Сцена з вистави "Тарас"

В нашій уяві існує кілька стандартних варіантів образу Тараса Шевченка в театральних постановках. Найчастіше це постать, що читає текст від автора в інсценізованих поемах або у виставах, скомпонованих за віршами, — своєрідна матеріалізація ліричного суб’єкта, благословенний радянською цензурою образ борця-революціонера. У постановках «Стіни» Ю.Щербака, зокрема в Молодіжному театрі (режисер М.Мерзлікін), Шевченко був уже сам собою — нарешті вірші впліталися у тло вистави про поета, а не навпаки. Існував на сцені і маленький Тарасик, дитина, в постановках драматичної поеми Богдана Стельмаха «Тарас». Проект «Наш Тарас», міні-фестиваль в рамках «Мистецького березілля», подав ще одну версію цієї поеми і незвичний образ-втілення Тараса Шевченка — невеличку ляльку у виставі «Тарас» Хмельницького обласного театру ляльок «Дивень». Режисер Сергій Брижань, художник Микола Ніколаєв.

Поряд з ляльками на сцені співіснують актори — розкішні костюми, свої ролі, не поділені навпіл з лялькою. Серед них Жінка в чорному і Жінка в білому — дві долі. Кожна пересуває ляльку-Тарасика: біла доля — на добро, а чорна — на лихо. Пластика акторського руху відпрацьована так чітко, що ляльки, частини декорацій, реквізит, котрий забирають зі сцени, передаючи з рук в руки, зникають плавно і залишаються до самого зникнення не просто використаною деталлю, а частиною видовища.

Живі ляльки не є маріонетками. Здається, що навпаки — актори є маріонетками в руках ляльок. Їхній зв’язок невидимий — не за допомогою нитки чи дротиків — лялька вільна від пут, — а за принципом взаємодії образної. Актори граються ляльками, як більшість дітей, — ляльки сидять або стоять на чільному місці, а діти (тут актори) розказують і показують усе і за них, і для них, і заради них. Ляльки живуть самі по собі, кожна деталь грає на це вирішення. Ними рухають поступово, їх пересувають спеціальним помостом, котрий за допомогою двох планок, майстерно трансформованих упродовж вистави руками акторів на очах у глядача, перетворюється з поля на дім, з дому на хату-пустку, тоді на цвинтар і знову на безмежний простір поля, де залишаються сам на сам із Всесвітом маленький Тарасик і його дитяче кохання Оксанка. Тільки ці дві ляльки без обличчя, без намальованих чи пришитих оченяток, вуст, носика... Мабуть, щоб кожен дофантазував свого Шевченка.