Гра в папу

Поява серіалу «Молодий Папа» (The Young Pope) супроводжувалася потужною інформаційною хвилею. Рейтингові його позиції на батьківщині в Італії перевищили всі можливі очікування: кількість глядачів, що переглянули перші дві серії фільму, нараховує в середньому 953000 з 4,7 млн абонентських баз. Такі показники вивели серіал одразу в топ кращих в Італії поруч з серіями «Гоморри» та італійської версії «Гри престолів», які в окремих серіях навіть поступилися, хоча оповідь, про яку йдеться, здавалося б, не претендує на популярність у масової аудиторії.

У фільмі розповідається про американського 47-річного кардинала Ленні Белардо, що через інтриги впливових і досвідчених кардиналів став Папою Римським Пієм XIII, одним із наймолодших в історії папства, з тим, щоб ним було легко маніпулювати. Однак відносини між новим Папою та кардиналами одразу загострюються, адже Пій XIII не бажає нікому догоджати і бути маріонеткою, виявляє самостійність і показує свій характер.

Ленні Белардо у виконанні Джуда Лоу – постать неоднозначна. З розвитком сюжету виникає дедалі більше запитань про його погляди, вподобання, переконання і зрештою… віру.

Імовірно, рейтингу фільму додало залучення до проекту таких зірок, як Джуд Лоу та Даян Кітон, а також, зокрема, і те, що Ватикан не брав участі у зйомках фільму й категорично відмовив у будь-якій допомозі. Жодну сцену серіалу, хоч у це важко повірити, не було знято на території Ватикану. Тому Сікстинська капела, Папська бібліотека, Ватиканські сади так само, як і інші інтер’єри, були майстерно відтворені досвідченими декораторами під керівництвом Лаури Казаліні. Вбрання священників, проте, замовляли в тому самому ательє, де шиють справжній одяг для ватиканських кардиналів і самого Папи…

Автори серіалу наполягають на вигаданості історії й заперечують будь-які аналогії з реальними подіями і особами, хоча експерти висловлюють протилежні думки...

Режисер, визначаючи про що його фільм, говорить: «про самотність як про найважливіший стан людини». Утім, Соррентіно переконаний, що всі його фільми про людей, які свідомо обирають самотність.

Так італієць Паоло Соррентіно «Молодим Папою» вперше починає опановувати серіальну форму. Як він сам зізнається, його передусім зацікавила можливість експерименту зі складним і багатогранним сюжетом. У кіно оповідальні елементи часто доводиться приносити в жертву обмеженням, пов’язаним з часом і простором. Спокусливою була свобода, яку режисерові з першого ж дня гарантували продюсери Лоренцо М’єлі і Маріо Джанані. «Це був єдиний шлях, яким я міг рухатись комфортно: продовжувати робити кіно, але з тією різницею, що міг запропонувати набагато довшу за тривалістю в часі історію, тому що телевізійний міні-серіал – це щасливе дитя літератури і кіно. У нього є романний час і візуальні можливості, які за останні роки, завдяки, зокрема, американцям, стали такими, що личать великому кіно».

Пошук можливостей взаємодії літератури й кінематографа, зокрема у формах оповіді, для режисера не випадковий. Паоло Соррентіно, розпочинаючи свій шлях у кіно, спершу писав сценарії до короткометражок, працював на телебаченні сценаристом телевізійних шоу та серіалів, а в 1998 році з Антоніо Капуано став співавтором сценарію фільму «Пил Неаполя» (Polvere di Napoli). Режисер успішно пробує свої сили й у жанрах літературних. Книга «Молодість» за його авторства вийшла у світ 2015 року разом із однойменною стрічкою. Роман «Всі праві» та збірка оповідань «Тоні Парагода і його друзі» здобули позитивні відгуки читачів та критиків. Паоло Соррентіно досі не полишає сценарної ниви й в усіх своїх повнометражних фільмах виступає автором сценарію.

Гра в самотність (До успіху)

Як режисер Паоло Соррентіно дебютував 1998 року з короткометражним фільмом «Любов не має меж» (L’amore non ha confini). Перша повнометражна стрічка «Зайва людина» (L'uomo in piu) вийшла в 2001 році й мала успіх у прокаті, а в конкурсі Венеційського МКФ отримала також і міжнародне визнання. Паоло Соррентіно як кращий режисер-дебютант був нагороджений щорічною кінопремією «Срібна стрічка»^[1].

У «Зайвій людині» обидва головних герої: Тоні Пізапіа (Тоні Сервілло) – естрадний виконавець у літах, і Антоніо Пізапіа (Андреа Ренці) – молодий успішний футболіст раптом безнадійно випадають кожний зі свого власного, уже ніби розпланованого і передбачуваного життя. Позбавлений можливості грати у футбол через травму, Антоніо не може подолати корупційної системи, щоб влаштуватися працювати хоча б тренером… Тоні втрачає можливість виступати. Абсолютно незнайомі, вони по-різному долають шлях усамітнення й відсторонення. Фіналом одного стає смерть, інший знаходить для себе несподіваний вихід і здобуває популярність у іншому амплуа… Тут Соррентіно ніби перебуває у пошуку форми і свого власного режисерського стилю. Він іще не знімає зі своїм надалі постійним оператором Лукою Бігацці, майстром світла і тіні та панорамної масштабної зйомки…

Проте з фільму «Зайва людина» розпочалася багаторічна співпраця режисера з актором Тоні Сервілло, якого після цього Соррентіно запрошуватиме знову й знову. Саме за роль у «Зайвій людині» вже немолодий актор вперше був номінований на дві головні кінонагороди Італії «Давид ді Донателло» і «Срібна стрічка». Їхня співпраця виявилася настільки плідною, що ці нагороди Сервілло надалі отримав аж тричі за свої наступні ролі у фільмах Соррентіно.

Як режисер і творчий керівник процесу Паоло Соррентіно виявляє дивовижну консервативність у підборі команди, співпрацюючи з одними й тими самими людьми.

Наступний фільм «Наслідки кохання» (Le conseguenze dell’amore) 2004 року в Італії був відзначений п’ятьма нагородами «Давид ді Донателло», зокрема у номінаціях «найкращий фільм», «найкраща режисура», «найкращий сценарій», і представив Італію в основному конкурсі Каннського фестивалю.

Тітта Ді Джероламо (Тоні Сервілло), головний герой, – звичайний чоловік середніх років, сірий, непомітний у натовпі, вже вісім років живе в готелі маленького швейцарського містечка нудним і водночас таємничим життям. Його дні – це низка послідовних, спершу незрозумілих, та завжди однакових у своїй послідовності дій. Існування без особливих уподобань, фантазії, особистого життя, емоцій… у монотонному ритмі щоденно повторюваних справ різноманітить хіба що наркотик… і зустрічі з Софією, яка працює поруч у барі. Дівчина давно намагається привернути увагу чоловіка, завести з ним розмову… Тітта у передчутті ймовірних змін зазначає у своєму записнику: «Не варто недооцінювати наслідків кохання», та сам, ніби зумисне, зрештою, не особливо зважає на власні перестороги…

Режисер будує оповідь з окремих шматочків реальності свого героя, які поступово складаються в цілісну картину й дають уявлення про спосіб його життя. Незважаючи на розміреність ритму, увага не послаблюється, адже інтрига залишається до кінця не відкритою: навіщо таке існування…

І раптом герой свідомо робить вчинок, який водночас змінює його звичне рутинне існування й стає визначальним для його долі. Маленький гвинтик великого механізму, він, усвідомлюючи свою приреченість, робить смертельний для себе крок, чим фактично виступає проти всієї системи, одиницею якої є сам, обираючи між життям і коханням на користь останнього…

Наступний фільм «Друг родини» (L’amico di famiglia) 2006 року також змагався за нагороду Канн у головному конкурсі, проте не був позитивно сприйнятий критиками. З доробку Сорретіно він вважається найбільш невдалим. Водночас, імовірно, це найбільш особистісна історія режисера…

Головний герой – лихвар Ієремія де Геремей (Джакомо Різзо), мерзенний в усіх проявах. Потворний зовні, кульгавий, з горбом і смішною хустиною на голові з прикладеною картоплею (від головного болю), він під прикриттям швейної майстерні заробляє тим, що дає гроші в борг під величезні відсотки. Безжальний і жорстокий до боржників, збираючи величезні гроші на людських пороках та горі, Ієремія веде злиденний спосіб існування, поступово втрачаючи людську подобу... Наступними клієнтами Ієремії стає родина, що хоче вкласти отримані кошти у весілля дочки. Й лихвар, раціональний і розважливий, раптом переймається красою майбутньої нареченої. Кохання?.. Імовірно… Яким може бути кохання моральної потвори?

Та історія отримує нетривіальну розв’язку. І співчуття до Ієремії стає даниною людяності від самого глядача.

Довгоочікувану перемогу – Приз журі Каннського МКФ – приніс режисерові фільм «Дивовижний» (Il divo) 2008 року про останні роки кар’єри легендарного італійського прем’єр-міністра Джуліо Андреотті, що багаторазово обирався на свою посаду, та наприкінці 1990-х був звинувачений у зв’язках з мафією. Крім того, фільм отримав італійський «Золотий глобус» за найкращий сценарій, написаний самим режисером.

«Дивовижний», напевно, єдиний фільм Паоло Соррентіно на основі реальних подій, являє собою вільний життєпис прем’єр-міністра, багато в чому химерний і сюрреалістичний.

До речі, режисер запросив на прем’єру свого головного героя. Сам же, знаючи його впливовість і суспільну вагу, побоюючись його критики, не прийшов. Андреотті, переглянувши фільм про себе, стримано сказав, що режисер надзвичайно обізнаний у подіях його особистого життя (хоча Соррентіно через обмежений доступ до матеріалу довелося вигадати самому фактично весь сценарій).

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑ «Срібна стрічка» – кінопремія від Італійської національної асоціації кіножурналістів, є однією з двох найбільш значимих кінопремій Італії разом з премією «Давид ді Донателло».