…У розпалі жовтневого, як тепер кажуть, «перевороту» 1917 року його вожді, Ленін і Троцький, вирішили бодай часинку, але поспати. Отож, готуючись до сну, Троцький мимохіть кинув:

– Треба все ж таки, щоб хтось похвилинно-погодинно записував те, що нині відбувається. А то потім брехати будуть.

Ленін, уже засинаючи:

– І чим далі, тим більше.

Читач, може, не повірить, але я надрукував цей, умовно кажучи, «діалог» в одному київському часописі – часів найгустішого київського «застою». У публіцистичній мініатюрі, присвяченій Джону Ріду, цьому ніби «сценаристу» ейзенштейнівського «Жовтня»^[1].

Переповідати мегатонни офіційної олжі про той «переворот» сьогодні вже нема необхідності: з певного часу вона для всього світу постала в усіх своїх фальсифікатах-містифікаціях.

…Найграндіозніший «гуманітарний» скандал минулого, 2017-го, року.

Століття – то календарний образ-засіб цивілізації до осмислення тих чи тих її «ювілеїв», серед них і нерадісних. Себто засобів до її, цивілізації, самоосмислення, засобів до її подальшого, бажано нормального, без надлишкової спазматики, просування.

Отож, 2017-й. В інформаційній семіосфері нашої планети: або байдуже мовчання довкола «століття», або його квазіпубліцистичні квазіінтерпретації у різних «бульварах», а особливо у тих, які особливо «бульварні».

…Запам’яталося: «Ленін був вампіром і негідником», а його «міністром культури став безграмотний Луначарський». Що ж: щодо «Леніна-вурдалака» належало б спочатку звернутися за консультацією до нинішніх «вампірологів». Стосовно ж «безграмотного Луначарського» можна нагадати: брехати будуть – і чим далі, тим більше.

І річ не в апологетизації російської революції 1917-го чи, навпаки, в тій дурнуватій її фейлетонізації.

Справді, минулого року на всьому «інтелектуальному» просторі цивілізації не з’явилося жодної серйозної морфологічно-аналітичної розвідки про той рік і подальші. Це вже сигнал – і дуже серйозний діагностичний сигнал – нашого нинішнього розумового стану. Нашої безпорадності, серед іншого, перед колосального значення фактом закінчення в тому році згаданого століття російської революції – у вигляді повного світоглядного й інституційного поновлення у так зв. Російській Федерації «уваровської тріади» вікопомного 1833-го року, вікопомного миколаївсько-романовського царствування. Православ’я. Самодержавство. Народність^[2].

Справді: за всіма світоглядними та інституційними ознаками питома країна тієї революції так відзначила її роковини. Не теоретично, а саме ситуативно-практично; у всій зловісно-дієвій повноті державно-політичної, конфесійної, господарчої та іншої тамтешньої реальності було завершено-осмислено згадане століття. Що для справді автентичного розуміння жовтневої революції, чи то пак «перевороту-1917», важить більше, аніж усі дисертації усіх університетів світу: чим скінчилася та революція.

Отож усі розмови-просторікування, всі гіпотези, всі суто публіцистичні ретроспекції щодо тисяча дев’ятсот сімнадцятого, його характеру – чи не безпредметні і просто зайві. Хочемо знати, що то за апокаліптичний звір-1917, то читаймо вечірні газети-2018. А особливо ті, як сказав один белетрист, які особливо вечірні…

…У спеціальному кіно- і театрознавчому часописі, зрозуміло, не з руки суто історіософське розумування довкола згаданих роковин. Чи не можна, разом з тим у межах уже суто кінематографічних змістів того століття, угледіти на його кінодисплеях автентичну стратегію російської революції? Від її першопориву, первісних її інтенцій до сьогоднішньої, актуальної, злободенної – і просто злої – «уварівської» її коди, до тієї всеохопної у сусідній країні реставрації згаданої «тріади»?

Гадаємо, що це можна спостерегти – і на екранах, і – вельми суттєво – на забутих чи просто маловідомих проектах, з тих чи тих, але завжди нещадних причин, не здійснених найбільшими авторитетами російського підрадянського кінематографа. Зокрема таким авторитетом, як С. М. Ейзенштейн.

Укотре хотілося б нагадати блискучий образ із есеїстики Юрія Шереха-Шевельова: історик українського письменства, мов той археолог, який відкопує не міста, а – макети міст, так і не збудованих. Не зайве було б зібрати докупи нездійснені проекти мистців від минулого до сучасності – усіх країн, цехів і напрямів.

Піраміда нездійснення! Що в її трагічній тіні здійснене – і художньо-естетичне, і суспільно-практичне – виглядатиме незрідка аж несподіванкою.

Отож почнімо з Ейзенштейна – спочатку «здійсненого». Початок і середина 1920-х. «Страйк». «Броненосець “Потьомкін”». «Жовтень». «Генеральна лінія». Трилогія «здійснення», що в ній світ палко шукає справедливості, а поряд з ним художник шукає ще й нову, абсолютно нову кіномову – і для цього євразійського походу за справедливістю, і взагалі для тієї комунікації доти небаченому в людському часі її знаково-семіотичному виконанні. І, зрештою, знаходить…

А проте у фільмі «Генеральна лінія» пошуки революційно-пореволюційного періоду і творення художником нових мистецьких «алфавітів» ніби спіткнулися.

Схоже, спіткнулася сама революція, самі її уявлення про справедливість. Пореволюційний світ у важких, далеких від будь-якої справедливості перетвореннях, що їх уже відчуває митець. Але він ще не в змозі передати ті перетворення. Поки що інстинкт, а не конкретний художній образ. Трохи пізніше російський поет напише: «Чую и чую без страха, что будет и будет гроза» (Мандельштам).

Спочатку, отже, «позаестетичні», саме інстинктивні відрухи, та ще й здалеку.

Сметанка японської інтелігенції тоді заворожено дивилася, за її словами, «на Юпітер» (конспіративний образ «радянського експерименту» на жаргоні тамтешньої богеми, загіпнотизованої тим експериментом)… І ось влітку 1927-го покінчив з собою Акутагава Рюноске, автор «Расьомона». Залишивши передсмертного листа: «Неясна тривога охоплює мене…»^[3] І чи не день у день один проникливий мемуарист занотував у своєму записнику: за столиком московської літературної кав’ярні – напроти одне одного Микола Хвильовий і Володимир Маяковський: «Вони пили і ніби якось тривожно принюхувались один до одного»^[4].

…Ейзенштейн лише десь через десять років спробував покінчити з собою (врятувала, як тоді вже говорили, «домробітниця», яка, на щастя, вчасно по телефону викликала Бабеля). А тоді, коли сама історична речовина перетворювалася в якомусь загадковому демонічному напрямі, художник ще гарячково шукає якісь ніби обхідні шляхи, на яких нібито мали зустрітися і його власні, й довколишні пошуки (спроба режисера екранізувати… «Капітал» Маркса, що її одразу ж призупинив Сталін однією-єдиною реплікою приховано діаболічно-зловісного звучання).

А по тому, 1929-го, режисер з товаришами від’їжджає за кордон (звичне в ті часи ділове відрядження радян у землі обітовані «передової техніки»). З метою вивчити там проблему щойно народженого звукового кіно.

Але митець у своїх мандрах прислухається не лише до ще наївного звукобелькотіння кіно, а й до світової акустики.

…8 травня 1930-го Ейзенштейн і його оператор Тіссе поспіхом сідають на пароплав з емблематичною назвою «Європа», який прямує у США. Біографам режисера не зайве звернути увагу на той поспіх, на ту «неясну тривогу», яка до краю його охопила: десь за кільканадцять днів перед тим трапилася подія, так означена у кавказькому записнику Йосипа Мандельштама: «Океанічна звістка про смерть Маяковського». Поет покінчив з собою 14 квітня 1930-го – у неділю, визивно на Великдень…

З цією смертю лідера світового авангарду (принаймні найбільшої там особистості) ніби з гуркотом закривається брама в пошуки і нового світу, світу справедливості, й очікуваних нових мов для її вжитку.

Ось так Ейзенштейн і опинився в Голлівуді, столиці найпередовішої кінотехнології. І з «ідеологією» гранично тут наближеною до найбільш елементарних мізансцен товарно-грошових відносин, так красно описаних у вищезгаданому трактаті Карла Маркса…^[5]

А тепер не зайве обрахувати те, що режисер запропонував на розгляд Голлівуду-«Парамаунту»: чи в змозі кіно відгукнутися на те, на що минулорічна громадськість не зволила відгукнутися.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

^{[1]Літописець десяти днів революції // Україна. – 1977. – № 44 (жовтень). – С. 17. Характерно, що на початку 1930-х і книгу Джона Ріда, і фільм Ейзенштейна за її мотивами було вилучено з радянського обігу – аж до смерті Сталіна.}

^{[2]Див. простодушно-об’єктивну репліку однієї старої енциклопедії: «в этой знаменитой формуле под народностью разумелось лишь одно крепостное право» (Энциклопед. словарь Брокгауза и Ефрона. XXXIV. СПб, 1902, с. 419). Пор. з апологетикою російської кріпаччини, що нею 2017 р. оскоромився російський кінорежисер Нікіта Міхалков…}

^{[3] Зрештою, Куросава, творець славнозвісної екранізації «Расьомона», до кінця життя зберіг аж міфологізоване уявлення про той «Юпітер» і шанобу перед канонічним написом на московському «Домі кіно» «Із усіх мистецтв найважливішим…» і т. д. Ніяк не забуду при цьому іронічний вираз на обличчях бр. Міхалкових і інших, в недалекому майбутньому апологетів російської кріпаччини…}

^{[4]Із спогадів Аркадія Любченка, який уже тоді вповні поділяв ту тривогу.}

^{[5]Невдовзі після Ейзенштейна у США вирушив ще один кінопілігрим – нікому невідомий Лукіно Вісконті. Сестра режисера по тому згадувала: приїхав таким жовтим, що і після жовтяниці виглядають краще – Голлівуд справив на нього страхітливе враження (Скифано Лоранс. Висконти. Обнаженная жизнь. – М.: Роузбад Интерэктив, 2015. – С. 217).}