Суспільний резонанс і художню значимість фільму «Кіборги» (в центрі його – героїчні захисники Донецького аеропорту) переоцінити важко, чимало добрих слів з цього приводу було сказано, тож не зупинятимусь на тому, що й так ясно. Але, крім очевидного протистояння між ЗС України з одного боку, й чітко організованими бандами сепаратистів та росіян з другого, стрічка режисера Ахтема Сеїтаблаєва та сценаристки Наталі Ворожбит відображає ще й очевидно-неочевидний «внутрішній конфлікт», який у нашій пресі чомусь дістав назву «конфлікту поколінь», тоді як його суть радикальніша й має іншу природу.

Хто головний герой стрічки, а отже – українського Часу: безкомпромісно налаштований командир підрозділу Серпень (В’ячеслав Довженко) з давньою «військовою» історією (учитель історії в минулому) чи його новоспечений на Майдані опонент на псевдо Мажор (Макар Тихомиров), який щиро сповідує «толерантні» (як іноді кажуть, «європейські») цінності. Цей молодик, що вчасно зіграв на трубі в час жорстокого протистояння на Майдані, не втік за кордон, «рятуючись» від армії (як того бажали «впливові» батьки), а вирушив у саме пекло, в Донецький аеропорт. Він – музикант. Його хвацькі витівки ми побачимо («посилає» командира, м’яко кажучи, під три чорти, чого не може дозволити собі жоден із досвідчених бійців; вбиває ворога із засади, бере «язика», смертельно ранить знавіснілого снайпера – все самотужки), але основна його «мелодія» так і залишиться для нас неосяжною… Кому вдасться здолати видимого й невидимого ворога, за ким віртуальне, а можливо, й реальне українське майбутнє? Хто, врешті-решт, це майбутнє очолить? Цинічні історики чи витончені музиканти? Всеїдні чи вегетаріанці?

Символіка прізвиськ очевидна: Серпень – місяць кінця літа, посмучений і тихий, він підбиває підсумки. Згадується «август» – незмінний епітет до імен-регалій римських імператорів – державницьких і вдумливих, а коли потрібно – імперативних та рішучих. Мажор – це побутовий термін з негативною конотацією. Та весь негатив глядач легко забуває, коли образ відтіняють риси особистості грошовитої (адже то опосередковані, відмиті від бруду гроші, а не поцуплені в суспільства власноруч) і людини непересічної, або належним чином «пропіареної», яка ситість компенсує відчайдушністю та «природним» талантом – і цим ще більше приваблює. Звісно, інші герої теж мають знакову символіку, по суті, ці яскраво виражені суспільні типи створюють хоча й індивідуалізований, але все-таки колективний портрет бійця, що неодмінно отримає достойну моральних переваг своєї країни перемогу. Серпень і Мажор, з огляду на вольові якості й непоступливість характерів (зважений спокій досвіду компенсується гарячкуватістю новобранця) та чимало відданого їхнім суперечкам екранного часу, серед інших образів виділяються безперечно.

Причому вони відокремлюються від колективного «портрета» настільки, що дають змогу побачити в образі українського командира – аристократично-спокійно-брутального європейського «правого», який завойовує сьогодні дедалі більше електоральних симпатій («затролені» ліберальними медіа: партія Берлусконі в Італії, Трамп у США, діючі польські консерватори; у Франції з остраху перед «крайніми», довелося створити союз непримиренних соціальних опонентів; навіть Російська федерація однією ногою потрапляє в це коло). Так само система цінностей «толерантного музиканта» (але не «мажора» – це вже наше, вибачте, провінційне бажання-вміння «творити героя», наділяючи його антагоністичними рисами, – нувориш у пристойних інтелектуальних колах будь-якої країни – небажана постать) лягає в систему цінностей європейського «народника» (симбіоз інтернаціонального капіталу й частини «лівих» на його утриманні). Звісно, можна знайти невідповідності в таких далеко не ідеальних порівняннях, але факт очевидний: фільм «Кіборги» у своєму «внутрішньому конфлікті» вхопив епіцентр світового протистояння – політичного й ментального. Конфлікт, що видається спершу дрібним, якщо не курйозним («фігня» – в інтерпретації шанувальника Стівена Кінга, одного з героїв стрічки), діалектично виростає в питання майбутнього України. Що ми, можливо, втратимо з перемогою «Серпня» – привілля обраної особистості, а з перемогою «Мажорів» – державу (частково або повністю, щоб потім втратити й колективну ідентичність, у кожному разі – її зовнішню складову). Тож вибір нелегкий.

Симпатія авторів до ліберальних цінностей у фільмі очевидна. Для характеристики антагоніста вони використовують маловідомий термін «толераст» замість поширеного «лібераст» (тоді як патріотів називають «нациками» й «фашистами», а супротивників зовсім нейтрально – «сепарами»). В образі музиканта цінності свободи, особистісного життя, приватності й недоторканості – омріяні, але такі, що легко втрачають завоювання культури й цивілізації, такі природні для багатьох з нас, – здобувають апогей артикуляції, принаймні, в сучасному українському кіно. Але чомусь, попри всі щемливі слова, лише критична меншість бійців підрозділу готова відстоювати їх для всіх, а не тільки для себе й своїх близьких, і то після того, як буде надто пізно.

З іншого боку, потрібно віддати належне авторам: в уста протагоніста вони сміливо вкладають чимало не просто критичних, а й гострих, дошкульних слів про ті самі «ліберальні цінності» та їхніх адептів… і шляху, на який вони зазвичай приводять. Історія, виявляється, все-таки дечому вчить нас. Але мріям українського командира змусити вивчити Власну Історію хоча б одного полоненого «сепара», автори збутись не дають. Між національною і соціальною свободою та лібералізмом, як очевидно вважають постановники, існує невирішений конфлікт, два ведмеді в одній берлозі, навіть перед страхом зовнішньої загрози, вжитись не можуть, й один має піти, й не просто, а з почуттям провини. Схоже, попередня гра в докудраму закінчилась, починається вже нова – трагічна – сторінка історії.

З легкої руки авторів командир підрозділу Серпень стане причиною смерті свого ідейного опонента: він просто відпустить «сепаратиста-технолога» на всі чотири сторони, наперед знаючи, що може статись. Так і буде – з протилежного боку прилетить безіменна куля. Серпень також отримає безіменну кулю.

Бійці ошелешені втратою командира, драматично звучить у контексті прощання «Гуцулка Ксеня», але, схоже, по-справжньому бідкається через смерть побратима лише «ідейний» військовий капелан із обпеченим лицем (Євген Нищук). Сцена сильна й викликає певного роду катарсис. Та наступної миті докудрама швидко відвойовує в трагедії втрачені позиції: ніби нічого не сталося, бійці радіють «поверненню Мажора». Режисер Ахтем Сеїтаблаєв і сценаристка Наталя Ворожбит поміж дискретністю автоматних черг і ракетних залпів активно відстоюють ліберальні цінності для майбутнього, але їхній смуток, що ці цінності не поширюють ареал свого існування, дивним чином корелює з «Океаном Ельзи» у фіналі.

Невідомо, чи думали автори про якусь точність і акуратність у випадку зміни жанру, але в рамках класичної трагедії, на яку вони у фіналі «замахнулись», існують надто пам’ятні вимоги, аби можна було ними нехтувати; існує в трагедії й залізна логіка, що дозволяє читати текст саме так і не інакше, – не те що жанр докудрами, який допускає, що кожна з ліній по-справжньому може не розвиватись і нічим не закінчуватись, а дії не мати «замкнутості»; докудрами, в якій ми маємо справу лише з сирим матеріалом, – не дійсності навіть, а симулякром цієї дійсності. У випадку ж трагедії найменші обставини мають величезне значення, тут потрібна особлива обачність – не менша, ніж на війні.

В тому що актуальність художньої обачності за чотири роки тільки виросла, можна впевнитись, читаючи пости в соціальних мережах. Глядачі близько сприймають історію Серпня і Мажора й гаряче сперечаються, чого більше від лібералізму – користі чи шкоди. Не менш жваво обговорюють вони й «серпневі тези». Втім, «Кіборги» – фільм не стільки про військову доблесть, скільки про боротьбу за майбутнє та моральну перевагу в цьому протистоянні. Й сторонам, що борються за несхожі ідеали, важливо зрозуміти, що головне в будь-яких стосунках на підводному човні – не доходити до того чи іншого руйнівного екстриму, не посягати на життя командира, зокрема й художньо(!), якими б гуманними ідеями крайні дії не виправдовувались.