пам’ятника Радянському солдатові – в парку Тіргартен у центрі Берліна.

На українському стенді, облаштованому на Європейському кіноринку «Берлінале», йшла жвава робота. Голова Держкіно Пилип Іллєнко разом із режисерами та продюсерами представили 66 фільмів. Мета стенду – просувати українську кінопродукцію, заохотити до зйомок в Україні. Було заявлено програму заходів для ознайомлення європейських фахівців із українським кіноринком. З метою неформального знайомства з іноземними продюсерами і режисерами українські колеги влаштували вечірку в престижному залі біля Потсдамерплац. Планувалося 200 гостей, а заявок надійшло 500. Акредитованим українським журналістам навіть не вистачило запрошень. Ті, що простували на вечірку, минали колишнього харків’янина похилого віку, який натхненно виконував гімн Радянського Союзу... Парадокси дійсності!

Усього на фестивалі було показано близько 400 кіноробіт з усього світу в дев’яти програмах (серед яких головна конкурсна, «Панорама», «Форум» тощо). Відкривав кінофорум анімаційний фільм відомого американського режисера Веса Андерсона «Острів собак». У Японії, начебто у зв’язку із собачим грипом, вивезли псів на острів із гігантським сміттєзвалищем («щоб усі вони виздихали»). 12-річний хлопчик вирушає туди шукати свого собаку. Виникають різні ситуації внаслідок його спілкування із тваринами. Врешті-решт пси визнають верховенство людини і допомагають хлопчикові, захищаючи його від посланців влади, яка намагається силою повернути дитину до столиці, бо ж він може стати прикладом для інших. Багато хто захоче повернути собак додому! Глядачі вбачають у цьому фільмі політичну складову, натяк на політику Трампа щодо мігрантів, чужих, інакших.

Французька стрічка «Молитва» (реж. Седрік Кан) порушує питання про справжню релігійність, віру в Бога. У ній ідеться про виховну роботу суспільства з молодими наркоманами і наркоманками, яких намагаються завдяки релігії повернути до нормального, здорового суспільного життя. Влітку вони живуть неподалік села в окремих поселеннях, де проводять час у молитвах і фізичній праці. Молодий невротичний хлопчина, в якого немає рідні, часто плаче, почуваючи себе нікому не потрібним, його підтримує дорослий віруючий. Поступово молитви заспокоюють хлопця. Цьому сприяє і симпатія до дівчини, яка працює в селі і якій він теж подобається. Хлопець стає служкою в церкві. Коли ж його товариш укоротив собі віку, він в стані афекту біжить до дівчини, яка заспокоює його, тоді ж він переживає перший сексуальний досвід. Життя з молитвою триває далі. Приятелі проводжають його в місто на службу в церкві. Однак в останню мить він розуміє, що це не його шлях, і повертається до дівчини, до земного життя... За виконання цієї ролі актор Антоні Бажон отримав «Срібного ведмедя» за найкращу чоловічу роль.

У польській стрічці Малґожати Шумовської «Обличчя» розповідається про взаємну любов між дівчиною і хлопцем, який працює монтажником на будівництві. Місцева громада в релігійному екстазі вирішує побудувати величезну статую Христа, більшу за ту, що височіє в Ріо-де-Жанейро (до речі, по дорозі з Берліна до Варшави залізницею неподалік від польської столиці видно величезну статую Христа). Герої фільму освідчуються в коханні, дівчина приймає пропозицію хлопця одружитися. Обоє щасливі. Але наступного дня хлопець, який працює на спорудженні гігантської статуї Христа, зривається з висоти. Він залишається живим, але його обличчя розбите вщент. Лікарі роблять, здається, неможливе. Вперше здійснюють трансплантацію обличчя. Результат непоганий, але це зовсім інше обличчя. А голос, рухи, розмова, тіло такі, як були. Але для дівчини він стає чужим. Вона не сприймає його такого і невдовзі знаходить нового хлопця. Режисерка, здається, ставить запитання: де справжня релігійність, де справжнє кохання, де співчуття до нещастя близької людини? Де віра в Бога? У відчаї хлопець приймає пропозицію однієї старої жінки, яка живе досить далеко від цього містечка. Вона втратила сина і всю свою материнську любов віддасть цій людині. Шумовська отримала «Срібного ведмедя».

Проблема біженців уже кілька років непокоїть «Берлінале». В новому швейцарсько-німецькому фільмі Маркуса Імгофа «Ельдорадо» йдеться про порятунок біля берегів Італії човна з біженцями-ліванцями. На відміну від минулорічної фестивальної стрічки на цю ж тему, Імгоф показує безвихідне становище мігрантів після порятунку. Вони опиняються в таборі в жахливих умовах, не маючи жодного шансу дістатися заможніших країн, де, можливо, знайшли б роботу. Тут же найкраще, що вони можуть отримати, – заробіток на збиранні томатів. Наприкінці фільму один із мігрантів замріяно пригадує Африку, таку красиву багату землю, де є слони, багато інших звірів, плоди, фрукти... Зрозуміло, що ця людина невдовзі повернеться на батьківщину. Фільм отримав відзнаку «Amnesty international».

Латинську Америку репрезентували аргентинська стрічка про війну з Англією за Фолклендські острови, документальний фільм про імпічмент бразильському президентові, художня робота «Музей» мексиканця Алонсо Руїспаласіоса. Двоє студентів, один вольовий, інший йому підкоряється, святкують різдвяну ніч у родинному колі. Але на певний час непомітно виходять із домівок. І, як заздалегідь запланували, викрадають із музею старовинні артефакти майя. Повернувшись додому, вони дивляться екстрене повідомлення по ТБ про пограбування міського музею. В багатьох родинах люди плачуть від горя, бо це їхня національна гордість. З викраденими речами у звичайній сумці хлопці спокійно проїжджають на авто крізь поліцейські кордони. Далі шукають покупця. Врешті-решт, один із хлопців, що досі допомагав ініціатору крадіжки, відмовляється сприяти йому в брудних оборудках. Фільм здобув «Срібного ведмедя» за найкращий сценарій.

У німецькому кіно з’явився новий типаж головного героя: маю на увазі «Транзит» (німецько-французька копродукція) відомого німецького режисера Крістіана Петцольда та «У коридорах» Томаса Штубера. Це невисокого зросту, з трохи схиленою уперед головою молодий чоловік із заячою губою і гугнявим голосом, втім, досить симпатичний, з гарними очима. Фільм «У коридорах» розповідає про життя робітників супермаркету, одні розвозять товари між величезними високими полицями, інші там їх розставляють. Щоб їздити на невеликих машинах із підйомниками у вузьких коридорах, потрібна неабияка вправність. Молодого робітника навчає літній працівник, який по-батьківськи ставиться до нього. З часом новачок уже може керувати цими машинами. Пізніше хлопець закохується в молоду співробітницю, вона заміжня, хоч і нещаслива. Згодом наставник молодого робітника вкорочує собі віку, як здається, від монотонності праці впродовж десятка років і відсутності родини. У глядачів жевріє надія, що хлопець витримає цей ритм, це одноманітне життя, бо молода жінка ставиться до нього із симпатією, і він, можливо, не буде таким самотнім. Фільму дістався Приз німецької гільдії кіно та Екуменічного журі.

Сильне враження справила на глядачів кіноробота норвезького режисера Еріка Поппе «Утойя. 22 липня» про реальні події: сумнозвісний теракт норвезького нациста Брейвіка, який розстріляв молодь, що відпочивала в наметах на острові Утойя. Режисер не показує лиходія. Проте глядач відчуває жах від безперервних пострілів, що наздоганяють підлітків і дітей на острові, в лісі... Ми бачимо криваву бійню, дітлахів, які біжать із лісу, щоб знайти смерть на березі моря, де вони ховаються під скелями. Смілива дівчинка Кайя, що, попри постріли, шукає всюди свою молодшу сестричку з іншої групи, телефонує матері, сповіщаючи про біду. Діти не розуміють, чому дорослі не поспішають із міста на допомогу… Просто на це фізично забракло часу. Відомо, що Брейвіка засуджено на довічне ув’язнення. На його рахунку 70 невинних жертв. Але у в’язниці цей лиходій, який живе в досить комфортних умовах, незабаром починає «качати права». То не та їжа, то ще щось. Тепер він повідомляє про каяття і домагається дозволу вийти на свободу. Навіть змінив собі ім’я та прізвище. Але чи це каяття щире, чи це спроба просто звільнитися з ув’язнення? Фільм отримав премію Екуменічного журі.

Про силу характеру йдеться в американській стрічці «Не хвилюйся, далеко він пішки не піде» Ґаса Ван Сента.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)